Розділ 20

Хоч переміщення триває не більше кількох секунд, опинившись по той бік дверей, я злегка погойдуюсь, непевно стоячи на ногах.

Мене тут-таки під руку підхоплює черговий порталу і проводить до стільчиків біля стіни. Там уже сидить Ворона, розслаблено попиваючи воду зі склянки. Я теж отримую точнісінько таку саму і відразу ж прикладаюся, тільки зараз зрозумівши, що відчуваю неймовірну спрагу. Вода на смак трохи солонувата і нагадує «Боржомі» або «Миргородську», нудоту знімає моментально.

Через кілька хвилин із дверей порталу з'являється і Доріан. Від допомоги службовця і напою він різко відмовляється, але терпляче чекає, поки ми з графинею прийдемо до тями.

На щоки Гортензії вже за трохи повертається рум'янець, вона чарівно всміхається герцогу і махає рукою вантажнику у формі, щоб той підхопив її багаж. Я ж, як і раніше, почуваюся не у своїй тарілці.

Як ми виходимо із залу і сідаємо в екіпаж, я пам'ятаю погано, так само як і дорогу до будинку Колчестера. Усе змазується в якийсь незрозумілий клубок уривчастих спогадів і подій.

Більш-менш оговтуюсь, коли молоденька покоївка в акуратній темно-синій сукні і білому накрохмаленому фартушку просить пройти за нею. Переводжу погляд на Колчестера, який віддає якісь розпорядження високому худорлявому чоловікові, як дві краплі води схожому на Фремптона. Графиня, мабуть, уже пішла у свої покої, принаймні біля нас я її не спостерігаю.

— Ваша світлосте, — ледь чутно кличу Колчестера, насилу впізнаючи в цьому слабкому писку власний голос. Але герцог, проте, відразу ж обертається до мене.

— Так, міс Еміліє? — запитально піднімає брови, окидаючи мене стурбованим поглядом. — Ви погано почуваєтеся? Покликати лікаря?

Хм. Здається, це питання Доріан мені вже ставив і біля порталу, і в кареті. Отакої, тривожиться, щоб його ручний цілитель не розхворівся. Просто каламбур якийсь: лікарю — лікаря. Злегка всміхаюся такій думці і заперечно хитаю головою.

— Ні, дякую, ваша світлосте. Усе гаразд.

Мої слова чоловіка не переконують, і він продовжує так само хмуритися.

— Емі...

— Ваша світлосте, — трохи нечемно перебиваю. — Мені потрібно оглянути вашу рану, нанести ліки і зробити перев'язку. Ви ж для цього мене сюди при... — ось хочеться сказати «притягли», «приволокли», «викрали», але доводиться підбирати слово більш м'яке і лояльне. — Забрали.

— Я чудово обізнаний, для чого вас сюди забрав, — гмикає мій співрозмовник. — Але мені так само потрібно, щоб мій лікар був здоровий і міг з усіма силами віддаватися… роботі, — його очі міряють мене зверху вниз і назад.

Мені стає трохи ніяково від такого відвертого розглядання, немов герцог щось зовсім інше має на увазі, а не догляд за раною. Але потім обличчя Доріана знову набуває вже звичного незворушного виразу, немов нічого такого й не було.

«Ну ти і вигадниця, Емі! Та до того ж ще й трохи хтива...» — обсмикую себе. Привидилося ж таке!

— Ідіть, Емі, за Сарою і відпочиньте. Якщо стане зле, дзвоніть у дзвіночок. Сара вам допоможе, — киває чоловік у бік дівчини в синій сукні, яка переминається з ноги на ногу.

Гаразд, якщо його світлість наполягає, хто я така, щоб йому перечити? Роблю прощальний кніксен, бажаю доброї ночі і розвертаюся, покидаючи хол услід за вищезгаданою Сарою.

Служниця приводить мене на другий поверх і відчиняє двері в простору кімнату, відразу ж запалюючи світильник на стіні біля входу і парочку на тумбочках біля ліжка. 

М'яке світло зовсім не ріже очі, але дозволяє відзначити оздоблення моєї спальні. Була б я менш втомленою, сонною і дезорієнтованою порталом, щиро б захопилася оббитими дорогою красивою тканиною стінами, повітряним балдахіном над ліжком, різьбленими красивими дерев'яними меблями... Але зараз я можу тільки бачити ліжко, яке спокусливо манить моє втомлене тільце, і вабливо відкинуте покривало на ньому.

Бачачи мій стан, Сара швиденько показує все, що потрібно, зокрема і ванну кімнату за невеликими непримітними дверима, і делікатно виходить, дізнавшись, що мені її допомога не потрібна.

З останніх сил заповзаю у санвузол. Роблю необхідні процедури, знайшовши навіть невідкриту упаковку зубного порошку і нову щітку. Перевдягаюся у зручну прихоплену з дому нічну сорочку. З насолодою розтягуюся на свіжій, випрасуваній до хрускоту постільній білизні, накрившись майже невагомою м'якою ковдрою. І провалююся в довгоочікуваний сон.

Прокидаюся за звичкою рано, і спочатку не можу усвідомити, де я. Чомусь перше, що спадає на думку, що я знову перенеслася вже тепер із дому Біггсів у ще один якийсь паралельний світ, але цього разу сама. У тривозі, що Сеня залишилася одна, без мене, і я більше ніколи її не побачу, починаю в паніці прискорено дихати, ривком сідаючи на ліжку.

Немов відчуваючи мою розгубленість і жах, у спальню тихо прослизає служниця, безшумно відчинивши двері.

«Сара!» — згадую ім'я дівчини, а потім і те, як я тут опинилася. Страх відступає, і в мене навіть виходить видавити досить-таки милу посмішку у відповідь на привітання.

— Що ви бажаєте на сніданок, міс Еміліє? — цікавиться Сара, відкриваючи штори на вікнах і впускаючи золотисте ранкове світло в кімнату.

Що я бажаю на сніданок? Чесно кажучи, я взагалі волію не снідати, принаймні так рано.

— Чай, напевно... — нерішуче відповідаю.

Подібна ситуація змушує мене почуватися ніяково. Мені в житті ніхто не прислужував, і я просто не знаю, як поводитися з цією милою дівчиною.

— Чай? І все? — піднімає брови служниця, зупиняючись навпроти мене в торці ліжка. — Може, ще тости з джемом подати, або булочки?

На секунду замислююся, але думка про їжу викликає тільки нудоту, тому заперечно хитаю головою і категорично заявляю:

— Ні, дякую, чаю достатньо.

Сара схиляє голову набік, ще секунду свердлячи мене пильним поглядом, сподіваючись, що я передумаю.

— Ви снідати в ліжку будете чи накрити столик біля вікна? — нарешті уточнює вона, бачачи, що я у своєму рішенні непохитна.