Розділ 11

Збори відбулися в належний день і в належний час. І ось саме зараз неспокійна зграйка батьків вельми бурхливо обговорює почуте там, збившись у щільне коло на шкільному подвір'ї.

І міс Саліван, і майстер Олівер досить дохідливо посвятили стривожених мам і тат у всі нюанси нововведень.

Як вирішила палата лордів, для найбільш гармонійного розвитку дітей з магічними здібностями тепер вводиться профільне навчання, починаючи з першого класу. А школа Колчестера офіційно набуває статусу ліцею, після якого учні матимуть диплом не тільки про початкову освіту, а й про здобуття якоїсь із професій, що відповідають їхньому профілю. Щоправда, як молодшого спеціаліста.

Найбільше обурювався рудий тато Фреда, він і зараз досить-таки сильно розмахує руками, стоячи в центрі нашого збіговиська.

— Ви хоч розумієте, що вони коять? — червоніє від гніву чоловік. — Вони з наших дітей гарматне м'ясо готують! Раніше без диплома не пускали закривати розриви і знищувати нечисть, а тепер цей самий диплом буде в наших дітей уже у вісімнадцять років! Не у двадцять п'ять, а у вісімнадцять!

Народ злякано гомонить. Я теж стою серед обурених, але волію мовчати.

— Це яка така причина спонукала лордів на це? — хитає головою містрис Свон, мама Моніки.

— Тобі потрібна причина, Карло? — округлює очі містрис Бенс.

— Звичайно, потрібна, Джуді? Адже не знаючи причини, неможливо вирішити проблему, — розсудливо зауважує її опонентка.

— А причина, шановні, в тому, що розриви відбуваються все частіше і частіше, а дипломованих магів, відповідно, стає все менше і менше. Скільки вже років не було спалахів лісми? — все так само на емоціях віщає тато Фреда. — У мене кузен живе в графстві Шир. У них там одне село скосило — та так, що живим не залишився ніхто. А потім вартові приїхали, звалили тіла в купу і підпалили, так що тепер на місці цього самого села згарище. Не вірите? З'їздіть на екскурсію.

— Ти такі жахи розповідаєш, Патріку! Мені аж зле стало, — обмахується рукою, немов віялом, вразлива містрис Дін.

— Я правду розповідаю. Хтось повинен вам очі відкрити! — супить брови Патрік.

Дискусія триває довго, татові Фреда вдалося досить швидко внести смуту і сумніви в голови більшості батьків, хоча знайшлися й такі, що стали на бік влади. Тільки от який сенс від таких збурень? Покричали-покричали, та й розбіглися. А ситуацію порожніми розмовами не вирішити.

Дядечко Маді розповідав, що Алігією здавна правив король і його палата лордів — представників вищої аристократії. Але з приходом до влади Деймона ан Рієля, нинішнього короля, в парламент також почали обирати не тільки володарів блакитної крові, а й вихідців з більш простих верств суспільства. Головне, щоб ці самі вихідці мали досить міцний і благополучний соціальний статус. Тож палата була не зовсім лордів, але назву вирішили не змінювати.

Незважаючи на такі реформи, які мали б наблизити сильних світу цього до простого люду, протистояти їм пересічному жителю все одно не під силу. Утім, до цього моменту і причин власне не було. Короля Деймона вважали ледь не національним героєм, який позбавив країну від навали ликасів.

Мені рішуче було побоку, наскільки його величність був героєм, хвилювала мене донька і небезпека, яка їй загрожує. Так, ця небезпека буде тільки лише через дванадцять років, але хто дасть гарантії, що за цей період владі знову в голову не прийде щось новеньке і таке ж навіжене?

Подібні перспективи мали б налякати, але замість цього тільки розлютили. Це що виходить? Дорослі дяді будуть відсиджувати свої товсті дупи в тилу за спинами дітей? А ті підуть на смерть, немов баранці на заклання? Так ще й подають подібну єресь під соусом загального блага, процвітання і турботи про підростаюче покоління.

Чесне слово, тієї хвилини, коли я так незворушно слухала роз'яснення Патріка, мені великих зусиль вартувало не кинутися назад до школи і не розмазати по стінці усміхненого майстра Олівера. Але я розуміла, що він усього лише гінець, який приніс погану звістку, хоча раніше і таких страчували.

Мабуть, із цієї ж причини батько Фреда слухав балакучого оратора досить спокійно — принаймні, наскільки міг. Він навіть не нагородив його стусаном. А от вийшов із себе вже на вулиці, намагаючись промити мізки всім, у кого локшина відтягувала вуха.

Розходимося ми вельми розбурхані і ще більш стурбовані, ніж до зборів.

Я прощаюся з Карлою і Джуді, які повертають на свою вулицю, і продовжую шлях додому.

Поки тривали збори, а потім ще одні, позапланові, влаштовані Патріком, стемніло. Ліхтарі досить стерпно освітлюють дорогу, і я зовсім не боюся, лише продовжую цілеспрямовано йти вперед, киплячи від праведного гніву. Зараз мені потрібно минути поворот на вулицю Вишневу, а наступна за нею моя, Абрикосова.

Ось і ліхтар на розі. Він привітно світить затишним жовтим світлом, приваблюючи нічних метеликів. Вони раз за разом б'ються об скляну поверхню, ламають крильця й вимазують пилком прозорі віконця. Цей звук мені здається до огидного неприємним, я навіть здригаюся, коли особливо великий метелик із гучним стукотом врізається у вуличний світильник і падає мені прямо під ноги. Світло, кліпнувши двічі, гасне, і я в темряві чую, як лунає за спиною знайомий цокіт пазурів по бруківці.

У роті миттєво пересихає від жаху, а плечі й потилицю поколює крижаними голочками страху. Прискорюю крок, повертаючи на свою вулицю, у спробі якомога швидше потрапити додому. Цього разу зі мною немає герцога, і нікому відлякати вовка. 

Кроки звіра прискорюються в такт моїм. Крізь затуманену панікою свідомість пробивається боязка, наївна думка: ця тварина (якщо це взагалі тварина) давним-давно могла б мене наздогнати. Але вона з якоїсь причини просто йде назирці, тримаючи чітку дистанцію.

Раптова здогадка змушує мене затнутися. Носак черевика боляче б'ється об виступ бруківки, і я, стиснувши зуби, сипло видихаю, намагаючись пересилити біль у забитому пальці на нозі. На хвилину зупиняюся, спираючись на паркан містера Смайта, щоб перевести подих. Звуки за спиною теж стихають, чутно лише як цвірчать цвіркуни і цикади в траві, та тихі розмови, які долинають із прочинених вікон будинків. Отже, мій здогад цілком може бути вірним.