3.2

Майстер Амадеус з’являється на порозі їдальні саме тоді, коли в нас уже все готово — ніби відчуває це якимось шостим чуттям.

Спершу ми, побажавши одне одному смачного, мовчки беремося до їжі. Сеня, звісно ж, одразу віддає перевагу підсушеним тостам із вершковим маслом і джемом та починає наминати їх за обидві щоки, запиваючи ароматним какао. Але треба віддати їй належне — робить вона це дуже акуратно й витончено, мов справжня принцеса крові. І де тільки навчилася?

— Як ви, Емі? — цікавиться Амадеус, угамувавши перший голод. 

— Добре, — злегка усміхаюся у відповідь.

Старенькі змовницьки переглядаються, і він продовжує, з хвилювання знову переходячи на більш офіційне звертання: 

— Міс Еміліє, залишатися тут — це величезний ризик для вас. Звідки взялася молода жінка з донькою — можливо, одразу й не викличе запитань у містян, але певну цікавість усе ж пробудить. До того ж залишаються нагальні проблеми, які доведеться вирішувати. І не здатися підозрілою, справляючись із ними, буде вкрай важко. Тим паче, ви нічого не знаєте про наш світ і не зможете відповісти на елементарні запитання. Навіть географічні назви разюче відрізняються.

Я киваю, від хвилювання стискаючи виделку так, що біліють кісточки пальців. От і все, Емі. Зараз тобі вкажуть на двері — і крутися як знаєш. 

Ні, я анітрохи не засуджую цих милих стареньких. Вони й так зробили для нас усе, що могли, попри ризик.

— Емі, — Марі бере мене за руку своєю теплою долонею, змушуючи подивитися їй у вічі. — Залишайтеся у нас!

Що-о-о?! Мої очі, мабуть, стали завбільшки з блюдце.

— Емі, ти не поспішай із відповіддю, подумай, усе зваж. Але ми вважаємо, що кращого варіанта ти все одно не знайдеш.

Я прикушую губу й дивлюся на Сеньку, яка вже поснідала й тепер нудьгує, соваючись на стільці. 

— Мам, можна я вже піду? — зрештою наважується запитати донька. 

— Звісно, сонечко, — усміхаюся, а на душі в мене кішки шкребуть. З одного боку, прийняти щедру пропозицію господарів — найкращий вихід із можливих. Але всередині все обривається від думки про те, чим вони ризикують заради нас. І якби я була сама, відмовилася б не роздумуючи. Але Єсенія…

Марі підводиться з-за столу слідом за Єсею й простягає їй руку. 

— Єсеніє, хочеш, я покажу тобі іграшки своєї доньки? 

— Хочу! — відповідає моя єгоза, сяючи, мов сонечко. — А ваша донька не образиться, якщо я ними пограюся? 

— Ні, — з усмішкою хитає головою Маріен. — Вона вже доросла. 

— А де вона тепер? — цікавиться Сеня, хапаючи жінку за руку. 

— Пішла… — в очах Маріен прокидається прихований сум. 

— Пішла? Як ми? Через дерево? — не вгамовується моя чомучка.

Мені хочеться її зупинити, щоб не ятрити старі рани. Я навіть відкриваю рот, щоб відволікти її від цієї розмови, але Амадеус, зрозумівши мої наміри, заперечно хитає головою.

— Через дерево? — брови Марі повзуть угору. 

— Так, чарівне дерево, — поважно киває донька, старанно зображаючи дорослу. 

— Можливо, — після короткої паузи погоджується Марієн. 

— Ви сумуєте за нею? 

— Дуже, — тихо відповідає жінка, погладжуючи Сеню по розкуйовдженому волоссю.

Донька на мить замовкає, щось обдумуючи, і вони вже встигають дійти до сходів на другий поверх. 

— Думаю, вона це знає. І теж сумує, — нарешті каже Сеня. — Коли мама далеко, я теж сумую. Знаєте, що я тоді роблю? 

— Що? 

— Ну, спочатку я обов’язково плачу, — ділиться найпотаємнішим моя малеча. — А потім пишу їй листа. Я писати, правда, ще не вмію, але знаю вже десять літер і як пишеться «Єсенія». Зате гарно малюю. І мама завжди розуміє, що я хотіла їй сказати у своєму листі. Хочете подивитися, як я малюю? 

— Хочу, — в голосі Марієн чується усмішка. 

— Тоді я намалюю вам дерево, з якого ми прийшли, і Сергія, — вирішує Єся.

Ну куди ж ми без Сергія? 

— А Сергій — це хто? — питає Марі. 

— Мій наречений, — незворушно заявляє ця безпосередня дитина.

Їхні голоси поступово стихають, а я зустрічаюся поглядом з Амадеусом. Миттю опускаю очі в тарілку. Не знаю, що відповісти. Тобто знаю, але намагаюся зібратися з думками. А це ой як непросто. Зрештою, розтерзавши яєчню на дрібні шматочки й не з’ївши жодного, я наважуюся.

— Майстре Амадеусе, я згодна. Мені справді дуже ніяково. Я не хочу бути вам тягарем, а тим паче наражати вас на бодай найменшу небезпеку. Але… Якби не Єсенія, я б відмовилася. 

— Ох, Емі, — махає рукою аптекар, нарешті розслабляючись. — Не переймайся. Чому бути — того не минути. У будь-якій ситуації треба залишатися людиною, інакше чим ми тоді відрізнятимемося від бездушних?

Ну от… Спочатку якісь скажені ликаси в ущелині, тепер — ще й загадкові бездушні. І куди це мене занесло? 

— А тепер тобі потрібно вигадати правдоподібну легенду, таку, щоб комар носа не підточив, — з ентузіазмом продовжує Амадеус, і його очі аж блищать.

Я не можу не усміхнутися, бачачи таку реакцію й розуміючи, що цей добродушний старенький аптекар виявляється ще й дуже азартною людиною. 

— Маю велику підозру, що ви з Марі вже все вигадали, — прикушую губу, щоб знову не усміхнутися. 

— А як же! — хмикає дідусь. — Що нам, старим, іще робити самотніми вечорами? Найкраще буде сказати, що ти родичка Марі — Емілія Лівітт. Це дівоче прізвище моєї дружини. Родом Маріен із невеличкого села Торн, у далекому графстві Суррі, тож зайвих запитань виникнути не повинно. Розповімо всім, що ти вдова. Була одружена з племінником моєї дружини, Еваном Лівіттом. А він і справді рік тому загинув на лісопильні, і Марі їздила на його похорон. Більше нікого в Торні у тебе не залишилося, тож ми запропонували тобі переїхати до нас — мені допомагати в аптеці, а Марі по господарству. До того ж тут для Єсенії є школа, на відміну від села.

Я ошелешено киваю, ледве встигаючи стежити за ходом думок цього відчайдушного старенького.