7.2

— Майстре Амадеусе, допоможіть, — просить Саймон, старший із вартівників.

Ми реагуємо швидко. Поки волочать пораненого, я встигаю прибрати робочий стіл і застелити чистим простирадлом, щоб було куди його покласти, а майстер — дістати інструменти.

Підходжу до хворого, який уже лежить, і прикладаю долоню до його лоба. Хлопець горить у лихоманці.

— Міс Емі, — шепоче він запаленими губами. — Ви ж мене вилікуєте?

Прибираю похололими від страху пальцями пасмо волосся з його чола і рішуче киваю.

— А як же, Дженсене! Адже без твого звичного «Будьте обережні, міс Емі» я за ворота ступити не можу, — намагаюся жартувати і помічаю, як ледь здригаються його губи в усмішці.

— Що сталося? — діловито питає Амадеус, обводячи всіх серйозним поглядом.

— Його заражений вовк подряпав. Напав зі спини, скотина, — подає голос Сем, напарник Дженсена.

— Тільки подряпав? — уточнює аптекар, і хлопець у відповідь нерішуче киває, а я з полегшенням зітхаю.

З підсобки ми швиденько всіх виганяємо і беремося до роботи, роздягнувши й перевернувши хворого на живіт. Спина виглядає моторошно. Я ковтаю клубок, що підкотив до горла, і починаю промивати рани.

— Зараз, зараз, потерпи трішки, — примовляю, відчуваючи, як від моїх дій потерпілий злегка здригається.

Ретельно змивши кров, поки Амадеус готується до операції, оглядаю рани. Не все так погано, заспокоюю себе і навіть злегка всміхаюся.

— Зараз швиденько підлатаємо тебе, Дженсене, через тиждень бігатимеш... — кажу й осікаюся на останньому слові.

Шматок вологої тканини завмирає в моїй руці. Бо серед звичайних подряпин, з яких сочиться кров, чітко видніється зовсім інший слід. Глибокий. Рваний. Слід від величезних щелеп, який не сплутаєш ні з чим. 

Час навколо ніби зупиняється, а з кімнати раптом викачують усе повітря. Я дивлюся на потемнілу шкіру навколо укусу і не можу зробити вдих.

— М-м-м-майстре, — ледве чутно кличу змертвілими губами, відчуваючи, як мене накриває крижана хвиля паніки.

Дядечко в два кроки опиняється поруч. Його погляд падає на рану, і я бачу, як фарба миттєво збігає з його обличчя, плечі опускаються, а руки, які щойно впевнено тримали інструменти, безвільно обвисають уздовж тіла. 

Але над столом схиляється не тільки аптекар, а й герцог. Я вже й забула про нього, а він тихо стояв у темному кутку підсобки, мов сама смерть, що прийшла за своєю даниною.

У приміщенні западає страшна, глуха тиша. Чути лише важке, переривчасте дихання Дженсена. 

— Що там? — він злякано і хрипко питає, намагаючись повернути голову.

Я до болю прикушую губу, щоб не закричати і не розплакатися.

— Усе добре, мій хлопчику, — глухо примовляє Амадеус, гладячи його по здоровому плечу. — Усе буде добре…

І він усе розуміє. 

— Майстре Амадеусе... він мене цапнув, так?

Від цього його розуміння і тихого смирення хочеться й собі вити як той вовк. 

— Робіть, що мусите, — з твердою приреченістю каже поранений, заплющуючи очі.

А я широко розплющеними очима спостерігаю, як дядечко Маді на неслухняних ногах підходить до шафки і дістає пляшечку з лауданумом. Його старі руки так тремтять, що горлечко тихо, але моторошно брязкає об край склянки. Амадеус відвертається, ховаючи очі, поки наливає дозу. Смертельну дозу. З милосердя.

— Міс Емі... — тихо, крізь важкий видих кличе мене Дженсен.

Я обходжу стіл. Він лежить, повернувши до мене змучене обличчя, і я присідаю, щоб бути з ним на одному рівні й зустрітися очима. У них стільки болю, але водночас стільки безмежного тепла.

— Ви найпрекрасніше створіння на світі. Я хотів почати до вас залицятися восени... Скажіть, ви б відповіли на мої залицяння?

Сльози все ж прориваються і печуть очі. Я обережно торкаюся губами його щоки, що палає від лихоманки.

— Звісно, Дженсене, — шепоч, ледве стримуючи ридання. — Звісно, відповіла б, не сумнівайся.

— Тоді... за ваше здоров'я, міс Емі, — блідо, вимучено, але абсолютно щасливо всміхається хлопець.

Спирається на тремтячі руки, намагаючись підвестися. Амадеус і герцог дбайливо підхоплюють його під плечі, допомагаючи сісти. Хлопець бере склянку, яку простягає йому дядечко, і осушує її до дна.

Я голосно схлипую, притискаючи тремтячі пальці до губ, а потім не витримую. Різко розвертаюся і вибігаю з приміщення на свіже повітря, не в змозі залишатися там і дивитися, як згасає його життя.