Глава 5

Розмова з другом трохи підняла мій бойовий дух, тому розпрощавшись із ним, пішла на пошуки Стікура. Я вмію визнавати свої помилки, вибірково, але вмію. Настав час вибачитися хоча б за деякі.
Де кабінет куратора, пам'ятала чудово, тому зайшовши в головний корпус, піднялася на третій поверх і встала біля дверей. Потрібно зібратися з думками, щоб просто вибачитись і піти, а не наговорити чергових гидот, або ж не накинутися на чоловіка з поцілунками. Так собі ситуація буде.
Нерішуче постукавши та не почувши відповідь, прочинила стулку і зазирнула в середину. Кімната була порожня, і, як не дивно, зазнала полегшення. Хвилини ганьби та незручних вибачень відкладаються.
На чорному столі, де педантичний некромант, розкладав документи мало не по алфавіту, панував безлад. Здавалося, хтось заліз у кабінет і перелопатив увесь стіл. Цікаво, хто що шукав? Дурні першокурсники, відповіді на екзаменаційні білети, чи тут замішані справи Імперії? Так, а тепер Бріана зібралася і подумала — воно тобі треба? Проблем своїх мало, так? Загалом ні, тому закриваємо дверцята і звалюємо поки ніхто не побачив й по голові не надавав.
- Когось шукаємо? - Поцікавилися за спиною, змусивши підстрибнути на місці, а серце пуститися галопом.
- Тебе, — вгамувавши шалене серцебиття, яке, здавалося, лунало по всьому коридору, обернулася і подивилася в безпристрасне обличчя. Ну як можна бути таким відчуженим? Де крики, лайка? Адже клявся в коханні, і так легко відпустив…
Знаю-знаю, не послідовна, але так хотілося, бачити, знати, що страждаю та сумую не лише я.
- Відпрацювання призначено на три, — скинув некромант брову. Адже може бути так, що ти одночасно любиш якийсь жест, але водночас він тебе страшенно бісить?
- Я знаю, — процідила крізь зуби. – Хотіла вибачитись перед тобою.
- За що? - Так само холодно і відчужено.
- За те, що звинуватила тебе, у розпусканні чуток.
- Хіба це не я? - Награне здивування у нього виходило так само ідеально, як і все інше. І врізати хотілося так само сильно.
- Я сказала, що хотіла, — махнула рукою і відійшовши від дверей, які встигла прикрити, повернулася до чоловіка спиною. Збираючись піти, згадала про безлад на столі, твою ж наліво! Некромант вирішить, що це я, щось там шукала і потім фіг доведеш, що не маю ніякого відношення.
- Слухай, — важко зітхнула й обернулася до брюнета, який схопився за ручку дверей. - До того, що сталося у твоєму кабінеті, я не причетна.
- Так? - зацікавлено простягнув некромант і блискавично схопивши за руку, заштовхав у невелике приміщення. – І що ти тут шукала?
- Я ж сказала, що ні до чого!
- Так я тобі й повірив, — отруйно посміхнувся чоловік. Чого власне й варто було чекати. Не весь же час будувати з себе айсберг.
- Виправдовуватися не стану, — висмикнувши руку із його, відійшла на пару кроків, бо стояли, як на мене, надто близько. Схрестивши руки на грудях, щоб Стік не побачив як мене ламає в його присутності, гордо підняла підборіддя. Звичайно не так ідеально, як в опонента, але і я вмію корчити з себе недоторканну.
- Звичайно, — розлютився Стікур. - Хто я такий, щоб виправдовуватися переді мною? Лише чоловік, який кинув до твоїх ніг серце, яке ти, із задоволенням розтоптала.
Здається розмова зовсім не про бардак на столі, і, чорт забирай, не готова я!
- Стікур, — простягла, жалібно дивлячись у чорні очі. Я не можу зараз обговорювати це, я не готова.
- Пробач, — здивував некромант, струшуючи довгою шевелюрою. - Це мої проблеми.
