Розділ 6

По траві качаються в битві два вовки: один хворий, якому заманулося на мене напасти, і другий — великий, чорний, схожий на згусток темряви. Сідаю на дупу і, відштовхуючись п'ятами, намагаюся відповзти подалі, бо ноги зовсім перестають мене тримати. Хоч як намагаюся підвестися, вони підкошуються і геть не слухаються свою хазяйку.

Від скаженого клубка звірів летять жмутки шерсті, грудки землі, вирвані з корінням пучки трави. І я до крику хочу це все розбачити, бо в мозку прослизає тонкою голочкою думка: що робитиме цей, другий, монстр, коли переможе першого? Чи не тому він почав битися із суперником, що здобич здалася вельми апетитною?

Від такого я відбитися точно не зможу.

Раптом чується жалюгідне скавучання, і хвора тварина затихає, придавлена лапою чорного вовчиська, який попросту перегриз шийний хребець супротивника.

Нервово ковтаю пересохлим горлом і зустрічаюся поглядом із жовтими очима переможця. Його морда ошкірена і вимазана кров'ю, і до мого горла підкочує нудота.

Він схиляє голову вперед і починає повільно рухатися до мене, розуміючи, що здобич нікуди не дінеться. Впираюся спиною в стовбур яблуні, до якої я так відчайдушно бігла, а тепер встигла доповзти, і намагаюся, спираючись на неї, піднятися на ноги. Але вони ковзають, підкошуються і роз'їжджаються в боки.

Поки я приборкую власне тіло, вовк встигає підійти зовсім близько. У цей момент я остаточно втрачаю контроль над кінцівками і гепаюся на дупу. Він, схиливши голову набік, з інтересом стежить за моїми маніпуляціями. А коли опиняюся на одному з ним рівні, він наближає свою морду до мого обличчя настільки близько, що відчуваю запах крові, розмазаної по його носі. І починає мене обнюхувати, проводячи цим самим носом по щоці й вимазуючи її кров'ю.

Від його дихання ворушиться волосся на шиї та біля вух, викликаючи лоскіт. Пирхнувши мені прямо у вухо, звір відсторонюється і, наостанок пару разів озирнувшись на мене, зникає за деревами, немов його тут і не було. І якби не туша вбитої ним тварини, що лежить за кілька метрів від мене, я б подумала, що все це мені привиділося.

Ще хвилин десять сиджу на тому самому місці, не в змозі поворухнутися, і потроху приходжу до тями.

Що це було?

Потихеньку встаю на тремтячі ноги, витираю рукавом вимазану щоку і повільно, з побоюванням обходжу тушу поваленого ворога. В руці у мене все ще затиснутий ніж, і я готова до нападу, хоча в глибині душі знаю, що його не буде. Один мертвий, другий не повернеться.

Перекинутий кошик валяється біля злощасної сосни, як і лопатка, що вилетіла з нього (я кинула її всередину козуба для обважнення). Квіти розсипалися і встеляють жовтим килимом землю.

Швидко збираю їх, радіючи, що вони не постраждали в сутичці, і поспішаю додому так, ніби за мною вовки женуться.

Перечепившись на рівному місці від усвідомлення того, наскільки ця фраза підходить під мій нинішній стан, починаю сміятися.

Тільки вовки не гналися, а нападали і ледь не розтерзали. Принаймні один із них. Тварина, найімовірніше, була хвора на сказ і просто не могла себе контролювати. В її поведінці немає нічого дивного.

А от другий...

Нащо він мене врятував? Якщо раніше я підозрювала, що як ласу здобич, то тепер переконана, що це не так. Тоді чому?

Додому повертаюся розгублена, перелякана й геть спантеличена. Марі, бачачи мій стан, тут-таки готує зігрівальний чай і ставить передо мною чашку, з якої йде пара. Обхоплюю її долонями і нарешті відпускаю почуття на волю, відчуваючи, як мене починає бити сильний дрож, а на очі навертаються сльози.

— Люба? — охкає жінка і, підбігши до мене, стискає в обіймах. — Що трапилося?

Я ставлю чай на стіл, побоюючись пролити на себе гарячий напій. Руки трусяться, немов у пропасниці.

— В-в-в-вовк. На мене в лісі напав вовк, — ледве видавлюю із себе, намагаючись упоратися з емоціями, які так і б'ють через край.

Очі Маріен широко розплющуються від страху.

— Вовк? Він нічого тобі не зробив? Ти поранена? — тут-таки починає метушитися, піднімаючи мене на ноги і оглядаючи з усіх боків.

— Ні, ні, — хитаю головою і починаю розповідати все по черзі.

Вираз обличчя моєї співрозмовниці змінюється із занепокоєного на здивований і злегка недовірливий.

А відразу після закінчення моєї оповіді Маріен, виловивши якогось хлопчиська на вулиці, посилає його по Амадеуса, і мені доводиться повторювати все знову, цього разу вже аптекарю.

Дядечко Маді спантеличено смикає бороду, уважно мене слухаючи й часом ставлячи уточнювальні запитання.

— Треба сповістити варту і очільника міста, що в лісі з'явилися вовки, заражені лісмою, — вирішує він, щойно я замовкаю.

Тітонька Марі перелякано притискає пальці до губ:

— Маді, знову?

Аптекар коротко киває, насупивши кущисті брови, і, схопивши плащ, виходить із дому.

Я теж допиваю чай і, вже остаточно заспокоївшись, іду в аптеку підмінити Амадеуса. Там, накинувши білий фартух і надівши нарукавники, в підсобці розкладаю на плоскій поверхні печі росатку для просушування і беруся готувати мікстуру від кашлю, по яку мають зайти після обіду.

Відвідувачів небагато, як правило, основний наплив припадає на вечір, а зараз цілком можливо викроїти час для інших справ. Тому, коли через десять хвилин над вхідними дверима дзенькає дзвіночок, я несказанно дивуюся. А виглянувши з-за шторки, що відокремлює робоче приміщення від торгового залу, дивуюся ще більше.

На порозі власною персоною стоїть герцог Колчестер і похмуро оглядає стелажі, ліки та порожнє місце продавця.

Витерши руки об фартух, поспішаю за прилавок, намагаючись зберегти незворушність, хоча від страху тремтять руки.

Що йому тут потрібно? Яка нелегка принесла таке велике цабе в нашу провінційну аптеку?

А потім страх накочує новою хвилею: раптом я помилюся, бовкну що-небудь не те, і він запідозрить, що я не звідси?

В очах темніє від жаху, але я намагаюся взяти себе в руки. Від того, як я поводжуся, залежать життя Єсі, Амадеуса і Марі.