2.2

— Моя сестра Сірша з Марчхола. Переночує в мене, до світанку не встигне дістатися додому. Ми трави збирали, як почули виття ликасів. Долинало з ущелини. 

Постові насторожено переглядаються. 

Серце починає калатати в грудях. Дихання стає важчим. Намагаюся не звертати уваги на легкий холод, що проникає крізь тканину плаща. І раптом з жахом відчуваю, як маленькі ручки доньки слабшають. 

Паніка підкрадається знову. Вона ось-ось впаде... Дідько! Якщо ми ще хоча б хвилину тут простоїмо, то моє маскування полетить під три чорти. 

— Щось вони надто часто на промисел виходити почали останнім часом. Буде біда, — сумно пророкує товстун. 

— Не каркай, — зиркає хмуро його напарник. 

— Ну, ми підемо вже? Сил нема стояти, — тяжко зітхає Амадеус. — З самого світанку на ногах. 

— Так-так, проходьте, — відступає з дороги Сем, дякуючи за попередження. 

Ми поспішно минаємо пост і виходимо на широку, вимощену каменем мостову. Ліхтарі кидають тьмяне світло, перериваючись тінями від старих будівель, що височіють по боках. 

Я відчуваю запах дощу та моху, що витає в повітрі. Ми тримаємося в тіні, намагаючись не привертати зайвої уваги. Посох я поспішно передаю Амадеусу і перехоплюю доньку іншою рукою. Тіло Сені обм’якло, а її ручки ледве тримаються за мене. І в цей момент я розумію — вона заснула. 

— Майстре Амадеус, — окликаю, — мені треба по-іншому взяти доньку, вона спить і може впасти. 

Він різко зупиняється і звертає в тінь вузької вулички, а я слідую за ним. Там, під прикриттям темряви, обережно, з допомогою провідника, беру Сеньку зручніше. Але Амадеус все одно щільно накриває нас плащем. 

— Уже недовго залишилось, потерпіть, міс Еміліє. 

Я зітхаю. Куди мені діватися? Потерплю. 

Моя голова наповнена питаннями, але я розумію, що тут і зараз не час для них. 

Дорогу до дому аптекаря я пам'ятаю погано, більше зосереджуюсь на тому, щоб не потривожити доньку і щоб поли плаща не розвіювались при ходьбі, розкриваючи наше маскування. 

Минувши кілька вулиць, ми зупиняємося біля маленького будинку. Амадеус відкриває хвіртку, і наша група благополучно заходить на подвір'я, а потім і в саму оселю. 

Як тільки ми переступаємо поріг, у передпокої загоряється м'яке світло, яке дозволяє побачити простий, але затишний інтер'єр. 

— Маді, це ти? — чуємо голос звідкись із глибини будинку, і до нас виходить мила, округла жінка з рушником у руках. 

Вона ошелешено завмирає на порозі і великими круглими очима поглядає на нашу живописну композицію. 

— Я, — тихо відповідає Амадеус. — Я привів гостей. У нас дитина заснула, Марі. Підготуй, будь ласка, кімнату Фіони, щоб можна було покласти дівчинку. 

А потім обертається до мене, поступаючись дорогою, і допомагає зняти плащ. 

— Проходьте, міс Еміліє. 

Очі Марі розширюються ще більше, коли вона отримує можливість повністю мене роздивитись, хоча здавалося — куди вже більше. І жінка, переповнена емоціями, швидко піднімається дерев’яними сходами, поспіхом шепочучи: 

— Зараз, зараз, я все зроблю... 

Амадеус, поки ми чекаємо, проводить мене в кімнату, яка, судячи з обстановки, є вітальнею. 

Я з цікавістю оглядаю красиве фортепіано біля вікна, старовинний камін, маленький круглий столик, застелений ажурною скатертиною, і пару м’яких диванчиків, що запрошують до відпочинку. 

Легкий вітерець пробивається через маленьке віконце, погойдуючи штори, які хитаються, наче тихі відгомони колишнього життя. На одному з диванів я якраз і влаштовуюсь, поклавши Сеню на коліна. 

Її ніжне дихання наповнює простір, і я відчуваю, як мої руки трохи затерпають від ваги, але м’яке, тепле тіло дитини заспокоює мене. В цей момент мені здається, що все, що я роблю, — це правильно, і я хочу зберегти це відчуття ще довго. 

— З вашого дозволу, я на хвилинку відлучусь, — киває він мені і виходить, щільно прикривши за собою двері. 

Я знову оглядаю кімнату, намагаючись знайти те, що могло б мені сказати більше. Високі підставки з круглими скляними лампами в кутах, дві з яких зараз м’яко освітлюють кімнату, створюючи тепле, ненав’язливе світло. Вікна зашторені красивими парчовими фіранками з вибитими візерунками. Подекуди на меблях лежать тонкі в’язані мережевні серветки, а на столі стоїть ваза з квітами, у повітрі розтікається легкий, ніжний аромат. 

Двері, тихо скрипнувши, відкриваються, і в кімнату входить Марі. Її обличчя м’яко розцвітає, коли вона нас бачить. 

— Вітаю ще раз, — шепоче вона, мовби намагаючись не порушити тишу. — Мене звати Маріен, але можете звертатися до мене Марі. Я дружина Амадеуса. 

— Здрастуйте, — так само тихо відповідаю. — Я Емілія, а це, — вказую очима на Сеню, — моя донька Єсенія. Вибачте за турботи. 

— Ой, не вибачайтеся, — махає рукою Марі. — Ви нас зовсім не потурбували. Пройдіть зі мною, я покажу вам вашу кімнату. 

Я обережно беру Сеню на руки й слідую за жінкою. 

Кімната, в яку вона нас приводить, виявляється надзвичайно затишною і дуже дівчачою. Напевно, тут раніше жила донька господарів. У ній пахне свіжістю й злегка квітами. М’які пастельні кольори роблять її неймовірно спокійною і мирною. Усе тут ідеальне саме для того, щоб переночувати. 

Акуратно вкладаю Сеню на ліжко, застелене свіжою постільною білизною, і, нарешті, випрямляю спину. М’язи відчутно тягне, кілька разів згинаю й розгинаю руки, намагаючись позбутися напруги. 

— Вам не завадило б поїсти, міс Еміліє, — шепоче Марі, спостерігаючи, як я знімаю з доньки джинси та кофточку, залишаючи лише футболку, і вкриваю її теплим пледом. 

— Дякую, але я не хочу залишати доньку в незнайомій обстановці. Вона може прокинутися і злякатися. 

— Не хвилюйтеся, — заспокоює, — ми залишимо нічник і артефакт, що реагує на звуки та рухи. Коли Фіона була маленькою, ми його використовували, щоб мати можливість займатися домашніми справами й не переживати, чи не прокинулася дитина в колисці.