Розділ 18

Час летить зі швидкістю світла, я й озирнутися не встигаю, як дядечко перевертає на дверях табличку з написом: «Зачинено» і йде перевдягатися. Я ж не поспішаю знімати фартух, нарукавники і хустку ― чекаю на свого пацієнта.

Герцог разюче пунктуальний. Поріг аптеки він переступає хвилина у хвилину після закінчення робочого дня і чинно вітається з нами.

— Емі, допомога потрібна? — цікавиться дядечко, застигши в напіврозстебнутому халаті.

— Ні, — хитаю головою і тягну Доріана в маніпуляційну. Як же хочеться скоріше з ним закінчити й опинитися вдома!

— Тебе чекати? — знову чується голос Амадеуса, і я вже набираю повітря, щоб відповісти, але його світлість мене випереджає.

— Не варто, майстре Амадеусе, — відповідає за мене. — Я проведу міс Емілію.

Дядечко супить брови. Мабуть, йому не дуже подобається те, що останнім часом його світлість занадто багато починає приділяти мені уваги.

Але що він може вдіяти?

— Ваша світлосте, я б хотів з вами пару хвилин... поговорити, — раптом твердо заявляє аптекар.

Або може?

Колчестер у відповідь киває, і я делікатно ховаюся в підсобці, залишивши чоловіків самих, але все одно намагаюся прислухатися, про що вони говорять. Їхні голоси занадто тихі і невиразні. Мені доводиться досить сильно напружувати слух, і все ж деякі слова я не зовсім розбираю.

— Ваша світлосте, — починає дядечко. Я ніколи не чула, щоб він із кимось говорив таким тоном. Як правило, його голос тихий і спокійний, у цьому ж чується твердість і холодність айсберга. — Я жодним чином не хочу поставити під сумнів вашу честь, але для репутації Емілії це не дуже добре. Вас занадто часто бачать разом. А вона ж виховує доньку...

Я прямо шкірою відчуваю невдоволення Доріана, але він залишається, як завжди, спокійним і стриманим.

— Честі Емілії ніщо не загрожує, — немов на власні очі бачу, як на його обличчі грають жовна. — Я порядна людина.

— У жодному разі не сумніваюся в цьому, — гне своє дядечко. — Але що подумають про неї? Ви ж знаєте людей. Почнуть плескати язиками про її поведінку, порядність і виховання. Вас виправдають у будь-якому разі, її закидають камінням, звісно, в переносному значенні цього слова. Не мені вам розповідати...

— Свого рішення я не зміню, — цідить його світлість. — Міс Емілія мені потрібна. Вона поїде зі мною в Ладен у будь-якому випадку. Я оплачу компаньйонку, і її репутація залишиться незаплямованою, якщо вже на те пішло.

Дядечко ще щось говорить, цього разу вже надто знизивши голос, і я не чую ні словечка, як, утім, і те, що відповідає Колчестер. Потім голоси і зовсім стихають.

Поспішно відходжу від дверей, беручись готуватися до процедури, та палаючі щоки видають мене з потрохами. Герцог помічає їх відразу, щойно заходить, але нічого не каже, лише розуміюче гмикає і починає роздягатися.

Рана виглядає без змін. Наношу рясним шаром мазь, накладаю стерильну пов'язку і знову акуратно зав'язую бинтом. Замовлено — виконано, як то кажуть...

— Дякую, Емі, — очі Доріана зараз нагадують розплавлене золото, а шкіра здається обпікаючою під моїми руками. Невже знову жар?

— Не варто... — прикладаю долоню до його лоба і з полегшенням переконуюся, що температура нормальна.

Відвертаюся, поки він натягує сорочку, і складаю інструменти на піднос.

— Ви можете мене і не проводжати, — прислухаюся до тихого шарудіння одягу, намагаючись зрозуміти, на якому етапі одягання зараз перебуває мій пацієнт. — На вулиці досить-таки світло і мені ніщо не загрожує...

— Я наполягаю, — хрипко відповідає його світлість. — Тим більше що я так і не вибачився перед вами. Вчора в мене не вийшло проконтролювати ваше повернення, але Фремптон отримав догану за те, що вам довелося вночі йти пішки через усе місто додому. Вас повинні були відвезти.

Знизую плечима, продовжуючи возитися з інструментами. Навіть не знаю, як реагувати на ці слова. Фремптона трохи шкода, тепер зрозуміло, чому він зранку дивився на мене вовком. Але мені й справді довелося дибати вночі безлюдним містом. Я була занадто втомлена і стурбована станом і самого герцога, і рідних, які чекали на мене вдома, і не думала тоді про власну безпеку. А десь там же ховається вовк, який переслідує мене, якого я бачила вже не раз на власні очі, хто б там що б там не казав.

Швидко збираюся, закриваю аптеку, і ми повертаємо в бік мого будинку.

Сьогодні разюче чудовий вечір, теплий і спокійний. Безліч містян прогулюються тротуаром, насолоджуючись закінченням робочого дня. Нашу парочку проводжають здивованими, а деякі й заздрісними поглядами.

З радістю б помінялася місцями, наприклад, із міс Фіцджеральд, яка, здається, у мені зараз дірку пропалить своїм гнівним поглядом, або з удовою Сесилією Лемонд, що окидає Доріана голодним поглядом хижачки. Мені ніяково і неприємно від такої уваги, але я гордо задираю підборіддя, хоча й намагаюся триматися від Колчестера на шанобливій відстані, жодним чином не показуючи, що в нас стосунки набагато ближчі, ніж у випадкових знайомих.

Ось і дім, хоча мені здалося, що дорога до нього зайняла набагато більше часу, ніж зазвичай. Під дахом ґанку вже засвітилися жовті ліхтарики, а сутінки помітно згустилися, надавши навколишньому пейзажу нальоту казкової загадковості і чарів.

— До завтра, Емі, — цілує мою руку Колчестер. Але відпускає не відразу, затримує на мить у своїх долонях і майже нечутно, ледь-ледь доторкаючись, гладить великим пальцем кісточки фаланг. Настільки легко і невагомо, що я переконую себе в тому, що мені це здалося.

Скрип сусідської хвіртки змушує мене прийти до тями. На дорогу виходить сер Габріель Волдо і Корделія Смайт, яка проводжає його.

А він що тут забув?

Гість наших люб'язних сусідів збентежено зупиняється, явно не очікувавши побачити герцога біля нашого будинку. Чоловіки, безсумнівно, впізнають один одного, обмінюються скупими холодними кивками і дивними незрозумілими сповненими ненавистю поглядами. Такого самого колючого підозрілого погляду льодистих прозорих очей удостуюся і я.