4.2

Маленький пухнастий клубочок преспокійно сидить під животом величезної чорної звірюки, себто коня. А моя безстрашна донька лізе прямо під її копита. Звірюка нервово косить оком і погрозливо притупує ногами, їй вочевидь не подобається, що якась дрібнота зазіхнула на особистий простір.

Усередині все завмирає від усвідомлення небезпеки. І я, не замислюючись, кидаюся до дитини. Таке чудовисько затопче й не помітить. 

У цей момент кінь вирішує, що з нього досить, гучно пирхає і підіймає передні ноги. Я розумію, що добігти не встигаю. Відчайдушний крик рветься з горла. Аж раптом мою дівчинку за барки разом із жаданим кошеням вихоплює чоловіча рука прямо з-під копит роздратованого коня.

Ця рука належить величезному, закутаному з ніг до голови в чорний плащ джентльмену. Він, усе ще продовжуючи тримати за комір свою здобич, миттю помічає мій зв'язок із нею і цілеспрямовано крокує до мене. Дитина щасливо попискує від подібного способу транспортування і радісно теліпає ногами. І як він зумів її так ухопити, що їй доволі зручно, зовсім не боляче і вельми весело?

— Ваше? — тицяє він мені в руки доньку, яка ніжно притискає до грудей омріяну тваринку. 

— Моє, — хапаю Єську разом із котом в оберемок. 

— Дивитися треба за своїм, — бурчить під ніс, розвертається, заскакує на того самого коня, який ледь не затоптав Сеню, і незворушно їде геть. Залізні нерви.

Я починаю одночасно цілувати від радості й сварити доньку, яка навіть і не зрозуміла, в якій небезпеці перебувала. Коли повертається Амадеус, моє неслухняне янголятко без особливих зусиль умовляє його взяти додому ще й кошеня.

Дорога назад якось непомітно минає в розмовах та обговореннях подальших планів. Аптекар несказанно радіє, дізнавшись про мою професію, і вирішує, що йому мене сам бог послав, тут-таки починаючи розписувати тонкощі своєї роботи. Виявляється, аптекарі тут не тільки продають ліки, а й на цілком законних підставах займаються лікуванням громадян. Це вже коли справи зовсім кепські, хворих відправляють до цілителів у лікарню.

Сенька всю дорогу грається з новим другом, який, хоч як це не дивно, навіть не намагається втекти від моєї дзиґи. Димчасто-сірий, блакитноокий котяра виявляється саме хлопчиком — ми одразу перевірили, — і отримує ім'я Химера. Причому від Єсенії. Де вона почула цю назву і чому вирішила охрестити тварину саме так, донька не зізналася. Сподобалося, і край.

Коли ми під'їжджаємо до міських мурів, сонце починає хилитися до горизонту. Вартівники на посту сумлінно пильнують і навіть не переговорюються, як це часто буває, навпаки — стоять, ніби кілок проковтнули.

Ми з дядечком Маді спантеличено перезираємося, не розуміючи, в чому річ, поки з воріт не виїжджає вершник на вороному жеребці. Цей кінь мені снитиметься в кошмарах, бо я без зусиль упізнаю звірюку, під копитами якої ледь не постраждала моя Сенька, і вершника, що врятував її.

Чорний чоловік перекидається кількома словами з вартовими, щось серйозно їм тлумачачи, і вже збирається рушити своєю дорогою, але завмирає, побачивши нас у візку, що з'їхав на узбіччя, аби дати йому дорогу.

Його погляд чіпко ковзає по нашій дивній трійці і зупиняється на мені, зазираючи прямо в душу.

Я ніколи не бачила очей такого кольору, вони бурштинові, майже жовті й моторошнуваті. Від цього погляду волосся стає дибки, а в роті пересихає.

Нервово ковтаю, забуваючи, як дихати, але відвести очей не можу. Немов маленький нещасний кролик перед величезним заматерілим вовчиськом. Для такого хижака сіренький боягуз — усього на один зуб. Мабуть, тільки тому він і залишається живим. А вовк відводить погляд, пришпорює чорного коня і галопом проноситься повз, піднявши клубами коричневу дорожню куряву.

— А він що тут забув? — спересердя спльовує на дорогу дядечко Маді. 

— А хто це? — я все ще дивлюся на хмарку куряви. 

— Доріан ан Ріель, герцог Колчестер. Йому належить це місто і всі навколишні села. Тільки він уже рік як тут не з'являвся. Щось не подобається мені все це, Емі. Хоч би не повторилося ВСЕ знову...

Я переводжу погляд на Амадеуса, але він уже поганяє коня, і ми рушаємо до воріт. 

Нас зустрічають вартівники, які вже помітно розслабилися.

— Вітаємо, майстре! — усміхається перший, худий молодий хлопчина. 

Другий, значно старший і з сивими вусами, лише приязно киває. 

— А що це за красуню ти везеш? — тут-таки цікавиться вусатий. 

— Це Емі Лівітт та її донька Єсенія, — представляє нас дядечко Маді і починає розповідати нашу легенду.

Я лише слухаю, привітно усміхаюся, іноді, в потрібних, особливо жалісливих місцях, напускаю на себе сумний вигляд і краєм ока стежу за Єською. Потеревенивши кілька хвилин, ми прощаємося з вартівниками, і наш візок нарешті рухається в бік дому, де на нас уже зачекалася тітонька Марі.