Розділ 8

Прихиляюся спиною до стіни аптеки, відчуваючи, як моє тіло здригається від ридань.

Боже мій, Дженсен! Зовсім ще молодий хлопчина. Такий веселий. Такий безтурботний.

По щоках біжать солоні доріжки. Раз у раз змахую їх, нічого не бачачи навколо. І раптом відчуваю, що поруч зі мною хтось зупиняється.

— Якщо ви хочете працювати в цій сфері, вам потрібно навчитися більш стримано ставитися до таких моментів, — чую я звідкись зверху. — І не брати все настільки близько до серця.

Підіймаю голову і з подивом помічаю герцога.

— Про що ви говорите? — спантеличено округлюю очі. В голові не вкладається, що до такого можна звикнути. — Дженсену й двадцяти ж не було! Як можна не брати таке близько до серця?! Я його знала, і маму його, і батька, і брата...

Взагалі, хіба можна легко ставитися до того, що на твоїх очах хтось помирає. Хтось, хто ще пару годин тому жартував і сміявся, бажав тобі гарного дня і будував плани на майбутнє? Чудовий хлопець, добрий малий, чуйний і завжди готовий прийти на допомогу...

Хіба можна до смерті в принципі ставитися легко?

Доріан ан Рієль свердлить мене проникливим поглядом, а я розумію, що зовсім забула про етикет. Це ж брат короля! Мені потрібно було як мінімум звертатися до нього «Ваша світлосте».

— І все ж йому вистачило сміливості на чоловічий вчинок, — гне і далі свою лінію.

— Чоловічий?! — скрикую, знову забувши про правила.

— А ви воліли б, щоб він гнив живцем, щодня відчуваючи немислимі болі, спостерігаючи за тим, як від його тіла відвалюються шматки плоті? — єхидно цікавиться герцог.

Мене починає відчутно нудити, варто лиш уявити цю картину.

— Що ви собі дозволяєте? — обурююся від такого цинізму та холодності.

Хоча після цих слів мені хочеться вирвати свій язик, який меле казна-що, збираючи проблеми на мою голову, як бродячий пес реп'яхи.

— Правду! Я собі дозволяю правду, — навіть і бровою не веде у відповідь на мою нечемність. — На жаль, ми живемо в цьому світі і від таких речей ніхто не застрахований. Ні я, ні ви.

Він має рацію. Але якщо вони всі тут народилися, то ми з Сенею потрапили. Взяли і потрапили. Суто випадково!

Боже, як же я хочу додому! У свій звичайний, технічний, безмагічний світ, де подібні чудовиська існують тільки в казках.

Відчуваю: ще трохи — і мене накриє істерика. Я так довго трималася, жодного разу не зронила й сльозинки, у всьому намагалася шукати позитив і не втрачала оптимізму, але це була остання крапля.

Ледве-ледве стримую схлип, що рветься з грудей. І відчайдушно намагаюся приборкати новий страх — а раптом Сені ця звірюка трапиться. Або нас знайдуть паладини. Тамую наростаючий жах від того, що можуть постраждати Марі і Маді. Борюсь із жалістю до молодого хлопця, який віддав своє життя, щоб убезпечити місто від ликасів і хворих на лісму звірів.

Але хіба герцог зрозуміє… Він, певно, вважає мене м'якосердою дурепою, що не здатна впоратись з емоціями.

— Дякую. Я все зрозуміла, — киваю і ковтаю задушливий клубок у горлі. Надягаю на обличчя маску незворушності. — А тепер вибачте мені, будь ласка, ваша світлосте. Змушена вас покинути. На мене чекають справи.

Роблю кніксен і йду назад в аптеку.

Нестерпно хочеться додому, навіть якщо і не на Землю, то в дім Марі і Маді. Обійняти Сеню, поцілувати. І подякувати вищим силам за те, що коли ми сюди потрапили, нам нічого подібного не зустрілося.

У дверях стикаюся із Семмі, який ховає від мене почервонілі очі, і, не розбираючи дороги, ледь похитуючись, бреде кудись по темній вулиці. Я вже хочу його гукнути, турбуючись за стан хлопця, але мене зупиняють Піт і Флін, які теж були в патрулі.

— Не хвилюйтеся, міс Емі. Ми за ним наглянемо, — каже Пітер, і я бачу, як вони вдвох швидко наздоганяють Семюеля.

Прослизаю в приміщення аптеки, де залишився з варти тільки Саймон. Він про щось перемовляється з дядечком Маді, але до мене долітають лише уривки фраз, з яких майже нічого не зрозуміло.

— Емі, ти можеш іти додому, — помітивши, що я повернулась, дозволяє Амадеус. — А мені ще потрібно дочекатися батьків Дженсена. Саймоне, ти не міг би попросити кого-небудь зі своїх хлопців провести Емілію? А то щось у мене не спокійно на душі.

Я здивовано застигаю, не розуміючи, що мені може загрожувати за надійними стінами міста.

Вартівник задумливо чухає потилицю, прикидаючи, кого б до мене приставити.

— Дядечку, я й сама можу дійти, — трохи завагавшись, тягну, не бажаючи відвертати гарнізон від основних завдань або заслуженого відпочинку.

Аптекар супить брови, усім своїм виглядом показуючи, що краще б мені не перечити. Саймон теж явно не підтримує мою ідею йти самій. Я розгублено дивлюся на них обох, не розуміючи, у чому річ.

— Саймоне, не треба нікого, — голос за спиною змушує мене здригнутися від несподіванки. І як герцог примудрився настільки безшумно зайти? — Я сам проведу міс додому.