2.3

За столом уже сидить Амадеус, змінивши свій одяг на зручний домашній, і, чекаючи на нас, смакує печиво з вазочки, що стоїть посеред столу.

— Маді, — сплескує руками Маріен. — Побійся Бога, у нас же гості. Навіщо ти накинув на себе це дрантя?

Амадеус, хитро посміхаючись на зауваження своєї дружини, бере ще одне печиво і відповідає: 

— Мені в ньому зручно, це по-перше. А по-друге, думаю, міс Емілії абсолютно не важливо, в чому я сиджу за столом. Правда ж, міс Емі?

На моїх губах мимоволі з’являється легка посмішка. 

— Абсолютно, — киваю і, прийнявши запрошення, сідаю за стіл разом із Маріен.

— Міс Емі, — відкашлявшись, починає Амадеус. Тягнеться до великого блюда із запеченою картоплею. — Я можу вас так називати?

Я киваю, додаючи: 

— Можна й без «міс», просто Емі.

— Емі, ви ж не просто з іншої країни, а з... місця, що набагато, хм... далі? Я правильно розумію? — раптово питає проникливий аптекар, змушуючи мене здивовано поглянути на нього. 

Переводжу погляд на його дружину, але в її очах бачу не здивування, а легке зацікавлення і якийсь прихований, глибокий страх.

— Правильно, — повільно погоджуюсь я, відкладаючи столове приладдя й відчуваючи, як у грудях наростає тривога. — А якщо ви вже про це знаєте, то дозвольте спитати. Куди ми потрапили? Чому ви нас ховали, якщо такі, як ми, прибульці не викликають здивування? І як нам повернутися додому?

Подружжя обмінюється швидкими, мовчазними поглядами, ніби перевіряючи одне одного, чи готові вони до цієї розмови. У приміщенні западає напружена тиша, і навіть потріскування каміна здається приглушеним.

— Давайте по порядку, Емі, — нарешті починає Амадеус, його голос звучить м'яко, але впевнено. — Наша країна називається Алігія, а місто, як ви вже здогадалися, — Колчестер.

Я заперечно хитаю головою, наче намагаючись відігнати чужу, незрозумілу реальність. Слова Амадеуса звучать так, ніби хтось розповідає казку, але все це надто справжнє, щоб бути вигадкою.

— У нас немає таких країн, — промовляю скоріше собі, ніж їм. — Я точно знаю. Немає. — Я на Землі? — питаю, ледь ворушачи змертвілими губами.

Марі й Амадеус знову обмінюються поглядами. У їхніх очах блимає щось схоже на жаль.

— На Землі, звісно, — відповідає Амадеус після короткої паузи. — Тільки от паралельних світів на цій самій Землі може бути величезна кількість. Наші вчені навіть не можуть сказати точно, скільки їх. Одні відрізняються лише кількома дрібними деталями, схожі, як брати-близнюки. Інші — значно більше. А є й такі, що взагалі не підходять для людей. Там зовсім інші мешканці.

— Якщо ви все знаєте про ці світи, чому ховали мене й Сеню? — питаю, намагаючись знайти хоч якийсь сенс у їхніх діях. Розум заплутується, намагаючись скласти пазл із уривків інформації. — Ну гаразд, у нас таких прибульців точно забрали б у «гостинні стіни» лікарень. А тут що? Навіщо це?

Марі робить ковток чаю, перш ніж відповісти. Її руки ледь помітно тремтять.

— Емі, не хвилюйся, але прибульців у нас не було вже дуже давно. Років п’ятдесят, якщо не більше. Колись був указ передавати таких людей паладинам. Для чого — невідомо, але тих більше ніхто не бачив, — її голос трохи хрипкий, як у людини, яка не хоче говорити, але мусить.

— А раптом вони повернулися додому? Так само, як і потрапили сюди, — припускаю, знизуючи плечима. Проте в очах подружжя бачу лише скепсис і співчуття.

— Не хочу тебе засмучувати, але це неможливо, — тихо промовляє Марі, хитаючи головою. Її погляд зустрічає мій, і я відчуваю в ньому глибоку жалість.

Я хмурю брови, намагаючись зрозуміти, як це неможливо. Сюди ж якось вдалося потрапити, а назад — ні? Це суперечить будь-якій логіці.

— Що ж нам робити? — питаю, і голос тремтить, видаючи страх, що зачаївся в моєму серці. Воно стискається, наче в лещатах, залишаючи по собі холод і безнадію. Апетит зовсім зникає, і я навіть не торкаюся страв, що так спокусливо пахнуть.

— Емі. — Марі ніжно бере мене за руку, її пальці теплі, але це тепло не в змозі зігріти мене. — Ми щось придумаємо. Обов’язково. А зараз їж, сили тобі знадобляться.

Беру ложку печені, намагаючись змусити себе поїсти, але горло зводить болючим спазмом. Солодкий запах трав і спецій, який ще мить тому здавався таким апетитним, тепер викликає лише нудоту. Я чудово розумію: мені життєво необхідні сили, щоб захистити доньку. Проте шок виявляється сильнішим за логіку, і я не можу проковтнути ні шматочка. 

Зітхнувши, відкладаю ложку. Якась невиразна думка б’ється десь у глибині свідомості, наполегливо намагаючись пробитися крізь застиглу тривогу. Але це заціпеніння сильніше за мене.

Мені так страшно, як ніколи раніше. В горлі пересихає, серце б'ється так гучно, що відлунює в скронях. Перед очима все злегка пливе. Поруч, у спальні, спить моя маленька, моя донечка, навіть не підозрюючи про навислу над нами загрозу. І від цієї думки мій страх лише множиться. Її життя висить на волосині, а я навіть не уявляю, звідки чекати удару. Нам загрожує небезпека. Незнана і тому в рази страшніша.

Ми ховаємося у подружжя аптекарів. Вони, напевно, також наражають себе на величезний ризик, прихистивши нас, прибульців, чиї життя зараз буквально висять на волосині. І їхні також. Усвідомлення цього стискає груди, змушуючи дихати важче.

Раптом щось мов грім розриває мою свідомість. Очі широко розкриваються, а тіло проймає дрібна дріж. Усвідомлення, яке досі вислизало з моєї уваги, раптово стає чітким, страшним. Шкіра вкривається мурашками, руки тремтять, ложка злегка дзенькає об тарілку.

— Чому ви мені допомагаєте? — питаю тихо, боячись власного голосу і відповіді.

Що це означає? Що я справді натрапила на добрих самарян, готових пожертвувати собою заради чужинки? У нашому світі навіть сусіди не завжди допомагають одне одному. Не думаю, що в цьому обставини якісь інакші. Тим паче, коли прийнято видавати прибульців владі.