5.2

Верхня губа звіра задирається, оголюючи довгі жовті ікла. Знову чується гарчання, і шерсть на його загривку стає дибки.

Жах сковує моє тіло, а ноги підкошуються. Я боюся зробити крок, щоб не провокувати хижака, тільки злегка відхиляюся назад, відчуваючи під спиною шорстку кору дерева. Дерево — це добре, можна на нього вилізти. Повільно заводжу за спину руку, ретельніше обмацуючи те, на що мені доведеться лізти, не відводячи очей від тварини.

Рука вляпується в липку смолу, і надія розвіюється, як туман на світанку. Сосна. Це сосна. На неї мені ніяк не видертися. Невже це все? Невже моє життя так і закінчиться? А як же Сеня? Як же дівчинка моя? Донечка...

Закушую губу, щоб не піддатися почуттям і привести до ладу думки. Ні, я буду боротися до кінця, до самого кінця і просто так не здамся. У мене є ніж, лопатка, кошик і квіти. Якщо я кину кошик прямо в голову вовку, і при цьому влучу, це повинно його відволікти, а можливо, й завдати якої-неякої шкоди. Тоді в мене, певно, з'явиться час відбігти, скажімо, до он тієї дикої яблуні, яку я бачу краєм ока. А на неї ж я видеруся якось.

Із силою стискаю ручку кошика і приміряюся. Другого шансу в мене немає! Ну, Емі, давай! Раз... Два... Три...

Поки кошик летить у голову чудовиську, я розвертаюся і кидаюся в бік рятівної яблуні. За глухим стуком і жалібним скавучанням розумію, що моя зброя досягла цілі, але дерево, на жаль, виявляється набагато далі, ніж я думала.

Намагаюся бігти ще швидше, згадуючи уроки фізкультури, чітко вивіряючи рухи руками і роблячи крок від стегна, підкидаючи ногу вперед і пружно відштовхуючись другою. Мені не вистачає якихось пів кроку до порятунку, коли на мене зі спини накидається якась важка хижа туша, обдаючи потилицю смердючим подихом.

Ницьма падаю на землю, зариваючись носом у траву, і відчуваю, як на шию крапає тепла слина, а лопатки придавлюють масивні лапи, дряпаючи кігтями спину крізь тканину сукні.

Я замружуюся, готуючись до найгіршого, зціплюю зуби, щоб не заскавучати від страху, і згадую, що досі стискаю в руці короткий ніж. Мені б повернутися, а тоді я цілком можу спробувати всадити його в тіло звіра. Але туша вовка виявляється напрочуд важкою, причому настільки, що мені навіть важко вдихнути хоч краплинку повітря.

Хоча, якщо зробити різкий ривок, то цілком можливо його скинути із себе, а тоді вже спробувати відбитися.

Набираю в легені кисень і готуюся перевертатися, але несподівано зупиняюся, здивована почуттям раптової легкості. Тиск на спину зник, зате збоку від мене починається якась метушня.

Обережно повертаю голову і піднімаюся, спираючись на руки. А потім відчуваю, як мені відчайдушно хочеться знову уткнутися в землю і всього цього не бачити, бо стає ще страшніше.