Глава 30

Все що далі відбувалося, злилося в моїй голові, пам'ятаю наляканий скрик некроманта, коли я випала у вітальні з порталу, його похмурі брови, після пояснень Мряка і холодний компрес на лобі.
Не знаю скільки провалялася в маренні, але розплющивши очі, усвідомила себе лежачою на своєму ліжку, за вікном на все світило сонце, а в мене розривалася голова. Наче тиждень бухала і тільки прийшла до тями.
Піднявшись й повільно добравшись до ванної кімнати, встала під душ, як і була в нічній сорочці. Сил підняти руки, щоби зняти, в мене не було. Оце відкат, знала б про наслідки, сто разів подумала б.
Душ не приніс довгоочікуваного полегшення, голова почала розколюватися ще більше. Стиснувши зуби, відкрила холодну воду, але тільки замерзла. Кинувши спроби полегшити страждання, виповзла з душової, не забувши при цьому облити все водою. Зітхнувши та подивившись на неподобство, вчинене мною ж, хитнула головою і пішла до кімнати. Дійти не вдалося.
Біля дверей, спершись на одвірок, стояв Стік. Руки складені на потужних грудях, гарне обличчя похмуре. Чорний погляд ганьбив, але зараз так все одно. Хотілося лише одного, щоб головний біль пройшов, він же як на глузування, тільки посилювався.
- І чим ти думала? - Порушив тишу некромант.
- Як і все, головою, — буркнула. Стояти було важко, тому де стояла там і сіла. Нехай Стікуру буде соромно, бідна жінка, страждає й сидить біля його ніг у мокрому одязі. Але коли це у некроманта був сором?
Так само похмуро дивлячись на мене, чоловік хитнув головою, але залишився стояти на місці.
- І коли ти повертаєшся? – Типу байдуже поцікавився. Але він і я знали, що це напускне.
- Нам не обов'язково розлучатися, — видавила з себе посмішку. - Ти ж можеш відвідувати мене у будь-який час.
- Можу, — кивнув некромант, але на його обличчі не з'явилося піднесення. - А потрібно?
Мабуть, чекає зізнання, ось зуб даю. Що ж, тепер не залежу тут ні від кого, а отже, можу бути чесною, хоча б з тим, кого люблю.
- Треба.
- Кому? – тиснув Стік. Ось лось упертий. Чи не можна задати пряме запитання й отримати таку ж пряму відповідь?
- Мені, — починало подобатися, перекидатися словами.
Закотивши очі, чоловік, мабуть, дорахував у голові до десяти. Потім знову уперся в мене чорним поглядом. Вирішивши не мучити його більше, посміхнулася.
- Я люблю тебе.
- Тоді ми обов'язково щось придумаємо, — усміхнувся у відповідь некромант.
І це все? А де ж визнання у відповідь? Де ж — кохана не сиди на підлозі, йди на ручки, я віднесу тебе до ліжечка? Де ось ця вся милота, що йде в книгах, після освідчення в коханні? Бракований мужик мені дістався.
Бачачи, що вставати не поспішаю, некромант все ж таки додумався підійти ближче і допомогти піднятися, толк буде, вже добре. Провівши до моєї кімнати, допоміг переодягнутися, я звичайно ж відмовлялася, але він був наполегливий, тому потріпотівши ще трохи, здалася. І ось через п'ятнадцять хвилин, сиджу на дивані у вітальні, загорнута в теплий плед, з чашкою ароматного чаю, в якому пара крапель відновлюючого зілля.
- Ти так і не змила зелень з волосся, — посміхнувся Стікур, що сидів поруч. Граючись з моїм волоссям, він ніби ненароком, погладжував шию, іноді торкався ключиці.
- Та все якось і не до неї було, — знизала плечима, головний біль нікуди не відступив, скроні ломило. Тому відповідала сухо і не реагувала на явні загравання брюнету. Не до сексу зараз.
Надія на відновлююче зілля, танула з кожним ковтком чаю. Чашка пустіла, а голова так само пульсувала. Здається час звернутися за допомогою до фахівців.
- Стік, — покликала некроманта, який покривав мою шию поцілунками, паралельно стягуючи плед. В інших обставинах погодилася б з ним, мужик краще за плед, але не зараз. - Мені потрібний цілитель.
