1.2

Чоловік, а точніше, вже дідусь, який до того зосереджено дивився під ноги, почувши наші голоси, різко підіймає голову, зупиняється, а побачивши нас, широко розплющує очі від здивування. 

─ Здрастуйте! ─ кажу якнайприязніше, знімаючи донечку з колін і встаючи. ─ Ви нам не допоможете? Ми з донькою трохи заблукали і не знаємо, в якому напрямку село Царевичі? 

─ Царевичі? ─ чеше потилицю прибулець. ─ Тут немає Царевичів. Пару миль на схід… там Паунтберрі, далі Ройдон, на захід — Холей, Вествуд, на південь — Марчхол. А я з Колчестера.

Від цих слів по шкірі пробігає хвиля мурашок. Звідки він? Колчестер? Це ж жарт? 

Тільки тепер помічаю, що чоловік одягнений у дещо дивний одяг — не сказала б, що дуже відмінний від того, в якому ходять старі, але все ж є певні особливості. 

За плечима  плетений із лози кошик, схожий на рюкзак, доверху наповнений травами та квітами. Брюки й чоботи не дивують, а ось сорочка й кафтан виглядають старомодно.  Накидка, яку я спочатку прийняла за плащ-палатку, насправді — старовинний плащ, як ті, що я бачила в фільмах про ельфів, гномів і е-е-е... хобітів. 

Тільки жодного з них мій співрозмовник не нагадує. Вуха звичайні, зріст теж, ноги, можливо, й волохаті, але, якщо мені не зраджує пам’ять, хобіти зазвичай ходять босими. Людина, як людина. Тільки з... е-е-е... Колчестера?

Дідусь знову промацує нас уважним поглядом.

─ Вибачте мою грубість, — після паузи говорить він, — просто я здивований, зустрвши чужаків у лісі. Ви ж не місцеві, правда? — злегка нахиляється вперед. — Мене звуть майстер Амадеус. Я аптекар.

─ Я — Емілія, а це моя донька Єсенія, — відповідаю, вказуючи на притихлу Сеню. — Ми заблукали дорогою додому і дуже зголодніли.

─ І ви з тих самих Царевичів? — уточнює він, стискаючи губи.

─ Можна й так сказати, — киваю, намагаючись не виглядати надто здивованою. — Ви нам допоможете?

Майстер Амадеус знову задумується, прикладаючи палець до губ.

─ Я не знаю, де це місце, звідки ви. І скажу вам більше: кого б ви не спитали, всі відповіли б так само. Єдине, що я можу вам запропонувати, — це теплий дах і ситну їжу. А далі вже подумаємо, як вирішити вашу проблему.

─ Дякую вам, — шепочу, відчуваючи розгубленість. Не знаю, що й думати з цього приводу. Сенька притулилася до моїх ніг, тремтить, але її допитливі очі раз по раз з цікавістю зиркають на чоловіка.

Що робити? Сидіти тут, в лісі, чи йти з цим добрим, на перший погляд, дідусем, сподіваючись, що в Колчестері ми знайдемо когось, хто допоможе? 

Назви такі... зовсім не схожі на наші. Швидше на англійські. Тільки я, здається, не говорю англійською, а... Зачекай-но, на якій я мові взагалі розмовляю? Слова ллються, як струмочок, хоча якщо прислухатися, жодне з них мені не знайоме.

─ Мам, — тягне мене за край светера Сеня. — Ми до дідуся йдемо?

Погляд чоловіка відразу м'якшає, і він усміхається в пухнасту бороду.

─ Швидше за все, так, — відповідаю доньці, нарешті прийнявши рішення, а потім повертаюся до майстра Амадеуса. — Велике вам спасибі за вашу доброту. Ми з радістю скористаємося вашою пропозицією.

Дідусь киває і повертається, роблячи крок у бік лісової стежки.

─ Тоді нам варто поспішити. Йти доведеться довго, треба встигнути до темряви. Вночі ліс — небезпечне місце.

І ніби на підтвердження його слів, десь глибоко в хащах лунаєщось середнє між вовчим виттям і людським реготом. 

Майстер Амадеус, здригнувшись, міцніше перехоплює свій посох.