Розділ 19

Дні пролетіли немов хвилини, і я озирнутися не встигла, як настав день від'їзду.

Ще зранку я гралася з донькою, читала їй місцеві казки, повторювала букви й цифри, і ось уже сиджу в коридорі, нервово стискаючи в руках невеликий дорожній саквояж. Марі тупцює поруч, уже вдесяте обіймаючи на доріжку, Сеня і зовсім прилипла до моїх колін ― не відірвеш, а дядечко Маді тривожно походжає від стіни до стіни, міряючи кроками невеликий передпокій.

— Сень, — насилу відриваю доньку від своєї спідниці і присідаю перед нею на коліна, щоб бачити її очі. — Якщо ти скажеш, щоб я залишилася ― я залишуся. Придумаю що-небудь, скажуся хворою, але нікуди не поїду.

Допитливо заглядаю в її зосереджене сумне личко, намагаючись прочитати там відповідь.

— Ні, мамулю. Так потрібно, — обвиває вона мене своїми ручками і ховає обличчя в мене на шиї. — Просто я вже сумую. Наперед.

— Я теж сумую наперед, — стискаю її в обіймах, поки вона не починає попискувати. — Ось так сильно!

— А я ось так, — стискає своїми ручками мою шию. — Бачиш, ще сильніше!

— Бачу, — у носі починає підозріло крутити.

У серці поселяється смутна тривога. Як же мені не хочеться залишати її, залишати їх усіх. На душі шкребуть не кішки, ні, а найсправжнісінькі шаблезубі тигри. Намагаюся відігнати неприємне передчуття і підводжу погляд на годинник на стіні.

Герцог за мною повинен заїхати після вечері. І дійсно, як тільки куранти б'ють визначений час, у двері чується легкий акуратний стукіт. Він для мене звучить набатом, відгукуючись десь усередині глухою тягучою тугою.

— Доброго вечора, майстре і містрис Біггс, — переступає поріг Колчестер, чемно киває тітці й дядькові. Й несподівано завмирає, уздрівши нашу із Сенею мальовничу композицію.

Відриваю погляд від гостя і знову дивлюся на Сеню.

— Усе, крихітко, мені час іти, — шепочу їй на вушко і цілую круглу, як наливне яблучко, дитячу щічку.

Донечка відсторонюється і тільки зараз помічає герцога.

— Здрастуйте, — трохи хмуриться вона і робить кніксен. — Ви маму забрати прийшли?

В очах Доріана звичайна стриманість і відстороненість змінюється замішанням і, я б навіть сказала, легким острахом. Видно, що з дітьми він не часто мав справи і не звик до їхньої безпосередності.

— Ми просто поїдемо на кілька днів і скоро повернемося, — ледь відкашлявшись, відповідає він.

— Обіцяєш? — дивиться спідлоба Сеня.

— Слово герцога, — притискає долоню до грудей.

Я прикушую губу, щоб не розсміятися. До чого ж кумедно вони виглядають удвох. Ця їхня розмова просто неперевершена. Як шкода, що не можна її зафіксувати.

— Тоді гаразд, — зітхає донечка. — Вона зараз тобі потрібніша, ніж мені.

Очі герцога стають зовсім уже величезними. А я, не витримавши, пирхаю.

Потім по черзі ще раз з усіма обіймаюся, і ми виходимо за поріг.

Герцог допомагає мені сісти в карету, і вона м'яко рушає, плавно погойдуючись, немов ми пливемо по хвилях, а не їдемо кам'яною бруківкою.

— Ви коли-небудь подорожували порталом? — цікавиться його світлість, свердлячи мене зосередженим поглядом.

— Ні, — хитаю головою. Власне, цей самий портал мене якраз дуже й дуже лякає, але сказати про це Колчестеру не наважуюся, лише нервово мну в руках ридикюль.

— Уперше це може бути вельми неприємно, — дістає щось із внутрішньої кишені піджака. — Випийте!

Він простягає мені плоску прозору пляшечку, у якій хлюпає світло-зелена рідина.

— Що це? — недовірливо суплюся.

— Звичайна м'ятна настоянка. Допомагає від нудоти під час переходу.

Ох, мене ще й нудити має?! Просто дивовижно!

Трохи повагавшись, присьорбую з горлечка кисло-солодкий освіжаючий напій і віддаю тару Колчестеру. Нічого так, смачненько. Але, здається, ми вже приїхали.

Карета зупиняється біля невеликої цегляної будівлі, в якій я розпізнаю відділення місцевого телеграфу. Принцип дії цього самого телеграфу злегка схожий на земний, але все ж, беручи до уваги особливості цього світу, має деякі відмінності.

Як мені пояснив Амадеус, сигнал від одного апарата до іншого передається не за допомогою електрики — місцеві взагалі не знають, що це, — і навіть не за допомогою світлових сигналів, як у нас перші оптичні, а магічною енергією. Він схожий на маленький телепорт у вигляді невеликої коробочки, яким відправляють термінові листи і новини.

Телепорти — річ досить енергоємна, дорога, тому використовують їх лише у виняткових випадках, як для зв'язку, так і для переміщень. Загалом намагаються листи передавати поштовими каретами, через моря і океани кораблями, а подорожувати гужовим транспортом або верхи.

Колчестер допомагає мені вибратися з екіпажу і вручає лакею, який нас супроводжує, мій скромний саквояж. Сам же його світлість, здається, взагалі подорожує напусто, принаймні я ніякого багажу в нього не помітила.

У будівлі світло і просторо, і пахне як у нас на пошті.

Я пам'ятаю, коли була маленькою дівчинкою, ми з мамою часто заходили туди листи рідним відправити в іншу країну, комуналку оплатити або зателефонувати за кордон.

Мене завжди зачаровувала ця атмосфера. Серйозні тітки за склом, які час від часу оголошували: «Друга кабіна вільна», прозорі перегородки, трелі дзвінків. Мені здавалося, ніби люди, які там працюють, знали якусь таємницю, секрет чарівництва. Та й усе тамтешнє дійство здавалося справжнім чарівництвом. Хіба ні?

Стоїш тут, в Україні, у тісній кабінці, а з трубки лунає голос улюбленого дядька із загадкового і далекого Лондона. І ти підстрибуєш на носочках, намагаючись уловити хоч краплю цього голосу, крізь перешкоди і тріскіт, просиш теж поговорити, доторкнутися до чар, шепочеш у дірочки на трубці, як сумуєш і чекаєш.

А у відповідь чуєш, що вони сумують не менше і приїдуть улітку — і дядько, і тітка, і сестричка. Привезуть тобі велику ляльку, красивішої за яку немає в усьому світі. І вже точно в садочку ні в кого такої не буде, тому що вона з того самого чарівного Лондона, який у моєму дитячому сприйнятті був чимось схожим на країну Оз із книжки. Але ще чудеснішим, бо там, крім справжніх королівських палаців, є загадкові тумани і Тауерський міст, що розводиться.