- Що трапилося? - спитав моментально ставши серйозним Стікур.
- Голова, розколюється, я не можу більше терпіти.
- Чому раніше не сказала? - Схопившись з дивана, чоловік підхопив мене на руки й відкривши портал, попрямував до лазарету. Вдруге в обителі цілителів і знову ж таки на руках у некроманта.
- Вибачте магістр, ми не знаємо, в чому причина, — знизав плечима дідусь, головний, до речі, тут. Оглядав він мене, добрих тридцять хвилин, потім покликав колег і вже в шість рук, пуляли білим світлом, яке не приносило полегшення.
Зло зиркнувши, на побілілого мужика, Стік відкрив портал і покликав Мряка, який з'явився хвилин за десять.
- Слухаю, — поважно пройшовшись по палаті, куди нас помістили, застрибнув на стілець і не миготливо подивився на брюнета.
- У неї не проходить головний біль, який посилюється з кожною хвилиною, — уважно дивлячись у карі очі, сказав Стік.
Мряк мовчки перевів свій погляд на мене. Клянусь, він навіть насупився. Скочивши зі стільця, підійшов до ліжка, на якому сиділа. Застрибнувши й вмостившись на колінах, пильно вдивився в обличчя. Чесно, від такого погляду стало ніяково, хотілося сховатися і не висовуватися тижнів зо два. Котяча лапа потяглася до щоки, а я лише величезним зусиллям волі, стрималася, щоб не відсахнутися. Жахає він мене таким, та й після вселення в нього темряви, не знаю як до нього ставитися. Адже за фактом, я їм була і не потрібна. Пітьма, будь-якої миті могла вселитися, знайти дівчину і провести ритуал. Мутна якась історія, але розбиратися немає жодного бажання.
— Говорив їй, що це дуже ризиковано, — пробурчав кіт, — але коли вона слухала мене.
- Що ризиковано? Ти про що, Мряку? - Схвилювався Стік, я скажу вам теж. Не люблю поєднання ризику і я, в одному реченні.
- Рано було проводити ритуал, — хитнув головою пухнастий.
- Чи поясниш нормально? - Рикнув брюнет. О, мій чоловік буває таким грізним. Якби він на мене так гаркнув, наробила б у штани, їй богу. Але Мрякіусу все ні по чому, навіть не здригнувся.
- Світлі мають рацію, — туманно відповіли нам.
- У чому? - Звірів брюнет. Чорт, приємно, коли про тебе так турбуються, але його гучний голос викликав нові пульсації в голові.
- Світла обдарувала Бріанну, — перевів свій немиготливий погляд на Стіка.
У сенсі обдарувала? У мене є ще один дар? А я не лусну як мильна бульбашка, яку насильно накачали незрозуміло чим? Та й що це за звичка, не питаючи, підсовувати всяку погань! Господи, я збожеволію тут. Поверніть мене додому і позбавте всього зайвого, некромантський дар теж можете забрати.
- Чим це загрожує?
- Поки не знаю, — хитнув головою котофей. Ну добре, нумо проводити на мені досвіди. Дамо два ворожі дари й подивимося, що з цього вийде.
- Як же ви всі мене дістали, — слова вирвалися без волі, але шкодувати не буду. Заслужили.
Докірливий погляд некроманта не пробудив у мені совість, а пульсація в голові стала практично нестерпною. – Якщо моя голова вибухне як кавун, винні будете ви. І я до кінця ваших днів буду приходити у снах й нагадуватиму про це.
- Не драматизуй, — буркнув кіт, не повертаючи голови. Звичайно, чого це я, все ж так відмінно.
Пекельний головний біль, це бонус плюс! Я ж мушу танцювати, розкинувши руки та дякувати їхнім істеричним богиням, за такі божественні дари. Самі розібратися не можуть, курки облізлі, то вирішили влаштувати побоїще в моїй голові. Однією смертною більше, однією менше, яка до біса різниця!
Накручуючи себе, потроху звіріла, але голова боліла так сильно, що з очей покотилися сльози, а все на що була здатна — сидіти. Так, це тепер теж потребувало зусиль. В голові гуло, здавалося, там на посадку заходить літак, а мені забули видати вушні затички, або в чому вони там ходять. Скроні ломило, здавалося, сама кістка пульсує. Перед очима все розпливалося і не зрозуміло, від болю чи то від сліз.