Відкривши рота, хотілося підтримати його і хоч щось сказати, але так і не вимовивши нічого, знову закрила. Хотілося як страусу сховати голову в пісок і перечекати там бурю. Але я не він, рано чи пізно, нам доведеться все обговорити. І що йому сказати? Дорогий, я розумію твоя вина там непряма, але я ненавиджу твою сім'ю, мир і богиню, тому ми не будемо разом. І так, я люблю тебе, але, мабуть, не так сильно, щоб наступити собі на горло і пробачити всім разом.
Не мати Тереза я.
У кабінеті спалахнув портал, тим самим позбавивши незручності, бо що далі говорити й робити, не мала жодного уявлення. З палаючого марева до нас ступив старший принц, і побачивши мене, розплився в гиденькій посмішці.
- Хто до нас повернувся, — хіхікнув. Дивлячись на його красиве обличчя та тіло, усвідомлювала не завжди внутрішній світ відповідає зовнішності.
- Чого тобі Бесфорд? - Не дуже доброзичливо вимовив некромант.
- Батько хоче бачити тебе, — простягнув красень, — але коли твоя жінка повернулася, варто запросити і її.
 

- Ні, — хитнув головою Стікур. - Батько кликав мене.
- Так кликав він, щоб уточнити координати та особисто вирушити на пошуки іномирянки, а тут дівчисько саме з'явилося.
- Ні, — наполягав на своєму некромант.
- Стік, — простягла руку, щоб доторкнутися, але в останній момент злякала й опустила. - Я зустрінуся з ним. - Бракувало, щоб Темний Імператор тероризував мою сім'ю, друзів та й взагалі весь мій світ. Їм там не місце!
- Ти впевнена? - Випробовуючи подивився на мене і ні сліду колишньої образи й злості. Не хоче виносити сварок із хати? Я тільки за!
- Так, — мені є, що сказати голові сім'ї Рекшн.
Якби хтось, пів року тому, сказав мені, що пересування порталами стане для мене буденністю, покрутила б біля скроні, може й викликала санітарів. Зараз же мовчки ступила у вогняну заграву, яка привела до тронної зали. Приміщення порожнє, лише величезний трон на помості, виявився зайнятим. Привіт татко Рекшн, дякую за зламане життя. У слух цього не сказала, але ми лише зустрілися.
Сидячи на троні й думаючи про своє, Імператор не відразу помітив, що в залі стало три плюс, але поспішні кроки старшого, який явно плазував перед батьком, швидко вивели мужика з роздумів. Чорний погляд окинув синів, потім зупинився на мені, і з упевненістю заявляю, в ньому хлюпався подив, не чекав старий побачити мене! Сюрприз, твою матір.
- Бачу ти знайшов її, — перевів свої очі на молодшого, не удостоївши мене ні словом, ні банальним ввічливим кивком.
- Сама прийшла, — нахабно буркнула, закипаючи від зневаги. Сам втягнув у всі ці екскременти, а тепер навіть не вітається. Хам. - Вирішила таки використати вашу сімейку.
- Вибач що? - Похлинувся владика, хмурячи брови й окидаючи уважним поглядом, у глибині чорних вир, затеплилася повага, але мені начхати. Висловлюся йому, а потім поставлю пару умов, яких не знаю, але придумаю, а вже потім погоджусь на угоду зі Світлими. Адже тато не знає, що тепер для мене вона першочергова.
- Ви мене почули, — зробила пару кроків, у напрямку до трону й охринівшого мужика. Я не твоя піддана і не боюся тебе, Сигізмундіку. Слідом за мною рушив некромант і притримав за руку, коли збиралася підійти щільніше. Турбуєшся пупсик? Ха! Імператор нічого не зробить.
- Ти забула з ким розмовляєш? - здійнявся старший, зло примружившись.
- А ти взагалі не лізь, — хаму його ж зброєю, — коли треба буде послинити марку, обов'язково покличу.
Від такого нахабства онімів не тільки Імператор, старшенький так само, витріщивши очі, відкривав рота як викинута на берег риба. Мабуть, шукає, що сказати.
