Розділ 3

Попри втому, я ще пів ночі кручуся в ліжку, не в силах склепити очей. Думки кружляють, мов різнокольорові скельця в калейдоскопі. Що нам робити? Як вижити?

Тут кожен зустрічний одразу зрозуміє, що ми чужі. Втім, крім цього вистачає й інших нюансів.

У те, що повернутися додому неможливо, я не вірю. Якщо є вхід — має бути й вихід. Але поки я шукаю той вихід, нам із Сенею потрібно десь жити, щось їсти й у щось вдягатися. Та ще й доведеться поговорити з донькою, пояснити їй нашу ситуацію. І попередити, щоб нікому не розповідала про нашу Землю. Тільки от я, доросла людина, й то можу ненароком себе видати. А вона ж дитина.

Ці жахливі паладини… Навіщо їм прибульці? Що вони з ними роблять? Може, й у нас є такі самі «паладини», які ловлять чужосвітців? Може, тому про них нічого й не чути? А якщо й згадують, то хіба що в жовтій пресі.

Я намагаюся рухатися якомога менше, щоб своєю метушнею не розбудити Єсенію. Марі пропонувала окрему кімнату, але я чемно відмовилася, воліючи спати разом із донькою. Чесно кажучи, так мені спокійніше. Особливо після того, що ми дізналися.

Мене й досі накриває холодною хвилею жаху, щойно намагаюся уявити, що було б із нами, якби ми натрапили не на Амадеуса, а на когось більш законослухняного й менш співчутливого.

Обіймаю донечку, намагаючись не потривожити її сон, і серце щемить від нестерпної ніжності та любові. Вона така невинна, щира, довірлива. Ще не знає, якими можуть бути люди й на що вони здатні. На які злочини готові піти багато з них, не зважаючи на мораль і совість, не боячись ні Бога, ні чорта, і якими викривленими можуть бути їхні душі. Я не переживу, якщо з моєю малечею щось станеться. Навіть думати про це не хочу.

Поправляю ковдру, що сповзла з плечика Єсенії, щільніше вкриваю її й на хвилину заплющую очі. Зрештою, нервове та фізичне виснаження бере своє, і я непомітно для себе провалююся в важкий, тривожний сон.

А вже наступної миті до моїх щік притискаються теплі долоньки, і просто у вухо хтось питає театральним шепотом:

— Мам, ти спиш?

Ледве розліплюю повіки, ніби в них піску насипали, і зустрічаюся з поглядом своєї допитливої єгози.

— Мам, ми в садок запізнилися, — поважно сповіщає мене донька й одразу питає: — А ми в гостях у того дідуся? Тепер і в мене є дідусь, як у Сергія?

Треба ж, не забула, до кого ми йшли.

— Ні, Сень, це не зовсім твій дідусь, — хитаю головою, намагаючись зібрати думки докупи.

— А можна я попрошу цього дідуся побути трошки моїм? Бо Сергій дуже вже пишається, що в нього є, а в мене — ні…

— Може, трохи пізніше попросиш? — пропоную, сподіваючись, що донька забуде про свою ідею.

— Ну гаразд… — тягне Єся, неохоче погоджуючись. — Ми будемо вставати, мамусю? Я так їсти хочу!

— Будемо, — зітхаю, відкидаючи край ковдри.

Швидко вмившись — ще вчора Марі показала мені, де тут ванна кімната, і дала чисті рушники, — ми вдягаємося й спускаємося вниз.

Із кухні — принаймні я думаю, що це кухня — долинають приємні, апетитні запахи й негучна мила пісенька.

Стукаю по одвірку, щоб не налякати Марі, яка співає, повністю зайнята готуванням і навіть не помічає нас.

На звук вона одразу обертається й розквітає привітною усмішкою.

— Доброго ранку! Як спалося? — цікавиться, поглядаючи на Сеню, що притиснулася до мене.

— Добре. Дякую, — усміхаюся у відповідь.

— Зараз буде сніданок, ви, мабуть, зголодніли? — каже жінка, витягуючи з невеликої, трохи дивної на вигляд печі деко з пухкими булочками.

Я неуважно киваю, а доця шумно втягує носом повітря й вигукує:

— Ой, як смачно пахне! Напевно, так пахло в пряниковому будиночку відьми…

Я миттю червонію, але назовні так і проситься смішок. А Марі й зовсім регоче. Сенька, не очікуючи такої бурхливої реакції на свої слова, ховається за мене й звідти теж тихенько хихоче.

— Емі, нам потрібно серйозно поговорити, — заспокоївшись, каже Марі. — Зараз якраз прийде Маді на сніданок, і ми хотіли б із тобою обговорити деякі питання.

Я киваю, приблизно здогадуючись, про що піде мова. Вічно ховати нас вони не будуть, ризикуючи власними життями. Словом, настав час прощатися…

Прикушую губу, щоб не виказати хвилювання. Треба триматися. Бути сильною. Зі мною донька, і я не маю права на помилку. І руки опускати не маю права. Завжди можна щось вигадати. 

Розпитаю цих добросердих стареньких про устрій цього світу й подумаю, що можу йому запропонувати. Я ж, зрештою, медсестра. Хай як змінюються часи, люди хворіють завжди, і комусь треба їх лікувати. Я, звісно, не лікар, але в помічниці до когось піти зможу. Може, й вдасться десь винайняти кімнату для себе і доньки. Щоправда, грошей поки немає. Отже, доведеться їх дістати. І мало не забула — одяг. Я ж не можу шукати роботу в джинсах і светрі. Можливо, у Марі вдасться щось позичити.

Ці думки проносяться в моїй голові, мов зграя переляканих сайгаків, поки я допомагаю накривати на стіл: виношу кошик із булочками, таріль із підсмаженими скибками бекону, маленькі вазочки з джемом і медом.

Єсенія крутиться тут-таки, розкладає виделки, ножі, полотняні серветки й радіє, наче це справжнє свято. Ми ж удома так не звикли їсти. На крихітній кухоньці гуртожитку, де ми живемо, особливо не розгуляєшся. Швидко щось приготував — і назад у свою кімнату. Дві газові плити на ціле крило — замало. Тим паче, що в усіх діти, а в декого й немовлята, яким постійно потрібна вода: то суміш розвести, то викупати…

— Марі, — трохи ніяковіючи, кажу, несучи чергову тарілку зі смаколиками. — Не варто так старатися заради нас. Ми б і на кухні перекусили.

Маріен на мить завмирає, і її губ торкається сумна усмішка.

— Ну що ти, Емі. Мені приємно для вас готувати. Я дуже люблю це. Коли Фіона була з нами, я часто балувала її різними смаколиками, і ми завжди збиралися всі разом за столом нашою маленькою сім’єю… А тепер… Маді весь час на роботі, приходить пізно ввечері… Для кого мені куховарити? А так хоч душу відведу.