Розділ 17

Кімната безлюдна.

Оглядаю злегка зацькованим поглядом обстановку і здогадуюсь, що мене привели в герцогську вітальню. А де ж тоді сам Доріан?

Не втримавшись, повертаюся до зачинених дверей і відразу ж перевіряю свою підозру. Ручка, тихо скрипнувши, безперешкодно опускається вниз. Не замкнено. Уже збираюся випустити з пальців холодний металевий важіль, але він сам раптово смикається і виривається з рук. Стулка відчиняється, а я несподівано врізаюся в дуже здивованого герцога.

Його світлість, злегка похитнувшись від щастя, себто узрівши мою особу, що раптово звалилася на нього, хапає мене за талію. Носом я досить-таки болісно впечатуюся в його груди. На очах виступають сльози. Він що, із заліза зроблений? Боляче.

— Перепрошую, ваша світлосте, — гугняво вибачаюся.

— Доріан, — прибирає руку від моєї талії і допомагає віднайти рівновагу. Підштовхує мене всередину кімнати і змушує сісти на м'який диван біля вікна.

Зморгую з вій сльози і обережно обмацую ніс на предмет серйозних ушкоджень. Начебто пронесло.

— Що?

— Ми ж домовилися вчора наодинці ігнорувати формальності, Емі...

І дивиться так... зухвало.

— Вибачте, Доріане, — слухняно повторюю, злегка шмигнувши носом. — Як ви?

— Терпимо, — злегка кривить губи. — Принести вам лід, прикладете до місця удару?

— Усе нормально, — відмахуюся. — Давайте я огляну рану.

Його світлість слухняно розстібає сорочку і спритно стягує її, кинувши на підлокітник.

— Я якраз із цього приводу і покликав вас. Мені потрібно відлучитися на кілька днів до столиці...

— Коли? — невдоволено суплюся, розмотуючи бинт.

Ще невідомо, в якому вигляді зараз укус. Раптом некроз швидко прогресує, а ця підвищена активність організму — це лише короткочасна ремісія.

— Бажано сьогодні ввечері. Краще було б удень, але можна і пізніше, — уважно спостерігає за моїми діями Доріан.

Вдивляюся в пошкоджену шкіру, стан якої мене трохи засмучує. Чесно кажучи, я сподівалася на краще. Дякувати Богу, діаметр ураженої ділянки не збільшився, але вигляд має гірший. Без ліків не обійтися.

— Я б наполегливо вам рекомендувала утриматися від поїздок найближчими днями, — суворо озвучую вердикт, беручись знову замотувати рану. — Я планувала зранку приготувати мазь, яка, можливо, трохи поліпшить ситуацію, але ви настільки швидко мене забрали, буквально з ліжка витягли, що я не встигла.

Брови герцога здивовано піднімаються, а я моментально червонію, розуміючи, яку дурість бовкнула. Ніяково вийшло, ага.

— Емі, мені правда потрібно до брата. Йдеться про життєво важливі питання.

— Я не знаю, Доріане. Здоров'я ваше, і тіло теж ваше. Вам дано ним розпоряджатися і я не в силах що-небудь забороняти, — демонстративно байдуже знизую плечима.

Герцог скрегоче зубами. Я рішуче задираю підборіддя. А що? Сам сказав лікувати, відтягнути розв'язку якомога довше, і не слухається. А потім я буду винна? Ну вже ні!

— Добре, — з натиском киває його світлість. — Коли, на вашу думку, мені буде дозволено вирушити в дорогу?

— Важко сказати, — прикушую губу. — Я не знаю, як протікає хвороба у вашому організмі. Але те, що її перебіг відрізняється від нормального, звичайного, це безсумнівно. Потрібно поспостерігати.

Доріан задумливо сідає в крісло і переводить погляд на вікно, за яким розташовується квіткова клумба, а трохи далі — красивий доглянутий сад.

Я відводжу погляд, не заважаючи його світлості робити правильний вибір.

— Вирішено! — через пару хвилин упевнено заявляє герцог. — У столицю вирушу екстреним порталом. Я ним, звичайно, не люблю користуватися, але тут безвихідна ситуація. У вас є кілька днів, щоб поспостерігати за моїм станом і вивчити перебіг хвороби. А що не встигнете, будете досліджувати вже там, бо я беру вас із собою.

Що-о-о?! Ні. Бути не може. Я, мабуть, недочула...

— Ваша св... Доріане, — якомога спокійніше кажу я. — Не вважайте за грубість, але озвучте ще раз ваші плани.

Очі чоловіка спалахують, але він слухняно повторює раніше оголошені ним же слова.

Ні. Не недочула. Таки збирається взяти мене із собою. Але ж як? Чому не спитав? Вирішив, значить. А я?

— Це неможливо, — складаю руки на грудях, усім своїм виглядом демонструючи протест.

— Помиляєтеся. Ще й як можливо. І не просто можливо, а здійсненно, у чому ви й переконаєтеся найближчими днями. Але мені, справді, цікаво почути причину, з якої ви вважаєте це неможливим.

Ось значить як? Чуло моє серце, що цей герцог принесе мені проблеми.

— Ну, по-перше, у мене донька. Як я її залишу тут саму? Із собою теж узяти не можу, самі розумієте, — починаю перераховувати, сподіваючись на його розсудливість. — По-друге, моя робота. А по-третє, ви все вирішили за мене, і це не зовсім етично з вашого боку, хіба ні? Я думала, що рабство в Алігії давним-давно скасували...

Похмуро дивлюся на Колчестера, у той час як він дуже уважно і спокійно вислуховує мої аргументи. Не обличчя, а маска. Жодної емоції не прочитати.

— Дозвольте розвінчати ваші так звані аргументи, — трохи кривувато всміхається мій співрозмовник. — Ваша донька, наскільки мені відомо, не немовля і цілком може обійтися без матері кілька днів, до того ж за нею легко можуть доглянути ваші так звані родичі. По-друге, це саме стосується роботи. Пару днів майстер Амадеус успішно може впоратися і без своєї помічниці, справлявся ж він якось до цього. І, по-третє, змилуйтеся, яке рабство? Його справді в Алігії і близько немає. А я анітрохи вас не змушую. Просто впевнений, ви самі захочете поїхати.

Скептично задираю брову. Він що, серйозно так думає? Ні, я, звичайно, співчуваю йому, і мені щиро шкода, що з ним така біда трапилася. Але своя сорочка, як то кажуть, ближче до тіла. У мене на першому місці Сеня та її безпека. А у Колчестера, впевнена, знайдеться не менш компетентний лікар, якому він зможе довіряти набагато більше, ніж мені. Тож його бажання виглядає як примха, їй-Богу.