Розділ 2

Ми з Сенею мовчки переглядаємося й рушаємо слідом за нашим провідником. Невдовзі наша невелика компанія виходить на лісову стежку, і йти стає набагато легше.

Амадеус таки мав рацію — дорога виявляється довгою. Я беру Сеньку на спину. Донька звично обхоплює мою шию руками, а я зчеплюю долоні в замок на животі, підтримуючи її під колінами. У такому положенні ми можемо долати великі відстані — досвід, відшліфований роками піших прогулянок до садочка, коли маршрутки були розкішшю, а ноги — єдиним транспортом.

Сонце неквапливо хилиться до горизонту, його тепле світло розчиняється між деревами, а мій наручний годинник показує майже сьому вечора.

Нарешті між кронами починають виднітися кам'яні стіни, що оточують невелике містечко. Але тут наш гостинний провідник раптом зупиняється й обертається до нас: 

— Міс Еміліє, мушу вас попросити накинути мій плащ, аби не привертати зайвої уваги через ваше... чужоземне вбрання.

Він обережно знімає з плечей кошик, дістає з нього плащ і вкриває ним мене та Сеньку, яка тихенько хихикає. 

— Ш-ш-ш, — приклавши вузлуватий палець до губ, підморгує він Єсенії, — ми зараз пограємо в гру. Ти маєш сидіти тихо-тихо, щоб ніхто не здогадався, що у твоєї мами за спиною ховається маленька дівчинка. Хай усі думають, що це великий кошик. Домовилися? 

Сенька знову хихикає, киває і затихає.

Тим часом раптово стає темніше. Так швидко, що я навіть не встигаю отямитися. Ще хвилину тому світло дня пробивалося крізь гілля, а тепер усе огортає ніч, густа й непроглядна, мов чорний оксамит.

Моє серце тривожно стискається. Чому потрібно ховати дитину? Що тут такого, якщо ми виглядаємо інакше? 

Я вже відкриваю рот, щоб бодай запитати про причину, але Амадеус випереджає мене: 

— Міс Еміліє, будь ласка, зробіть так, як я прошу. Ви ж не просто чужоземка, правда?

Його слова звучать спокійно, але з ледь відчутною ноткою напруження. 

Я розгублено киваю, а він тим часом дбайливо поправляє плащ, прикриваючи нас ще краще. Бурмоче, ніби більше до себе, ніж до мене: 

— Якщо придивитися, це, звісно, нікого не обдурить. Але сутінки гратимуть нам на руку. Мій дім близько, друга вулиця від міської стіни. Головне — пройти повз варту.

Потім аптекар ламає досить довгу палицю, очищає її від гілок за допомогою ножа та подає мені. 

— Спирайтеся на неї якомога більше, ніби ви стара і вам важко йти, — просить він, прикриваючи мені голову ще й каптуром.

Це все мені зовсім не до вподоби, стає по-справжньому лячно. Але чомусь відчуваю, що майстру Амадеусу можна довіряти. 

Це інтуїція чи дурість? 

Я не можу собі дозволити помилитися. Зі мною моя дитина. 

— Міс Еміліє, прошу вас! — він простягає мені посох, помітивши моє вагання. — Вірте мені!

Я беру палицю й міцно стискаю її в правій руці, а лівою підтримую ноги доньки, які сповзають з моєї талії, хоча вона обіймає мене так міцно, що подих перехоплює. Ми починаємо повільно рухатися в бік міської брами.

Зобразити стару мені нескладно: по-перше, коли нахиляюся трохи вперед, Сеня менше ковзає, по-друге, з нею на спині швидко йти й так важко, а в такій позі доводиться виважувати кожен крок, і, по-третє, я справді страшенно втомлена.

Сторожа біля брами відверто ліниво байдикує: перекидається жартами між собою та мало зважає на тих, хто заходить до міста. 

— О, майстре Амадеусе, невже ви вже повертаєтеся з промислу? — усміхається у вуса нижчий і кремезніший, побачивши нас.

— Доводиться, Семюелю. Ніч нині обіцяє бути звірячою. Час вовків. Сьогодні на посту краще не пийте. І повідомте тим, кому треба. Сем, підтиснувши губи, киває, поправляючи шолом. 

— Отож-бо й воно, я й думаю, чого сьогодні пси виють у кожному дворі, а мій гавкун із самого ранку скиглить без упину.

— Твій пес скиглить постійно, — гмикає його напарник і переводить погляд на мене. — А це хто з вами, Амадеусе?