Розділ 15

— Ваша світлосте? — у розпачі підіймаю голову і вдивляюся в його обличчя.

Герцог сидить, відкинувшись на спинку стільця і втомлено прикривши очі. Чорні вії кидають темні тіні на зарослі щетиною щоки, а безкровні губи щільно стиснуті в одну лінію. Спершу мені навіть здається, що він знепритомнів, але, через кілька миттєвостей, повіки, слабо затремтівши, підіймаються, і на мене вже цілком осмислено дивляться моторошні жовті очі.

— Ви пам'ятаєте?.. — з натиском вимовляє чоловік. — Нікому ні слова...

— Пам'ятаю, пам'ятаю, — розгублено суплю брови.

На язиці крутиться єдине очевидне в такій ситуації запитання, яке я так і не наважуюся озвучити. Водночас руки виконують звичні дії, попри стиснуте від співчуття серце і сльози, які я раз у раз зморгую.

З герцогом доводиться возитися набагато довше, ніж з його попередниками. Коли закінчую, спину просто ломить від утоми, а в очах немов піску насипано.

— Усе! — оголошую, наклавши останній вузлик на пов'язку і випроставшись, потираю поперек.

Що могла, зробила, але наскільки швидко почне прогресувати хвороба, мені невідомо. У кожної людини по-різному, незмінний лише фінал.

— Завтра ввечері зайдете на перев'язку.

З усіх сил намагаюся тримати себе в руках і не показувати жалю. Чомусь мені здається, що він буде неприємний моєму пацієнту.

— Дякую, Емі, — мружиться герцог. — Думаю, що після всього, що... між нами було, я можу вас хоча б наодинці називати «Емі».

Знизую плечима. Та хоч крокодилом, яка мені різниця. Але тут я добряче лукавлю, бо насправді мені дуже навіть сподобалося, як прозвучало моє ім'я у вустах Доріана. Його хрипкий голос додав звичайним звукам якогось незрозумілого нальоту інтимності, від якого по моєму хребту табуном побігли мурашки.

— Ви ж, у свою чергу, цілком можете мене називати Доріан. Наодинці.

Заперечно мотаю головою. Ще чого не вистачало. Фамільярничати з братом короля.

— Я наполягаю, — супиться чоловік, бачачи моє замішання.

— Добре... — завмираю перед ним, так і не знайшовши в собі сили вимовити ім'я герцога.

— Добре, Доріане, — знущається його світлість, помічаючи моє збентеження.

А проблеми на мою голову, немов магнітом притягує. Ось як може обернутися спільна з Колчестером таємниця? На думку тільки спадає фраза про те, що свідки довго не живуть...

— Добре, Доріане, — слухняно повторюю, намагаючись, щоб голос звучав досить рівно і беземоційно.

Колчестер задоволено киває і піднімається зі стільця. Хвилину роздумує і стягує із себе шматки сорочки, демонструючи вже повністю оголений мускулистий торс. Й одразу накидає зверху куртку — добряче порвану на рукаві, але все ж цілішу за сорочку.

— Чудово, Емі, тепер збирайся. Я тебе проведу додому.

— Не варто, ваша світлосте... — починаю, але запинаюся, побачивши похмурий погляд чоловіка. — Не варто, Доріане.

— Варто. Я тебе почекаю в залі, — кидає він і виходить.

А хто його в такому стані потім додому проведе? Боже, ну навіщо цей... цей герцог звалився на мою голову. Знаю, що зараз я, як жаліслива душа, повинна думати про хворобу, що загрожує йому, але чомусь думається тільки про те, чим він може мені загрожувати. Мені і доньці. 

Я, напевно, погана людина, дуже погана. Але з якоїсь причини жаліти його не виходить. Сумувати через його долю — так, нарікати на несправедливість світу — теж, і навіть співчувати... Але не жаліти. У жодному разі. Кого завгодно, тільки не його.

Збираюся досить-таки швидко, і вже через кілька хвилин виходжу в зал і не відразу помічаю в темряві чоловічу фігуру, що застигла біля стіни.

— Готові? — підводить голову мій пацієнт.

Киваю у відповідь, і ми виходимо на вулицю.

Ніч вражаюче світла і безвітряна. На небі світить повний місяць, який дозволяє помічати навколо навіть найменші деталі. Біля будівлі аптеки ледь чутно попирхує прив'язаний чорний кінь Колчестера. Господаря він вітає тихим іржанням. Чоловік підходить до цієї величезної звірюки і притискається лобом до її лискучої в місячному світлі шиї.

— Усе в порядку, Дабе, — гладить долонею ніс цього монстра. А потім обертається до мене. — Вмієте їздити верхи?

Злякано трясу головою. Ще чого не вистачало?! Я на це чудовисько не залізу.

— Значить, навчитеся, — спритно підхоплюється на спину Даба Колчестер і подає мені здорову руку, міряючи уважним поглядом мою розкльошену спідницю. — Сідайте ззаду! Ваш одяг цілком це дозволяє.

У його голосі звучить не прохання, а самісінький справжній наказ, якого я ослухатися ніяк не можу.

З побоюванням підходжу ближче, хапаюся за простягнуту долоню і сама не розумію, як, але опиняюся позаду чоловіка. Даб здивовано пирхає, незадоволений подібним розкладом.

«Повір, я теж тобі не дуже рада», — бурмочу крізь стиснуті зуби, перемагаючи запаморочення. До чого ж високо! Падати буде боляче.

Тим часом Доріан щось говорить своїй звірюці, і ми рушаємо в дорогу. Я мотаюся за спиною у його світлості, як мішок з картоплею, підстрибуючи від кожного руху і клацаючи зубами. Ще те задоволення!

Ми проходимо буквально кілька метрів, коли починаю відчувати, як тіло Колчестера сильно хилиться вбік, ризикуючи впасти. Хай йому грець!

— Ваша світлосте?... Доріане? — обережно смикаю чоловіка, який одразу стріпується, випрямляється в сідлі і навіть деякий час сидить рівно. Але потім усе одно починає кренитися, щоправда, вже в інший бік.

З усіх сил напружую руки, намагаючись утримати важкого герцога в більш-менш вертикальному положенні. Але відчуваю, що скоро він і мене разом із собою стягне на землю. Та що ж це таке!

— Доріане! Доріане!

Прислухаюся. Начебто мугикнув щось у відповідь. І що мені з ним робити?

— Доріане, постарайтеся мені допомогти. Я вас не втримаю!

Чоловік знову випрямляється. І це він збирався мене додому проводжати? Рана не настільки серйозна для того, щоб йому було так погано. Може, це отрута так діє?