- Бріанно, — осудливо протяг Стік, що стояв біля мене і виглядав незворушно. Ух упир, моя спрага помсти вимагала і його зачепити, але, утримавшись з останніх сил, знову повернула свою увагу головному винуватцю моєї агресії.
- Що слів немає? – Нариваюся, знаю, але висловитись, коли вся влада у твоїх руках і ти знаєш, що покарання не буде, святе. – Чи поговоримо?
- І про що? - Чорна брова гордовито злетіла. Ні, дідусю, як у Стікура в тебе не вийде.
- Та хоча б про вашу коханку Сигізмунд і ритуал, проведений через вашу недорікуватість?
- Ти не заривайся, — рикнув чоловік, а хватка некроманта, на моїй долоні посилилася. Ще трохи й мені знадобиться гіпс. Але навіть це не стримає мене, бо перед очима засмучене обличчя мами, найдорожчої для мене людини. - Пам'ятай з ким говориш.
- З мужиком, який не може тримати ширинку застібнутою? - Підняла брову, дивлячись у чорні очі й помічаючи як темрява в них поглинає білизну. У залі похолоднішало, та й з-за спини владики, здіймався чорний вихор, погрожуючи змити все на своєму шляху. Довела чоловіка.
І знаєте що? Зовсім не страшно, хоча Стікур напружився і став переді мною, лицарський такий жест, але я його не потребую.
Напевно зараз, дивуєтеся, звідки взялося це нахабство, впевненість у своїй безкарності та усвідомлення – темрява не завдасть мені шкоди. Сама не знаю, можливо знання, що в мені сила не тільки темряви, але й світла, або знання про те, що я потрібна їм і мене поки не вб'ють, після укладання миру, швидше за все так, але не раніше.
Тому, хоробро зробивши крок з-за спини некроманта, встала якраз навпроти трону, і пафосно розставила руки — типу, давай убий, і фіг вам, а не мир у всьому світі.
- Хоробра? - прошипів Імператор, стискаючи кулаки та намагаючись утихомирити свій гнів, а з ним і свою силу.
- Будемо думати, що так, — нахабно підморгнула, продовжуючи провокувати.
- Дитинко, ти не безсмертна, — хвилин через п'ять, сказав Сигізмунд, таки утихомирюючи чорну хмару за спиною. Декілька важких зітхань, і ось на мене вже дивляться нормальні очі правителя і приголомшені старшого.
- Як і ви.
- Досить, — гаркнув мужик, і по залі пролунало відлуння. – Ти насолодилася своєю владою та безкарністю, тепер перейдемо до справи.
- Думаєте так легко відбудетеся? - Ось серйозно, думає здатна всього на пару словесних ляпасів? Е не. Я звичайно не боєць і всі про це пам'ятають, не вмію керувати своїми дарами, але навчуся і мужик дізнається, як це, коли не питаючи, керують як маріонеткою.
Так, я готувала план помсти, якого ще не знаю, але він буде грандіозним, запам'ятайте це.
Некромант, що стояв біля мене, так і не видав жодного звуку. Мовчки спостерігав за перепалкою, лиш підійшов ближче і знову схопив мою долоню. Мені було дуже приємно, але ми порвали і як би сильно, серце не кричало про те, що ще не всі мости спалені, для себе остаточно вирішила — все. Впораюся з новим завданням, і поминай як звали, а сама не відчуватиму докорів, туги та всього іншого. Ти чуло, дурне серце? Не стану.
- Як справи зі Світлими?
- Припиняй, — знову спохмурнів чоловік. – Поговорім, як дорослі люди.
- Давайте, — знизала плечима, а потім вивільнила свою долоню, для збереження внутрішньої рівноваги, ще й відступила на пару кроків убік. Стік не пішов за мною, лише постава стала ще рівнішою. Пробач милий, так треба, так ти швидше забудеш і відпустиш. Та і я, не відволікатимуся від навчання і швидше зникну з твого життя.
– Я готова допомогти вам.
- І чим мені доведеться заплатити? – поцікавився Сигізмунд, уважно спостерігаючи за молодшим сином.
- Поки не знаю, — легковажно хитнула головою, — але обов'язково придумаю.