- Бріанно, — десь на задвірках, почувся стурбований голос Стіка. Але навіть рота відкрити боляче, тому мовчу, зчепивши зуби. - Мряк зроби, що-небудь.
Різкий поштовх і я вже лежу на ліжку, а котяра вмостився на моїй грудній клітині. Його погляд буравив, здавалося він хоче розкрити черепну коробку і подивитися, що ж там діється. Атракціон під назвою відчуй себе лабораторною мишею. Свідомість помутніла, не те щоб до цього вона була нормальною, але зараз все сприймалося як у тумані, щільному, густому як кисіль.
- Тільки не непритомність, — простогнала, прикриваючи очі.
- Спи, — шепнув Мряк, і моя свідомість в котрий раз спливла.
Скільки провалялася на лікарняному ліжку не знаю, у пам'яті залишились якісь спогади. Пам'ятаю Стіка, його переляканий погляд, і моя спроба, не вдала спроба сказати йому, що все добре. Пам'ятаю юрбу цілителів, яких нагнав у палату некромант. Навіть миготів носоріг, що зустрівся в перший мій день. А потім у голові щось клацнуло. Думки зароїлися, стали спливати якісь моменти, і не зрозумій, було це насправді, або лихоманка.
Ось мій друг, стоїть усміхається, п'є каву, а потім падає мертво. Пам'ятаю паніку, що охопила мене й усвідомлюю, це реальні спогади. Потім похорон, його невтішні батьки плачуть над могилою сина. Їхні обличчя переді мною до кінця моїх днів. Ще одна несподівана смерть, ще один похорон. У голові закрутився калейдоскоп смертей, похорону та депресії. Я згадала все, і зненавиділа себе, всю пекельну сімейку Рекшн, темряву, яка змусила мене забути все це і допомагати їй, радісно виляючи хвостиком.
Різко розплющивши очі, подивилася на білу стелю. З очей котилися сльози, губи тремтіли, а руки, стискали простирадло, до болю в суглобах. Я покохала ворога, але тепер вони для мене вороги, всі. Допомогла тій, що граючи зруйнувала моє життя і навряд чи пошкодує про це. Ненависть до себе і всього світу повільно заповнювала свідомість.
- Опритомніла, — почувся полегшений голос, який зненавиділа також. Стік, такий милий серцю некромант, який вшановує смерть, поклоняється виродку пекла, за сумісництвом богиня темряви, сидів поруч і погладжував по волоссю.
- Забери руку, — хрипко, з ненавистю прошепотіла.
- Бріанно? – У голосі почувся подив, але мені начхати. Ніхто не задумався про мене, і тепер мені на них байдуже.
- Іди, — горло саднило, здавалося багато годин кричала, а потім набрала повний рот піску і проковтнула.
- Уже все позаду, — лагідно прошепотів чоловік. А мені захотілося завити. Що позаду? Їхній світ врятований, а моє життя зруйноване.
- Ненавиджу.
- Бар'єри впали, — почувся голос Мряка, потім його важке зітхання. - Казав їй, що нічого хорошого не вийде. Але коли вона слухала мене.
- Які бар'єри? - здивовано поцікавився Стікур, встаючи зі стільця, на якому сидів. Чоловік був неголений, виглядав трохи неохайно, ніби спав не відходячи від ліжка.
- Бар'єри стримуючі спогади, — пояснив кіт, зістрибуючи з підвіконня і підходячи ближче. - Темрява вирішила, що Бріанна відмовиться співпрацювати, якщо пам'ятатиме про те, що накоїла у своєму світі.
- Я наробила? - Голос був схожий на мишачий писк, але було все одно. Звинувачувати мене в тому, що зробила пітьма, гидко.
- Охоронне заклинання сім'ї Рекшн, — виправився блохастий.
- Залишіть мене одну, — знову заплющуючи очі, попросила. Нема сил бачити їх. Особливо Стіка. Почуття до нього все ще тепліли всередині, але я їх вирву і не пошкодую про вчинене.
