Розділ 14

Коли я прибігаю додому на обід, застаю Марі в повній прострації: вона пригнічено сидить на дивані у вітальні. На стукіт вхідних дверей вона таки повертає голову, і її очі загоряються надією. Але, побачивши мене, знову гаснуть.

Мені шалено шкода бачити її такою. Я теж переживаю за дядечка, але те, що відчуває Маріен, ні в яке порівняння не йде з моїми тривогами. У моїх силах тільки підтримувати її і бути, наскільки можливо, поруч. 

Відверто кажучи, навіть виникає думка не відкривати аптеку після обіду, щоб не залишати бідолашну жінку наодинці з її страхами. Ті, кому потрібна термінова допомога, і так знають, де мене шукати, а решта і завтра можуть прийти.

Але поки я роздумую над цим варіантом, у кімнату просочується спочатку Химера, а за ним і Сеня, у якої сьогодні в школі скасували заняття. Донька тихо підходить до нас і легко вибирається до Марі на коліна, обхоплюючи ручками її шию.

— Бабусю Марі, не треба переживати, — цілує вона її в бліді щоки і зморшкуватий лоб. — Дідусь уже в дорозі. З вартівниками. На них просто собачки хворі напали, але нікого не покусали.

Маріен глибоко вдихає повітря і, відмираючи, притискає до себе Сеню, зарившись обличчям у дитяче волоссячко. А донька, вивільнивши одну ручку, гладить її по голові.

— Іди, мам, на роботу, — повертається до мене. — Ми впораємося. А там ти будеш потрібна чорному пану. Іди...

Після цих слів у мене по спині пробігають мурашки, з глибини сріблясто-сірих очей моєї доньки на мене дивиться зовсім доросла дівчина, моя Сеня.

— Ну ж бо! Мамо! Іди! — супить брови ця маленька і водночас доросла дівчинка.

Тихо піднімаюся зі свого місця, ще раз кинувши погляд на них. Під боком у тітоньки ще кіт примостився, й муркоче, як маленький трактор.

Аптеку я відкриваю майже вчасно, спізнившись усього на десять хвилин. Відвідувачів майже немає, і це дозволяє трохи подумати про своє. Найбільше мене зараз хвилює, що відбувається з моєю донькою і як з усім цим пов'язаний сірий котисько. Ну хай там магія, хай пір'їнка літає, але це, що зараз було? Звичайні дитячі фантазії? Не думаю. Цікаво, і цього разу їй усе це Химера розповів?

Я б із радістю в кого-небудь проконсультувалася з подібного питання, навіть у того самого майстра Олівера, але... Є одне маленьке «але»... Раптом такі здібності тільки в прибульців. Як потім викручуватися?

До того ж пару днів тому я не полінувалася й ознайомилася з інформацією про магію цього світу. Здебільшого здібності магів направлені на керування різними стихіями. Схильність до однієї з них дається від народження, а вже пізніше розвиваються інші таланти та можливості. Проте про розмови з кішками там не було ні слова. Та ще й із такими, що передрікають майбутнє. Про перевертнів, до речі, теж не було нічогісінько написано. Про ликасів, бездушних, лісму цілі глави, а про них немає. Але ж чорний вовк мені не привидівся. Він був. Був таким само реальним, як ось ця полиця з настоянками.

Занурена в гіркі думки, я навіть не помічаю, як поступово на вулиці сутеніє і запалюються перші зірки. Приходжу до тями тільки тоді, коли різко відчиняються двері, впускаючи спочатку дядечка Маді, живого й неушкодженого, потім чотирьох вартівників різного ступеня помятості і наостанок Доріана ан Рієля.

Дивовижна компанія, однак.

— Дядечку, — кидаюся я відразу до Амадеуса і міцно обіймаю, відчуваючи, як на очі навертаються сльози, а щоку лоскоче солона краплинка.

— Ну-ну, Емі, — гладить він мене по голові, як маленьку. — Усе добре. Бачиш. Ми повернулися. І Холею допомогли, і себе не втратили.

Відсторонююся, витираючи долонею мокрі доріжки на щоках, і по черзі обіймаю всіх наших, а потім саджу втомлених вартових на лавочку під стінкою.

— Емі, тут хлопцям маленька допомога потрібна, — злегка відкашлюється дядечко. — По дорозі на нас напали бродячі пси, теж заражені. Прокусити формені куртки не встигли, але подряпали. Особливо Сема, той перший на них нарвався, і якби не його світлість, то все могло б бути сумніше.

Прикушую губу, обвівши стурбованим поглядом чоловіків, і відразу помічаю блідого Сема, який затискає рукою рану на боці.

— Добре, — киваю і перев'язую косинку, з-під якої вже встигло вибитися волосся, завдяки обіймашкам. — А ви, дядечку, як?

— Я зараз теж переодягнуся і тобі допоможу, — супить брови Амадеус, стягуючи плащ.

— Я маю на увазі, ви постраждали? — складаю руки на грудях.

— Ні, мене навіть не зачепили, — відмахується той і розвертається з наміром пройти в підсобку.

— Тоді йдіть-но ви додому, — суворо наказую, заступивши йому дорогу. — Там Марі вже геть без тями від тривоги. А я тут і сама можу впоратися. Ідіть-ідіть. Вам відпочинок потрібен.

— Повністю підтримую ідею міс Емі, — раптово лунає трохи хриплуватий голос Доріана ан Ріеля. — Майстре Амадеусе, ви і так уже багато чого зробили.

Аптекар іще пару хвилин нерішуче мнеться посеред залу. Але, отримавши несподівану підтримку в особі не тільки Колчестера, а й інших учасників загону, я добиваюся свого, і дядечко вирушає додому.

— Ну що ж, — повертаюся до своїх пацієнтів, коли за аптекарем зачиняються двері. — Давайте лікуватися. Семе, ти перший. Інші в порядку черги за ступенем тяжкості травм. А ви? — мій погляд зупиняється на герцогу.

— А я залишуся. Поки ви не закінчите, міс Емі...

«Шо? Знову?!» — хочеться крикнути мені, як в улюбленому мультику. Але перечити його світлості, звісно, не насмілююся, та й часу немає сперечатися. На мою допомогу чекають четверо принишклих вояк, що сидять рядком на лавці, як горобці на жердинці. Тому роблю незворушне обличчя і волочу Семюеля, який ще більше зблід за ці кілька секунд, у підсобку. Ех, мужики. На ликасів іти не бояться, а як рану обробити і перев'язати, так мало не непритомніють.

— Роздягайся! — суворо кидаю по дорозі пацієнту і чую за спиною, як дружно крякають-гигикають його колеги. Розпусники!

Вуха в Сема миттю червоніють і починають за кольором нагадувати перестиглий помідор.