- І не сумніваюся, – кивнув Імператор. – Тоді я надішлю Світлим послання, щоб надсилали свого вчителя.
– Не варто.
- Ти ж погодилася вчитися, — знову почав закипати правитель. Ех, дивилася б на це цілими днями.
- Погодилася, — ствердно кивнула, — але тут мені більше не подобатися, тому спорядите ви вчителя і ми вирушимо до Світлої Імперії.
- Ні! – пролунало тихе, але тверде, з боку некроманта.
- Так, — не менш твердо виправила.
- Я не дозволяю, — спокійно, а від того й більш дратівливо.
- Ти не маєш права нічого мені забороняти, — упираюся руками в боки, як якась базарна торговка, і повертаюся до нього. Нехай бачить невдоволення на моєму обличчі та рішучість.
- Я все ще твій обраний, — хитає головою некромант, потім переводить погляд на батька. – Нехай надсилають вчителя.
– А я сказала, що поїду! - Психанула. Він не має права вирішувати за мене, і те, що нас пов'язує якийсь там ритуал, не дає йому безмежну владу наді мною.
- Відправлю додому та заблокую всі канали сили, які дозволяють будувати портали! - Не підвищуючи голоси, оголосив брюнет.
І ось що робити? Додому мені точно не можна, бо угода накриється, і нічого не зміниться. Але й тут залишатися зовсім не хочеться, не хочеться зустрічатися з некромантом щодня, не хочу, щоб він навчав мене, й тривожив серце. І не важливо, що завдала я їх сама. Відчуваю, так треба!
- Ти можеш поїхати як учитель, — запропонував Імператор, дивлячись на нас дивним поглядом.
- Якщо у вашій Імперії немає нікого, хто зміг би навчити мене, — зиркнула на мужика, — тоді не варто старатися. Звалю до Світлих і розвиватиму ЇХ дар.
- Бріанно, — простяг Стікур, вимагаючи моєї уваги. – Все буде як я сказав чи не буде взагалі.
Так, треба заспокоїтися і не наробити дурниць, тут замішані не стільки мої почуття до цього черствого сухаря, скільки життя дорогих мені людей.
- Гаразд, — рипнула зубами, розуміючи, що якщо не погоджуся на його умови, поверне додому і запечатає та канали. І тоді я точно нікого не врятую.
- От і славно, — потер руки Сигізмунд.
Не прощаючись із царською родиною, обернулася спиною і потупала до виходу. Знаю, із замку до Академії діставатись кілька днів, але також знаю, Стік не випустить мене з поля свого зору. Радіти цьому чи жахатися, ще належить дізнатися.
Вийшовши з тронної зали, потупала куди очі дивляться, загубитися не боялася, бо некромашка, знайде скрізь. Коридор, у якому я опинилася, був так само похмурий і непривітний, пригнічувала їхня архітектура та любов до готик стайла. Хотілося яскравих, насичених кольорів, а тут все чорно-червоно-сіре, адже їхня природа – квіти, дерева, чорт забирай, навіть кущі, були найяскравішими та найкрасивішими створіннями богині. Невже не можна запозичити в них яскравості та насиченості?
- Повертаємось до Академії, — виріс за спиною Стікур. Байдуже знизавши плечима, і навіть не обернувшись на того, хто говорив, застигла в очікуванні порталу, який не поспішав з'явитися. - Нам колись доведеться поговорити, — звернувся брюнет до моєї спини.
Знаю красень, і тому так боюся цієї розмови, саме мені доведеться принижуватися і просити вибачення, за сказані в пориві злості слова, але зараз я не готова, тому вибач. Не дочекавшись якоїсь реакції з мого боку, чоловік важко зітхнув і відкрив портал, перед моїм носом. Тішить, що цей вогонь не обпалює, інакше ходити мені з лисою головою та підпаленими віями.
Повернувшись до Академії, некромант передбачливо переніс нас до вітальні, наших покоїв. Ось чорт, зовсім про це забула.
- Стікур, — гукнула брюнета, поки той не змився.
