Розділ 16

Ворота, тихо скрипнувши, відчиняються, і Даб упевнено ступає на кам'яну бруківку. До нас одразу підбігають люди, щоб акуратно допомогти його світлості спішитися. Зглянувшись на мої благання, вони стягують донизу й мене. Залишившись на самоті на цій конеподібній звірюці, я відчуваю самісінький справжній страх. З герцогом, нехай і непритомним, на спині цього монстра мені було набагато спокійніше. 

— Ви хто? — до мене підходить високий, худий як жердина чоловік, коли я вже щаслива стою на своїх двох і проводжаю поглядом Доріана, який іде за допомогою якогось хлопця до замку.

— Мене звати Емілія Лівітт. Я помічниця аптекаря. Сьогодні загін, в якому був його світлість, повернувся з Холея. Я надавала допомогу пораненим вартовим і герцогу, в тому числі, але по дорозі додому йому несподівано стало зле. Ось я і вирішила йому допомогти, — випалюю все це скоромовкою, щоб не вирішили, що це я винна в його кепському стані. — Дозвольте, я огляну його рану ще раз. Такий стан не є характерним при його пошкодженнях.

Чоловік киває і повертається спиною, ніби наказуючи йти за ним. Підбираю спідницю і швидким кроком іду, намагаючись не відставати від мого проводжатого. Ми досить-таки жваво минаємо двір, відчинені навстіж двері замку і підіймаємося великими мармуровими сходами на другий поверх.

Мене приводять, очевидно, у спальню його світлості. Колчестер уже трохи приходить до тями і більш-менш бадьоро сидить у глибокому кріслі, відпиваючи щось із блискучого кубка.

— Що ви п'єте? — суплю брови. Не вистачало, щоб там був алкоголь, який посилив би кровотечу.

— Воду, — швидко відповідає Доріан, не очікуючи від мене такого суворого тону. Та я й сама не очікувала від себе, чесно кажучи. Але після того як ця тушка їхала фактично всю дорогу в мене на руках, жодних сил панькатися не залишилось.

— Залиште нас, — наказує його світлість жердині, який привів мене сюди, і служниці, яка принесла цей самий кубок.

— Вибачте мене, — мну в руках поділ сукні, коли вони зникають за дверима. — Я не хотіла так різко... Це в мені втома говорить і хвилювання за ваше здоров'я.

Герцог мовчки відмахується, знову відпиваючи ковток.

— Дозвольте мені ще раз оглянути рану. Мене турбує ваш стан. Він не повинен бути таким.

— Оглядайте, — легко погоджується чоловік, піднімаючись із крісла і знімаючи куртку.

Підходжу ближче, звільняю плече від бинтів і уважно розглядаю укус. Сліди від зубів майже не видно, але шкіра навколо них виглядає посинілою, немов мертвою. Некроз? Невже хвороба так швидко прогресує? Невдоволено хмурюся і знову накладаю пов'язку. Потрібно обов'язково поспостерігати за динамікою захворювання, а поки важко робити висновки.

— Як ви почуваєтеся? — запитую в герцога, який так і продовжує хизуватися голим торсом, хоч я вже все закінчила. Саме цей нюанс і змушує мене ще раз озирнутися й усвідомити те, що до мене досі не дуже доходило. Я наодинці у спальні чоловіка. І той факт, що я є помічницею аптекаря, до того ж поважною вдовою і просто оглядаю пацієнта, зовсім неважливий для місцевих кумась. Щоки миттю червоніють, і стає жарко.

— Чудово почуваюся, — бурчить його світлість, а я помічаю, що мертвенна блідість забарвлюється яскравим гарячковим рум'янцем. Ага, так і повірила, що чудово.

— Доріане, присядьте, будьте ласкаві, на хвилиночку. Я ще не закінчила, — якомога м'якіше прошу.

Брови Колчестера злітають угору, але він слухняно сідає в крісло знову, а я прикладаю долоню до чола. Так і є. Температура підвищилася.

— Мені потрібен хтось, кому б я могла залишити деякі інструкції з приводу вашого лікування, — уважно дивлюся йому в очі, помічаючи характерний для гарячки блиск.

— Лікування? — гмикає Доріан. — Про яке лікування мова, дозвольте поцікавитися? Я вмираю.

— І все ж... — наполягаю, намагаючись, щоб голос звучав досить твердо.

— Емі, — раптово охоплює він мою руку гарячими пальцями. — Обіцяйте мені ще раз, що будете тримати мій стан у таємниці... І хоча б спробуєте якомога довше відтягнути перші симптоми хвороби...

Відчуваю, як мої очі в жаху стають просто величезними. Хто? Я? Ні-і-і-і. Не можу. Йому потрібен хтось більш... досвідчений, більш освічений...

У розпачі трясу головою, і навіть намагаюся відступити на пару кроків, але міцна рука, що стиснула мої пальці, не пускає.

— Емі, прошу. Я не можу зараз... піти. Є... справа... яку я зобов'язаний закінчити. Але потім...

Він виглядає таким... таким наполегливим, таким відчайдушним і таким переконливим, що я просто не можу відмовитися, хоча навіть не уявляю, чи вистачить у мене сил і умінь зробити те, про що він просить.

— Я спробую, — прикушую губу. — Але зараз покличте кого-небудь. Мені, правда, необхідна допомога.

Герцог, помітно розслабившись, смикає за непримітний шнурок, що висить біля крісла, а через кілька хвилин у кімнату поважно входить Жердина, хоча я не чула ніякого сигналу.

— Міс Емі, це Фремптон, з усіма проханнями і питаннями можеш звертатися до нього, а вже він розбереться.

— Фремптоне, це міс Емі, мій лікар. Роби все, що вона попросить, — представляє і мене у свою чергу Доріан, щоб ні в кого не виникло сумнівів щодо мого статусу.

— Слухаюся, ваша світлосте, — незворушно відповідає Фремптон і переводить підозрілий погляд на мене.

— Дуже приємно, — бурмочу, не знаючи, як поводитися. З одного боку, Фремптон — як його посада називається, камердинер начебто? А може, компаньйон? Або просто слуга? Я ж ніби стою на сходинку вище, бо запрошений фахівець. Але от з іншого боку, ми вдвох служимо герцогу, і ніби рівні за становищем. Розгублено стискаю поділ сукні в руках, але кніксен не роблю. Фремптон так узагалі обмежується легким мовчазним уклоном. Ну і фіг з тобою.

Беру себе в руки, описуючи стан його світлості, звісно ж не згадуючи про укус. Прошу принести артефакт для вимірювання температури, приготувати жарознижувальний відвар і поїти ним його світлість усю ніч, хоча б по чайній ложечці, але регулярно.