З тієї пам'ятної розмови минуло три дні, за які до мене навідувалися цілителі. Нікого більше бачити не хотіла. Та й особливо не рвалися охочі. Кілька разів приходив Кощій, але зіткнувшись з апатією і не бажанням говорити, відступив. Я не поринула в депресію, просто не хотіла бачити нікого. Хотіла очухатися і повернутися у свій світ, збирати по уламках своє життя та серце.
Стік робив кілька спроб поговорити та виправдатися, але я його не слухала, не хотіла. І навряд чи колись захочу. Виправдати вбивство не може нічого.
Серце нило, благало послухати його, знайти рішення і залишитися з коханим, але розум давши йому під зад, велів заткнутися. Вперше була солідарна – серцю варто помовчати.
У глухому мовчанні минуло ще кілька днів, мені вже хотілося вити, але показувати ворогам, що мені нудно не стану. Не хочу, щоб вони думали, що я прагну їхньої уваги.
Щодня до мене приходив Стік, мовчки ставив кошик із квітами, на тумбочку і так само мовчки, йшов. Дивний він, думає букетик квіточок, все виправить?
- Ви цілком здорові, — сказав цілитель після п'ятнадцяти хвилинного огляду.
- Чудово, — знизала плечима, варто було цілителю покинути палату, потяглася за одягом, який приніс Стік. Не голою ж додому повертатися, тож погасивши в собі бажання запхати сукню, якомога далі, одяглася.
Вийшовши з лікарняного крила, озирнулася, зробивши глибокий вдих, на мить заплющила очі. Майже тиждень сидіти в приміщенні, і не мати можливості вийти, те ще задоволення. Одяг мені тільки сьогодні приніс мовчазний Стікур, мабуть, знав, що випишуть.
- Бріанно, — покликав Мряк, крокуючи в моєму напрямку. Як же не хотілося ні з ким говорити, хотілося насолодитися гарною погодою і звернутися до темряви, настав час виконувати свою частину угоди.
Проігнорувавши кота, що набивався у співрозмовники, зробила ще кілька глибоких вдихів, що не кажи, і як мені не гидкував цей світ, повітря в них набагато чистіше. Немає ніяких випарів від заводів, вихлопу машин, запаху решти погані, яку народ не замислюючись викидає на вулиці.
- Тобі все одно доведеться зі мною поговорити, — муркнув кіт. Цікава заявка від дуже цікавої особистості. Ні, мені звичайно ж було цікаво, багато питань крутилося на язиці, але жодне з них я не поставлю. Я вища за це.
Продовжуючи ігнорувати пристаючого блохастого, рушила у бік бібліотеки, там завжди мало студіозів. Зможу побути одна, продумати та дочекатися відповіді від богині.
- Збираєшся піти не попрощавшись? - Ідучи за мною, поцікавився кіт. Реально сподівається на відповідь? З ким мені тут прощатись? З татом Рекшн, який боячись осуду сина, споганив мені життя? Або зі старшим принцом, який не замислюючись відправив би мене до Світлих на досліди. У голові промайнула шалена думка про те, що все ж таки мені є з ким прощатися — Тайлер, Кощій, і як не боляче усвідомлювати Стік. У лікарні чикала на нього кожен день, ненавиділа себе за це, але чекала, нехай ми й мовчали, накопичуючи образу і непорозуміння, але я хоча б бачила його. Незабаром і цього не стане.
Моє таємне бажання, якого дуже соромилася, полягало в тому, щоб побачити його зараз хоча б на мить, до найдрібніших частинок, запам'ятати улюблене обличчя, щоб удома оплакати свою втрату.
Ідучи та докоряючи собі за слабкість не помітила, коли кіт покинув мене, та й добре. Попрямувавши трохи лівіше зі стежки, що вела до головного входу в матір усіх знань, сіла на траві, підставивши обличчя сонячним променям.
- Пітьма, — на видиху покликала, сподіваючись на те, що богиня знайде час у своєму щільному графіку і відповість якнайшвидше. Не хотілося залишатися на довше, підсвідомо був страх — передумаю, пробачу і залишусь.
- Навіть не попрощаєшся? - пролунав голос за спиною, який я хотіла почути й водночас боялася.
Не поспішаючи повернутися, збиралася з думками та все думала, що хочу сказати йому наостанок? Ось щоб ви сказали своєму коханому, сім'я якого зруйнувала ваше життя, скористалася вами й не шкодує про вчинене? От і я не знаю.