- Так? – схопившись за ручку дверей, скинув брову.
- Я хочу переїхати, — скинула підборіддя.
- Вільних кімнат немає, — знизав плечима чоловік, відчиняючи стулку.
- Ти імператорський син, — буркнула, — і цілком можеш виторгувати мені кімнату.
- Можу, — підтвердили байдуже, — але навіщо?
- Та за тим, що це непристойно!
- Раніше тебе це не турбувало.
- Тоді я була налякана і боялася суперечити.
- Слухай уважно, більше повторювати не буду, — голос чоловіка набув сталевих ноток, якими він лякав адептів. - Ти все ще є моєю парою, і моєю особистою ученицею, тому ти житимеш тут!
- Я піду до ректора і вимагатиму, щоб мені виділили окрему кімнату! – Ви чули яка самовпевненість?!
- Та хоч до Імператора, — спокійно буркнув брюнет, — як я сказав, так і буде. І ще одне, від сьогоднішнього відпрацювання покарання, я тебе звільняю, але сподіваюся ти проведеш цей час з розумом, а саме візьмеш конспекти у друзів і заповниш прогалини у знаннях. - І не чекаючи відповіді, упир вийшов, зачинивши двері.
Ух, упертий! Вирішив, що останнє слово за ним? Дудки! Почекавши десять хвилин, щоб не зустрітися в коридорі зі Стікуром, забігла в кімнату і захопила годинник, який Світла молодець, перенесла разом з моїми речами. Простий чорний ремінець, обплутав руку, перевіривши на придатність, а саме чи працюють, потопала в головний корпус, прямісінько до старого ректора.
Не минуло й пів години, як зла покидала кабінет ректора – немає в них порожніх кімнат, та й не хотілося старцеві ректору, лаятися з принцом! Упир!
Крокуючи аби куди, бухтіла про себе, ось не хочу жити так близько, це ж практично разом. Та й уявіть, як жити з хлопцем, якого сама ж і бортанула? Те ще задоволення чекає попереду.
Ідучи й обурюючись, не стежила за тим, куди ж власне йду, але збуджені крики миттєво вивели із задуму. Хто і що кричав розібрати, на жаль, неможливо, але агресії чути не було. Окинувши місцевість поглядом, зрозуміла, що зупинилася за десяток кроків від полігону, звідки, власне й лунають звуки, що мене зацікавили. Місце для занять, звичайно ж було оточене тремтячим куполом, який стримував посібники, як тут називають бідних покійників, яких підіймають для навчання, і сплески магії учнів. І ось як туди потрапити? Чого раптом захотілося? Все дуже банально — цікавість.
Полігон – кругле поле, розміром, напевно з два футбольних, по периметру оточене дерев'яними трибунами, які мали входи та виходи. Але зараз мерехтливий купол накривав і їх, і тепер питання – пустить охоронка чи ні. Спробуємо?
Підійшовши впритул до ніші, що служила входом, набрала повні груди повітря й зробила крок вперед. Боляче вдарившись чолом, чортихнулась і відскочила, приклала долоню до гудучої голови, ще шишки не вистачало. Добре, хоч розгону не взяла, могла б і у відключенні валятися.
- Без кулона ти туди не потрапиш, — пролунало за спиною. Котик стежить за мною? І хто зараз у його голові – некромант, темна чи сам пухнастий? А справді, де мій диво кулончик, який, до речі, не знімала. Помацавши горло, щоб упевнитися в зникненні, і ні, я звичайно була впевнена, що його там немає, але чим чорт не жартує. Може в моєму світі, він якось таємниче зникав чи маскувався, а тут різко з'явиться. Але ні, дива не трапилося, на шиї як не було нічого, так і не з'явилося.
- Його з тебе зняли цілителі, — пояснив кіт, що помітив мій жест, — він спотворював їхню магію.
Знизавши плечима і так не повернувшись до співрозмовника, прислухалася до голосів, що розлітаються по окрузі, якщо слух зі мною не грає, там моя група.
