Розділ 1

Осінь цього року тішить сонячними днями. Я йду лісом, насолоджуючись яскравими світло-зеленими кронами дерев, в яких вже з'являються перші жовті плями. В одній руці кошик і ніж — ми плануємо зібрати гриби, а в іншій — букет з опалого листя, який зібрала моя донька. Єсенія вже далеко попереду, і я навряд чи зможу її наздогнати, але цей ліс ми знаємо, як свої п'ять пальців. Заблукати тут можна хіба що немовляті, і то його швидко знайдуть, вирішивши скоротити шлях між селами. Тому я йду неспішно, насолоджуючись природою, відпочиваючи від міської метушні.

Як добре, що ми вирвалися до сестри в село! Спочатку не хотілося рано вставати, бігти на електричку й кудись їхати. Але тепер я розумію, що це було не даремно. Де ще я б побачила таку красу?

Не хочу думати про погане, але настирливі думки все ж крутяться в голові, розворушуючи неприємний осад, який не дає насолодитися красою довкола. Наступного року Сеньці вже до школи, а цього — випуск із садочка. Де взяти на все це гроші з моєю зарплатнею медсестри в дитсадку? 

Від колишнього ані слуху, ані духу, не кажучи вже про аліменти для Єсенії. Ну й нехай! Не дуже й треба, якось упораємось. Лише прикро за доньку, яка щодня запитує, де її тато. І не скажеш їй правду — що татові стара сім'я більше не підходить, і він вирішив завести нову, де буде син, про якого він завжди мріяв. Якого я так і не змогла народити. І яким, звісно, ніяк не могла  сама Сенька.

З Сашком ми познайомились ще в школі, і наші почуття були палкими та незабутніми. Тоді я думала, що це назавжди, що таке кохання буває лише раз у житті. Як можна терпіти, коли ми любимо одне одного настільки сильно? Тож як тільки мені виповнилося вісімнадцять, ми подали заяву в РАЦС. 

Розписали нас швидко, весілля не було, тільки батьки, друзі і кілька знайомих. А через рік на світ з'явилася моя Сеня, Єсенія, Єська — моє щастя, і я повністю розчинилася в родині. Слава Богу, що до того часу закінчила медичний коледж, хоча з животиком складала останні іспити. А що б я робила без освіти?

Я була впевнена, що живу в казці, але ця казка мала гіркий присмак. Коли Єсенії виповнилося три, Саша сказав, що в нього інша сім'я. І от так ми залишилися з донечкою самі.

– Мам, дивись, що я вмію! – чую дзвінкий голос Єсенії і швидко кидаюсь до неї.

– Показуй, що вмієш, – усміхаюся і спостерігаю, як моя дівчинка, тримаючись за тоненьку берізку, крутиться навколо неї.

– Бачиш?! – вигукує вона захоплено. – Тут осінь, а тут весна!

Сміюся, похитуючи головою. Ну, й вигадниця! А потім із тривогою спостерігаю, як вона, обігнувши дерево, зникає за його стовбуром, а потім знову з'являється на тому самому місці.

– Сеня! – шепочу, випускаючи з рук кошик. – Відійди від дерева!

– Чому? – дивується вона й знову робить коло.

– Донечко, іди до мене, – простягаю руку, намагаючись залишитися спокійною, хоча серце стискається від жаху. 

Єсенія все ж відчуває моє хвилювання, хапається за мою долоню, але не відпускає дерева. Вона продовжує кружляти навколо, немов приклеєна до берізки, і я не можу зрозуміти, що відбувається. Слідую за нею. І раптом все змінюється. 

Мить, і ми опиняємося в іншому лісі — в весняному, з яскраво-зеленою травою, кульбабами на землі і густим листям. Ми продовжуємо рухатись, замкнувши коло, але нічого не змінюється. Ліс залишився таким самим — весняним.

Дивлюся широко розплющеними очима на це буйство природи й розумію, що нічого не розумію. Як таке можливо? Сеня вже повністю освоїлася й намагається кинутися навздогін за особливо яскравим і гарним метеликом, але я міцно стискаю її пальчики й рішуче припиняю всі спроби відійти від мене хоч на крок.

В голові хаотично проносяться думки. Ми в лісі, але як тут опинилися? Все таке звичне: тонкі берези, рідкісні кущі, м’яка лісова підстилка під ногами. Але щось не дає мені спокою.

— Мам, ну мам! — скиглить вона й смикає ручкою, намагаючись звільнитися від мого захвату. Я присідаю навпочіпки так, щоб її оченята опинилися на рівні моїх, і прибираю з чола пасмо волосся, що вибилося з коси.

— Сеня, послухай мене, — ловлю її погляд і серйозно, як дорослій, пояснюю ситуацію. — Ми забрели в незнайому частину лісу, тому не відходь від мене, щоб не заблукати.

Очі Єсенії широко розкриваються, і хоч у них майорить легка тінь страху, я розумію, що все це вона сприймає як незвичайну й дуже цікаву пригоду, про яку потім можна буде похвалитися друзям у садочку.

— Добре, матусю, — киває вона. — Але ж ми встигнемо повернутися до понеділка? Бо я Сергійкові пообіцяла принести погратися пожежною машиною. Тією, що мені тато подарував. 

Серце стискається від почуття провини. Єсенія так легко говорить про тата, наче нічого не змінилося. Але між мною та її батьком вже давно прірва. Біль втрати родини все ще давить, але тут, посеред лісу, у мене немає часу на слабкість. 

— Я постараюся, люба, — заправляю за маленьке вушко неслухняне пасмо світло-русявого пухнастого волосся й підбадьорливо посміхаюся, хоча на душі тривожно.

Ці прості слова, наче важким каменем, лягають на мою душу. Як пояснити, що я не знаю, як вибратися звідси? Її сірі очі дивляться на мене з абсолютною вірою, що батьки можуть все. І ця віра — двосічне лезо. Вона дає сили, але й накладає страшну відповідальність.

Підводжуся і починаю пильно оглядатися. 

Ліс здається дивно мовчазним. Птахи співають десь далі, але поблизу — ані шелесту, ані звуку. Навіть вітер, що зазвичай грає в кронах дерев, неначе затих.

— Тримайся поруч, — кажу я, і Єсенія слухняно бере мене за руку. 

Перше, що роблю, — обходжу ту саму березу, не відпускаючи руку доньки. Якщо ми потрапили сюди таким чином, можливо, так і виберемося. Але наші дії не приводять до жодних результатів. Легке напруження в грудях поступово переростає у тривогу.

Я намагаюся прогнати від себе думки про те, де ми опинилися, адже єдине пояснення здається дивним, нелогічним і зовсім неймовірним.