Розділ 23

Мене ніби пружиною викидає з теплого затишного ліжка. А через кілька секунд я вже стою біля дверей, стискаючи в руках свою тривожну, напаковану по максимуму необхідним медичним приладдям валізку. І збираюся бігти на клич трохи не в чому мати народила. Напівпрозора батистова сорочка, яка нічогісінько не приховує завдяки тонкому матеріалу, не рахується. Але голос розуму все ж устигає вкрутити в мою свідомість тверезу думку про те, що не завадило б накинути бодай щось на себе.

— Хвилинку! — кричу, натягуючи поверх скромний фланелевий халат. І тільки потім, нарешті, виходжу до нього.

У хвилюванні навіть не помічаю, як ми швидким кроком долаємо відстань до покоїв Колчестера. Єдине, що мене зараз турбує, — що могло піти не так?

Доріан лежить на ліжку і лиш сердито блискає очима. Якби не гарячковий блиск у цих самих очах, то я б подумала, що це якась дурна витівка чи безглуздий жарт із задумом заманити мене сюди з якимись недобрими намірами.

Двері за спиною, тихо рипнувши, випускають мого провожатого, і ми залишаємося в кімнаті самі.

— Що сталося? — підходжу до герцога і ставлю валізку на тумбочку біля ліжка.

Доріан на мить прикриває очі, а потім, розплющивши їх, одразу ж нагороджує мене роздратованим поглядом. Його бісить власна слабкість і те, що він при мені перебуває в такому вразливому й болючому становищі, звикнувши завжди нависати, тиснучи своїм авторитетом.

— Нічого не сталося, — бурчить. — Це в мого камердинера занадто розігралося почуття надмірної опіки.

— І все ж, — діловито розкриваю валізку й протираю руки спиртом. — Я погляну на рану. А ви поки поміряйте температуру.

Даю в руки герцогу вимірювальний артефакт, а сама беруся безцеремонно засукувати рукав сорочки, але манжет виявляється занадто вузьким і відчайдушно опирається. Полишивши марні спроби, прошу Доріана її зняти, поки він ще не прилаштував термометр.

Не знаю, чому я цього не зробила одразу, але... Хоча ні, знаю. Ранкова реакція на майже оголеного чоловіка злякала й спантеличила мене. Та так, що ввечері я теж обмежилася лише підтягнутим рукавом, але в тій сорочці, мабуть, були зручніші манжети.

Так і є, рана знову почала сочитися, а жахлива синява захопила ще більшу площу. Артефакт стає яскраво-червоного кольору, показуючи, що й температура тіла підвищена. Добре хоч не бордового, з такою я б не впоралася в домашніх умовах.

— Я ж казав, що нічого страшного, — хмуриться його світлість, крутячи в руках яскраво-червоний термометр.

— Угу, — бурчу, зосереджено обробляючи рану. — Тільки от стан ваш погіршився.

— Можна подумати, якби ви про це дізналися вранці, щось би змінилося, — гмикає у відповідь. Теж мені, найрозумніший знайшовся.

— На вашу думку, температура і прогресуючий некроз не варті уваги? — відбираю в нього «градусник» і пакую у футляр.

— У такому обсязі — ні. На кордоні й гірше було.

Роздратовано сопу, відчуваючи непереборне бажання огріти цього самовпевненого мужлана. На кордоні, значить. А якщо, на його думку, це «не страшно», то чого тягнув мене сюди? Просидів би в столиці пару днів, не звертаючи уваги на це своє «не страшно», а там і повернувся б у Колчестер.

— А що ж викликало таку паніку у вашого камердинера? — цікавлюся ніби ненароком.

Сумніваюся, що близнюк Фремптона вимірював температуру його світлості або бачив рану, яку Доріан намагається тримати в таємниці, благо пов'язка цьому вельми сприяє. Щоки герцога злегка рожевіють, і я в замішанні дивлюся на це дивовижне видовище. Це що за прилив сором'язливості?

— Доріане, ви мені відповісте? 

От не думала, що щось може ввести цього чоловіка в стан «скромняжки». Мило...

Його світлість сердито скрипить зубами. Я, не відриваючись, дивлюся впритул, мовчки чекаючи відповіді. І він усе ж здається.

— Скажімо так... Вечеря мені не пішла на користь.

У сенсі? 

Здивовано кліпаю, не розуміючи, що він має на увазі. Поки до мене все ж не починає доходити. Його що, знудило? 

Ох, твою ж... 

Це погано. Нудота ― перша ознака, що травна система потихеньку починає відмовляти…

У кімнаті Доріана я проводжу час до самого ранку, змушуючи періодично пити жарознижувальний відвар і змінюючи за потреби пов'язку, що промокає.

Продовжую стежити за станом пацієнта навіть тоді, коли він забувається неспокійним сном, боячись відійти бодай на кілька хвилин. А раптом, поки мене не буде, йому раптово стане гірше. У цей момент я навіть не знаю, що мене хвилює більше: почуття жалю й співчуття до чоловіка чи те, що мене можуть звинуватити в погіршенні його стану і, не дай Господи, ще в чомусь гіршому. Що тоді буде зі мною і, найголовніше, із Сенею?

Наважуюся вийти з покоїв Колчестера, коли герцог прокидається і ледь не силою змушує мене піти відпочити. На посту мене змінює вірний камердинер, який, цілком очікувано, палко підтримує бажання свого господаря нарешті відправити мене до ліжка. Здаюся під натиском чоловіків і виходжу в коридор.

— Я так і знала! — лунає за спиною тихе сичання, змушуючи мене озирнутися.

Леді Гортензія власною персоною свердлить мене презирливим поглядом. Стає ніяково через свій неналежний вигляд: розпатлане волосся, халат і сорочка, та ще й виходжу з покоїв його світлості.

Думаю, вона не сумнівається в тому, де і як я провела цю ніч. А я й сама не знаю, що їй відповісти. Раптом стан Доріана треба тримати в таємниці: одна справа — легке поранення, і зовсім інша — лихоманка й нудота. Такі симптоми явно можуть викликати підозри. Мені не залишається нічого іншого, як сухо привітатися з графинею і, задерши підборіддя, піти до себе.

Чесно кажучи, от абсолютно все одно, що про мене думає ця ворона. Але те, що через її дурні висновки та довгий язик, який, ручаюся, вона не стане тримати за зубами, щойно підвернеться зручна нагода, може постраждати донька, мені дуже не подобається. Тим паче що герцог мене зовсім не цікавить. Ну, як зовсім... Майже зовсім, якщо брати до уваги мою реакцію на нього останнім часом. Тільки цю свою реакцію найбільше хочеться засунути куди подалі. Не до чоловіків мені. От взагалі.