- Він у тебе? - Зволила порушити тишу. Не прагнула показати йому своє байдуже ставлення чи ще, що там можна подумати, я просто боялася його і не знала як далі поводитися з істотою, з якою практично потоваришувала.
- У мене, — муркнув коте і з важким зітханням, мені довелося обернутися.
- Дай, будь ласка, — простягла, дивлячись у карі очі, в яких плескалося розуміння. Кіт знав, що не боюся, але побоююсь. Чого ще можна очікувати, після того, що сталося?
Мрякіус кивнув, не ставши зловтішатися або ж хизуватися своєю владою, просто витягнув лапу, на якій бовтався срібний череп, із зеленими очима. Пам'ятайте, коли мені його тільки вручили, очі були під колір кулона.
- Після того, як у тобі прокинулася магія, кулон змінився, — правильно витлумачив мій здивований погляд пухнастий.
- Ясно, — кивнула, простягаючи руку за прикрасою і намагаючись ненароком не торкнутися лапи.
- Ти боїшся мене, — ствердно промовив кішак, хитаючи мордою, — не варто.
Раз сказав, то все, моментально перестаю це робити, саркастично буркнула про себе, розстібаючи невелику застібку на ланцюжку. Надівши кулон, ще раз подивилася на кота, можливо з часом я і забуду, емоції, які відчула там у лісі, але зараз внутрішній голос просив триматися якомога далі від пухнастого. Йому я довіряю більше.
- Дякую, — ввічливість наше все.
Кивнувши, тим самим кажучи, що спробую, знову зробила крок у нішу і таки потрапила на полігон, де гралась група. Так, купол спотворював і звуки, не давав нічого до пуття розчути, зараз же, виразно чула радісне улюлюкання хлопців.
Поспішивши піднятися сходами, що вела на трибуни, на само поле піти не наважилася, побачила групу в повному складі, що ганяє по жухлій траві бідне умертвіння, що, заколисуючи поранену культю, намагалося втекти з їхніх очей. М-да, ось це в них розваги, несхвально хитнувши головою, не стала підійматися вище, краще залишитися непоміченою, бо біля лавок, що призначені, для відпочинку учнів, був помічений Стікур. Нещодавнє обурення, що тільки вляглося, знову підняло голову, але вистачить йти в нього на поводі та поводитись як ПМСна малолітка. Мені вже двадцять, я можу приймати зважені рішення і поводитись як доросла теж можу. А як поводяться дорослі? Правильно, ігнорують проблему, доки вона сама не зникне, або ж не накриє з головою. От і я перестану паритися, хоче жити разом, будь ласка, але цур не скаржитися потім.
Хвилин п'ятнадцять, може трохи більше, залишалася непоміченою, спостерігаючи за групою і морщачись від їхнього радісного сміху, коли комусь вдавалося дістати мету. Цього разу до бідного зомбака потрапило одне з дівчат, хто саме не знаю, треба навчитися їх розрізняти. Так ось, пальнувши зелену кульку, дівчина з радісною усмішкою підвела очі та подивилася прямо на мене. Мить усвідомлення, і на обличчі здивування, а потім, на мій глибокий подив — радість.
- Бріанно! - Заголосила брюнетка, тим самим змусивши хлопців озирнутися і так само побачити мій чудовий образ. Обличчя розпливалися в усмішках, і моє мимоволі розтеклося.
Вставши, помахала рукою, а на серці відлягло. Нікому з них не спаде на думку прибити заклинанням десь на практичних заняттях. Від хлопців, я очікувала адекватної реакції, вони не любителі пліток і судять, лише дізнавшись про людину, щодо дівчат у мене були сумніви, бо будували, спершу із себе королів.
Радісно улюлюкаючи, хлопці махали руками, тим самим зігріваючи моє серце і даючи зрозуміти, як же за ними скучила. Ніколи б не подумала, що сумуватиму за такою дивною компанією, але пережиті разом знущання куратора згуртували нас.
- Набридло у своєму світі, штани просиджувати? - Беззлобно крикнув Дейл, посміхаючись тридцятьма двома зубами.
- Були побоювання, що без мене тут пропадете! - посміхнулася, спускаючись униз і ступаючи на полігон.