- Поговорімо, — у голосі чоловіка чувся смуток, і я не хотіла повертатися. Не хотіла бачити смуток на обличчі, у чорних, бездонних очах.
Дурне серце, забухкало й почало благати, йому хотілося поговорити, знайти компроміс і назавжди залишитися поряд. Але, на жаль, не бувати цьому. Нехай молода, недосвідчена та дурна, але забути все і просто насолоджуватися життям не зможу, знаючи, що нехай і побічно причетна до смерті десяти людей. А жити з людиною, сім'я якої у всьому винна, яку ти ненавидиш і зневажаєш… Нічого з цього не вийде, тож ось.
- Про що нам говорити з тобою? - Спостерігаючи за тим, щоб голос був рівним і не тремтів, трохи повернула голову.
- Ти вважаєш що нема про що? – Ну, що за звичка, відповідати питанням на запитання? Бісів раніше, бісить і зараз.
- Вважаю.
- Бріанно, — простогнав чоловік і обійшовши, опустився переді мною на коліна. - Припини. Я люблю тебе, ти любиш мене…
- Ні, — перебила. Я знала, що сказане мною завдасть болю, але так він зможе відпустити мене й забути.
- Що ні? – насупив брови.
- Я не люблю тебе, — дивлячись в упор у чорні очі, що виражають нерозуміння, намагалася не відвести погляд та виглядати переконливою. У грудях занило, запекло, мені здається чула як серце розсипалося на мільйони уламків, але по-іншому не можна. - Все, що я відчувала до тебе, було навіяно темрявою.
- Що ти таке кажеш? - Його очі благали, сказати правду, вони кричали про те, що повірять усьому, аби залишилася поряд.
- Я кажу правду, — уперто піднявши підборіддя, посміхнулася цинічно.
- Ти брешеш, — впевнено кивнув Стік, і я ледве стрималася, щоб не кивнути ствердно. Ні, додому, будувати нове життя без нього.
- Бар'єр, який поставила пітьма, вселяв симпатію, — уперто давила наше майбутнє. - Він не тільки глушив спогад про вчинене вами, ще й вселяв довіру, підштовхував до тебе. Після того як він звалився, згадала все і вже повір, зараз відчуваю до тебе тільки ненависть.
Відсахнувшись, як від ляпаса, Стікур підвівся на ноги, я слідом за ним, не хотілося сидіти біля його ніг, наче милостиню прошу. Його очі свердлили мої, в яких хлюпався лише докір, я вже постаралася, щоб більше нічого він там не побачив.
- Ти ж знаєш, я не знав про бар'єр, — у голосі прозирав холод. Що ж я змогла ранити його, але чому радість перемоги віддає гіркотою?
- І що? – байдуже знизала плечима. – У нас кажуть так – незнання законів не звільняє від відповідальності.
- Я тебе зрозумів, — кивнув Стікур, його погляд став відчуженим, тіло напружилося. Здавалося він будь-якої хвилини зірветься і піде. Тим краще, бо більше не можу стримувати сльози, що палили очі. Окинувши мене з ніг до голови, вивчаючим поглядом, під яким відразу стало жарко, некромант кивнув і розвернувшись, мовчки пішов геть.
Так правильно, так треба – лунала мантра в голові, а щоками бігли сльози. Дивлячись на гордо випрямлену спину чоловіка, що віддалявся, прикусила кулак, не хотіла оголошувати околиці своїми схлипами.
- І навіщо ти так із ним? - Вимовила пітьма, позаду. Що у них сьогодні за мода стояти за спиною?
- А ти навіщо так зі мною? - Повернувшись обличчям до говорившої, здивувалася. Я мало, що пам'ятаю, через головний біль та відкат, тому зовнішній вигляд богині здивував мене.
Вона була схожа на привида, напрочуд гарна, чорнява дівчина, на вигляд не більше двадцяти п'яти. Тонкі риси обличчя, повні губи, акуратний носик з невеликою горбинкою і чорні очі, що бачила все. Ось серйозно, якщо не дивитися вище носа — невинне дитя, а глянувши в очі, усвідомлюєш перед тобою богиня. Її тіло мерехтіло і злегка просвічувалося, цим і викликало асоціацію з примарою. Одягнена була в просте червоне плаття в підлогу, ніяких воланів, бантиків й тощо, просто та елегантно.
