8.2

Здивовано кліпаю очима і повільно обертаюся, встигаючи помітити краєм ока витягнуті обличчя дядька і Саймона.

Мабуть, увесь «захват» від подібної милості написаний у мене на обличчі, але мій благодійник вдає, що не розуміє. У мене ж душа боягузливим зайцем ховається в п'яти. Як там у нас кажуть — «Люби пана здаля, то не матимеш зла». Невже запідозрив щось?

— Дякую вам, ваша світлосте, — кажу злегка захриплим від страху голосом. — Але в цьому немає потреби. Не варто себе обтяжувати.

Герцог гнівно блискає очима, але навіть не удостоює мене відповіддю. Натомість переводить погляд на дядька.

— Майстре Амадеусе, затримайтеся після візиту батьків Дженсена, я хотів би ще поговорити з вами, після того як відведу вашу... гм... племінницю додому.

Дядечко Маді слухняно киває, але стурбованим не виглядає, швидше зосередженим і зібраним. І я теж трохи заспокоююся, хоча на душі все одно тривожно.

Мені не залишається нічого іншого, як змиритися, накинути плащ, з усіма попрощатися і рушити в дорогу під заступництвом самого брата короля.

Не знаю, про що думає впертий герцог, я ж намагаюся розв'язати задачку під назвою: «Що такому великому цабе потрібно від простої аптекарки». Задачка крутиться так і сяк, але розв'язуватися відмовляється геть-чисто.

На вулиці тихо, не чути звичних звуків, що лунають кожного вечора. Люди зачинилися по домівках, боячись висунути навіть ніс за межі рідних стін. Пам'ять про нещодавню війну і жахи, що супроводжували її, ще занадто свіжа.

Тишу порушує лише звук наших власних кроків та стукіт герцогської тростини по бруківці.

І ще...

Ще тихий, ледь чутний незрозумілий цокіт. Він мені щось віддалено нагадує, але поки не можу зрозуміти, що.

Знічев'я прислухаюся, повністю зосередившись на цьому дивному і незвичному звуці, навіть губу прикушую від напруги, намагаючись згадати. Добре, що герцог просто йде поруч, не опускаючись до розмов зі звичайною простолюдинкою.

Мося! Точно Мося! Пес моєї подруги. Такий самий звук лунав, коли Свєтчин улюбленець дріботів по кахлях на кухні. Легкий-легкий такий цок-цок.

Не витерпівши, озираюся, але позаду тільки освітлена ліхтарями бруківка.

— Що сталося? — піднімає брови Доріан ан Рієль, помітивши мою метушню і теж озирнувшись.

Хитаю головою, відганяючи дурні думки, тим паче цокіт стих. От тільки шкіру однаково обсипало сиротами, і я нервово пересмикую плечима.

Ми знову продовжуємо шлях. Вдалині вже показується дім Марі і Маді, а йти залишається не більше п'яти хвилин, коли цокіт знову з'являється. Тільки цього разу він чується ззаду і трохи збоку.

Я більше не ризикую ось так просто і відкрито повернутися, як минулого разу. Навпаки, старанно дивлюся вперед, демонструючи неабияку увагу до дороги. Але скоса спостерігаю за тим, що робиться збоку. А коли вже зовсім зневірююся, помічаю, як у темряві ковзає чорна тінь, мазнувши по мені гострим поглядом жовтих очей.

Здригаюся від несподіванки і, відскочивши злегка вбік, натикаюся на герцога, який безтурботно йде поруч.

— Міс Еміліє, — шипить він, хапаючи мене за талію.

Піднімаю на нього розгублений погляд.

— Ви не могли б злізти з моєї ноги? Мені, їй-богу, не дуже зручно.

Густо червонію і миттєво відсторонююся.

— В-в-в-вибачте, — злякано заїкаюся. От навіть не впевнена, чого більше боюся: тіні вовка чи самого Колчестера.

Доріан ан Рієль оглядає вулицю, але, судячи з його вигляду, не угледівши там нічого, що б могло мене злякати, знову похмуро дивиться на мене.

— Що сталося?

— Я… я бачила вовка, — із заминкою відповідаю.

А в самої серце калатає десь у горлі. Невже ці ликаси пробралися за стіни?

— Вовка? — піднімає брови.

— Так, жовтоокого вовка, — твердо киваю, переконана у своїй правоті.

— Немає там вовка.

Його світлість поблажливо всміхається.

— Може, й немає. Зараз. Але він був! — наполягаю на своєму.

Колчестер продовжує недовірливо дивитися на мене.

Стає до нестями прикро.

— Маєте мене за дурепу? — прикушую від прикрості губу.

Я, напевно, і правда виглядаю як дурнувата курка.

— Ні, за дуже вразливу юну особу, — зітхає герцог, ніби йти зі мною одні муки.

Тоді чого, питається, сам нав'язався мене проводити на мою голову?

Ображено відвертаюся і поспішно крокую додому, не переймаючись тим, що робить його світлість.

Але він теж не відстає — усе ж виконує свій обов'язок і доводить мене прямісінько до хвіртки. І навіть попрощавшись зі мною, не рушає з місця, поки я не зникаю у дверях будинку.