Першими до мене поспішили дівчата і схопили в обійми, що здивували мене, не пам'ятаю, раніше такої любові до своєї персони. Здивовано глянувши на хлопців, які лукаво дивилися то на мене, то на подружок, скинула брову. Усміхнений Кощій, кивнув головою – мовляв, потім, все потім. Ну добре.
- Радий, що ви так сумували за своєю однокурсницею, — вимовив некромант, що досі мовчав, потім як гаркнув, — але відпрацювання заклинання ніхто не скасовував.
Група миттєво вирівнялась і кинулася наздоганяти понівечене умертвіння. А Стік уважно окинув з ніг до голови й підняв смоляну брову.
- Тобі потрібне особливе запрошення? – поцікавився махнувши рукою у бік хлопців.
- Так я, — забулькала як вівця, — тільки завтра.. Та й паси, руни не знаю.
Роздратовано хитнувши головою, некромант попрямував до мене, а я поборола інстинктивне бажання позадкувати. Справа в його погляді, нахмурених бровах і різких рухах, здавалося він йде, щоб задушити. Підійшовши в щільну, ще раз окинув поглядом чорних очей, здалося, що на неглибокому декольте моїй простенькій футболці, погляд затримався трохи довше, а після брови спохмурніли.
- Запам'ятовуй, — дивлячись впритул, Стікур підняв праву руку і почав виводити рунічний символ, який з'являвся в повітрі, завдяки зеленому свіченню.
Відкинувши всі непотрібні думки, домисли й все-все-все, зосередилася на символі, пам'ятайте так, з ними в мене не склалося ще з перших днів. І знаєте, що, чи я стала розумнішою, чи руна була простою, але змогла повторити її з п'ятого разу, а не як попередні рази з сотого.
- Молодець, — скупо похвалив брюнет, а я мало не стрибала на місці від радості. Не доведеться сидіти в кімнаті та пихкати від натуги, намагаючись вивести правильну закарлюку. – Половина роботи зроблена. Тепер уяви свою силу, перетвори її на потік, і надай руні силу.
Як то кажуть – ніколи не святкуй перемогу заздалегідь. Знизавши плечима, заплющила очі та уявила, як десь у районі сонячного сплетення теплиця зелененьке світло, яке ласкаво тріпоче і проситися на волю. Ось воно тягнеться вгору, проскакує на плече, спускається нижче і воно вже біля ліктя. Потім з деяким нетерпінням рухається нижче та вже на кісті. Хвилина і руна спалахне яскравіше, набуваючи сили.
- Молодець, — вдалося розчути за гулом крові у вухах. - Не поспішай.
Хотілося б, але дар так і рвався назовні, мабуть, боячись, що передумаю і знову примушу заснути. А може він просто втомився нудитися всередині, йому хотілося дій і почасти його розуміла.
- Повільно, — повторив некромант, вставши за моєю спиною й обережно обхопивши плечі. – Не треба вливати так багато, – спокійно шепотів на вухо, – бідне умертвіння розірве на молекули.
- Я не можу зупинитися, — жалібно прохникала, розплющуючи очі та помічаючи величезну зелену кулю, що підстрибувала над моєю розкритою долонею. Кулька пульсувала і з кожною миттю ставала все більше і більше. Ой матуся, зараз щось буде.
- Щити, — гаркнув на вухо куратор, змушуючи здригнутися й зовсім втратити контроль над кулькою, яка виросла до розмірів футбольного м'яча.
- Відпускай, — скомандував Стік, міцніше стискаючи плечі, здається йому хочеться гарненько струсити мене, але він лапочка така, стримується. Виконай він своє бажання я б, напевно, вписалася, тож молодець! Якщо виживу поставлю йому пам'ятник, за терпіння та стійкість.
- Бріанно, — гаряче дихання обпалює вухо, — припини живити його.
- Я не знаю як, — величезними очима спостерігала за тим, як мій м'ячик ріс і він незабаром може стати повітряною кулею у мініатюрі.
