Розділ 22

Дорогою до університету я на всі очі роздивляюся красиві старовинні вулички, чепурних дам і кавалерів на прогулянці, вивіски над бутиками та магазинами. Після життя в провінційному Колчестері мені ще не доводилося бачити по-справжньому велелюдного й розвиненого міста. Тепер я, не приховуючи цікавості, витріщаюся на всі боки, як найсправжнісінька простачка, і навіть не помічаю, коли ми опиняємося біля входу на територію університету.

Пропускають мене безперешкодно, ще й обдаровують наостанок здивовано-захопленим поглядом. Смію сподіватися, що захоплення це спрямоване на мене як на вельми привабливу особу, ну а здивування — тут без варіантів. Питання: «Що ця особа робитиме в істинно чоловічому закладі?» великими літерами написано у чергового на лобі. В Алігії, та й у всьому світі, вища освіта поки ще привілей виключно чоловіків.

Бібліотека тут величезна, триповерхова з мармуровими білосніжними сходами. У залі — підозрюю, вона тут не єдина — високі аж до стелі стелажі, щільно заповнені книгами, і безліч письмових столів, за якими працюють студенти та викладачі.

За допомогою архіваріуса я підбираю кілька томиків на потрібну тематику, вельми комфортно влаштовуюся в читальній залі за столиком з яскравим, зручним світильником і тут-таки занурююся у вивчення питання, час від часу роблячи позначки в блокноті.

— Дозвольте присісти? — відволікає мене від роботи чоловічий голос.

Я, відірвавши погляд від талмуда, помічаю літнього чоловіка, який застиг поруч, тримаючи в руках чималий стос підручників. Здивовано озираюся, не відразу розуміючи, чому чоловік звернувся саме до мене з таким питанням, але, уздрівши, що навколо абсолютно немає вільних місць, ствердно киваю.

— Звісно, сідайте, — привітно всміхаюся, вказуючи на стілець із протилежного боку столу.

— Дякую, — тут-таки береться влаштовуватися мій майбутній сусід, засяявши у відповідь.

Деякий час ми сидимо мовчки, займаючись кожен своєю справою. Але втома бере своє. І я, коли голова зовсім перестає сприймати інформацію, нарешті закриваю книгу, попередньо заклавши місце, яке читала, і відкидаюся на спинку стільця. Заплющую очі, щоб дати їм хоча б хвилинний відпочинок, і відчайдушно борюся з бажанням потягнутися.

— Вельми незвичайне заняття для дівчини, — порушує тишу мій сусід, про якого я вже встигла забути.

Мовчки знизую плечима. І що я повинна на це відповісти? Так, незвичне. Ось така я виняткова.

— Немає нічого ганебного в тому, щоб прагнути до знань, — подумавши, усе ж відповідаю.

— О, мила леді, я жодним чином не хотів вас образити, — стурбовано вигукує співрозмовник. — Я просто захоплений вашою завзятістю і цілеспрямованістю. Дозвольте відрекомендуватися, Вільям Френсіс Теккерей, доктор медичних наук, професор. Викладаю в Ладенському медичному університеті.

Пом'якшившись, простягаю руку дідкові, яку той тут-таки хапає у свої і галантно торкається губами до тильного боку долоні.

— Міс Емілія Лівітт, помічниця аптекаря.

Непомітно для себе втягуюся в ненав'язливу бесіду з допитливим професором і, уникаючи деталей у розповіді про те, як з'явилася рана, ділюся своєю проблемою. 

Майстер Вільям люб'язно береться зі мною обговорювати особливості таких ушкоджень і рекомендує відвідати вельми незвичайну, але дуже хорошу аптеку, яка розташована в одному з віддалених районів Ладена. Там, якщо вірити його словам, можна знайти корисні й рідкісні інгредієнти. У ній же доктор Теккерей наполегливо радить придбати настоянку коріння жовтоцвіту та жарознижувальний, протизапальний збір для приготування відварів.

За цікавою бесідою ми не помічаємо, як летить час, поки в читальній залі не залишаємося самі, і нас просять покинути приміщення, оскільки бібліотека вже зачиняється. Здаємо книги архіваріусу і на ґанку будівлі тепло прощаємося.

— Звертайтеся, міс Еміліє, якщо щось буде потрібно, — простягає мені на прощання свою візитку майстер Вільям.

— Неодмінно, — всміхаюся я, вельми задоволена нашою бесідою.

Професор Теккерей іде в бік навчальних корпусів, я ж поспішаю до воріт, за якими на мене має чекати Ланс.

Екіпаж із візником на козлах терпляче чекає в належному місці, і я зручно влаштовуюся на сидінні, попросивши везти додому. Живіт зводить від голоду, адже я зранку нічого не їла, а ще дуже хочеться пити. Але все це тьмяніє порівняно з тим, наскільки плідно я провела цей день.

Вельми задоволена собою з'являюся на порозі міського особняка Колчестерів, де, немов відчувши моє наближення, мене зустрічає Сара.

— Ой, міс, що сьогодні було! — вигукує вона, угледівши мене.

— Що було? — зацікавлено піднімаю брови.

І поки йду в кімнату приводити себе до ладу перед вечерею, вислуховую цілу епопею про те, як лютувала ворона, коли дізналася, що я самовільно без неї кудись подалася і майже весь день була відсутня. А потім Гортензія і сама наказала запрягти другий візок, подавшись в невідомому напрямку. До слова, графиня відсутня досі.

Цікаво, куди це понесло шановну компаньйонку.

— Шкода, міс Емі, що у вас тільки дві сукні, — зітхає Сара, розглядаючи мій скромний гардероб. — До вечері не завадило б переодягнутися, але ранкове вбрання для такого не підходить, а в цьому ви були в обід.

Стою посеред кімнати збентежено, бо якось не звикла переодягатися по три рази на день, поки Сара, щось подумки прикидаючи, задумливо дивиться на порожні полиці гардеробної.

— Знаєте що? Знімайте цю сукню. Я зараз її почищу від пилу і пропрасую. А сорочку під неї одягайте іншу, ту, що вишита блакитними трояндами по коміру. Якраз мереживо трохи виднітиметься з-за вирізу і освіжить вбрання. Ще зачіску поміняємо, і буде цілком непогано, це ж домашня вечеря.

Боже, ну що б я робила без Сари! Мені нізащо самій не розібратися в усіх цих нюансах і тонкощах етикету...

За столом нас тільки троє — я, ворона, яка все-таки приїхала вчасно, і Колчестер.

Герцог, озвучивши пару чергових питань про мій візит до бібліотеки і повністю задовольнившись розпливчастими відповідями, замовкає, вирішивши зосередитися на їжі. Знає, що більш детальну інформацію отримає пізніше, коли ми опинимося наодинці.