- Перерви потік, спрямуй його назад, — майже ласкаво промовив чоловік. Спробувала зробити те, що від мене хочуть всі, хто перебуває на полігоні, бачила ошелешені очі хлопців і готові щити, але нічого не вийшло. Гидкий зелененький промінчик не хотів покидати долоню і сховатися в сонячному плетінні, йому хотілося гратися і балагурити. Ось ніколи б не подумала, що магія відчувається настільки яскраво, що поводиться як жива та має свій характер.
- Допоможи мені, — жалібно простогнала, відчуваючи як тіло стало дерев'яним. Хотілося прикрити повіки та лягти на жухлу траву, хоч п'ять хвилин відпочити.
- Якщо я влізу, — хитнув головою Стікур, — нас розмаже по землі.
Заспокоїв, твою матір! Ось тепер я панікую, руки тремтять, по спині скотився струмок поту, потім ще один і ще. Чорт, якщо не впораюся, з мене потім зроблять навчальний посібник і віддадуть на поталу фан-клубу покійного принца.
- Не нервуй, — підбадьорили, — кожен із нас, пройшов через це. Ти впораєшся.
- Кожен? - Недовірливо поцікавилася скосивши очі на чоловіка, пробуючи зрозуміти, це він так підбадьорює чи каже правду.
- У кожного після повного пробудження дару зашкалює адреналін, кожен впевнений, що знає і вміє все, — підтвердив некромант. - А магія дама примхлива, з нею треба поводитися обережно, подружиться.
- У мене скоріше бешкетний хлопчина, — буркнула, потім зробила глибокий вдих і прикривши очі, попросила хлопця, так-так, хай буде він, припинити. Обіцяю, ми з тобою ще подуріємо, але зараз треба все припинити, щоб не завдати шкоди оточуючим, — подумки вела діалог із зеленим світлячком, який, здавалося, уважно слухає. Кілька хвилин нічого не відбувалося, потім він яскраво блиснув і ввібрався в долоню.
- Молодець, — вкотре похвалив брюнет, відпускаючи мої плечі. - Прибрати щити!
Від голосного окрику, розплющила очі та подивилася на групу, хто чухав потилицю, хтось витирав піт з чола, а Кощій дивився в упор на мене, при цьому скалячись задоволеною усмішкою. Радо підморгнула, як би кажучи – треба це обов'язково відсвяткувати, у відповідь хлопець лише кивнув.
Тож потім, все потім, зараз мені потрібно лягти. Сказано, зроблено – ноги підкосилися й ось я вже лежу на ще теплій землі у позі зірки. І так мені добре, не хвилювали крики та збуджені голоси, що поспішають до мене. Втупившись у блакитне небо, розтягла губи в радісній посмішці, нехай не ідеально, але я впоралася із завданням й зараз мене переповнювала гордість.
– Я просто відпочиваю, – відмахнулась від Дейла, який першим встиг до мене. Його стурбоване обличчя закривало вид на блакитний небосхил, чим сильно засмутило. Я ж просила бодай п'ять хвилин!
- Розійшлися! - гаркнув куратор, і тарганчики, що стовпилися навколо, розбіглися. - Зараз йдете переодягатися і далі за розкладом. Мої заняття проведете у бібліотеці.
- Але ж магістр, — закінчив хтось. – Які ж практичні заняття на цвинтарі?
- Практику ніхто не скасовував.
- Ура, — заголосили некроманти, а я здивувалася. Ну як можна радіти практиці на цвинтарі? Минулого разу було мало?
- Підготуєте доповідь, — обрубав радісні крики брюнет.
- На яку тему?
- Здивуйте мене, — знизав плечима некромант і розвернувся спиною до хлопців. - А ось ти залишаєшся, — вишкірився, а мені так у бібліотеку захотілося, прям сили нема як.
- Ти точно не вампір? - Бо вищир був, так би мовити, характерним саме для цієї раси.
- Ні, — посміхнувся Стікур, простягаючи руки та пропонуючи допомогу. А так хотілося ще трохи повалятися, але дивлячись у чорні очі, що запалали азартом, розуміла – хрін мені.