- А що не так? – знизала тендітними плечима. Чорт, на її тлі, почуваюся слоном, хоча не скажу, що у мене найбільша статура.
- Ти зруйнувала моє життя.
- Натомість подарувала тобі нове життя тут, — хмикнула богиня.
- Загинуло багато хороших людей, — ну як вона не розуміє, на чужому горі, щастя не збудуєш!
- Вони й тут щодня гинуть, — безтурботно відмахнулися від мене. - Борючись з тваринами прірви.
- Але вони не вмирають від торкання людини, — яка ж вона вузьколоба. - Ти просто не можеш уявити як почувалася я! Мені здавалося, божеволію. Та я тіні своєї боялася, що вже говорити про те, щоб хоч із кимось поділитися.
- Але ж не зійшла. - Легковажно посміхнулася красуня.
- Тобі ніколи мене не зрозуміти, — відмахнулась, хитаючи головою. - Просто поверни мене додому.
- Ти впевнена?
- Так.
- НЕ пошкодуєш?
- Ні, — хоча всередині не була така категорична.
- Як скажеш. – знизала богиня плечима. - Що робити з прив'язкою?
- Ти обіцяла зняти її, — нагадала.
- Стікур втратить мій дар, — спохмурніла богиня, мабуть, у неї ще були на нього плани. Але це не моя справа.
- Мені начхати. - Якщо раніше й хотіла зберегти все, то зараз не впевнена. Вони ніколи не зрозуміють мене, не зрозуміють, що зробили з моїм життям, то чому я мушу переживати через їхній дар?
- Що ж, я дотримуюсь слова, — кивнула богиня, і змахнувши рукою, відкрила портал. Якщо вона вміє таке без тілесної оболонки, що вона зможе, коли її набуде? - Мряк де зараз Стікур?
- У себе, — пролунало з порталу, а я здивовано подивилася на дамочку. До чого тут Стікур?
- Ходімо, — кивнули на вогненну вирву.
– Куди? - Дурно моргаючи поцікавилася.
- До Стікура, — починала дратуватися темрява.
- Навіщо?
- Він повинен відмовитися від тебе, — пояснили, невдоволено притупуючи ніжкою. – Тільки тоді я зможу її зняти.
- Чи можу я відмовитися за двох?
- Ох, безодня, — роздратовано зітхнула богиня, — тоді ти помреш, не переживеш вилучання дару.
Як же не хотілося знову його бачити, хотілося швидше опинитися у своїй квартирці та навчитися вважати, що все це сон. Але вибору немає, якщо не хочу повторення, треба зняти прив'язку.
Гордо скинувши підборіддя, хоробро зробила крок до порталу і не даючи собі часу передумати, зробила крок у вогонь, слідом за мною пройшла мерехтлива дама.
Дивно було стояти у вітальні, яку вважала нашою, дивитися на диван, де ми спершу робили домашнє завдання, а потім дуріли як діти. Я вже попрощалася з усіма спогадами, і, дивлячись тепер на все, відчувала фізичний біль.
- Стікур, — покликала темрява, дивлячись на двері його спальні. Хм, я думала вона просто відчинить двері без стуку, а тут на тобі, у неї є такт.
Двері кімнати відчинилися, з'явився некромант. Дивлячись на його згаслий погляд, ненавиділа себе, його та всіх. Помітивши мене, чоловік відразу змінився, обличчя стало холодним, погляд порожнім. Не звинувачую його, швидше за все так само б і вчинила, кинь мене коханий, а потім прийшовши знов. Ніхто не любить показувати свій біль.
Мовчки вийшовши, він так само мовчки підійшов і вставши біля пітьми, запитливо глянув на неї.
- Ти повинен відмовитися від Бріанни у моїй присутності, щоб прив'язка спала, — пояснила та.
- Ні, — сухо кинув чоловік. Сподіваюся, мені почулося!
- Що значить ні? - Вибухнула. Та скільки можна гидот йому говорити, щоб відпустив нарешті?!
- То й значить, — кинувши на мене швидкий погляд, Стікур знову витріщився на свою богиню. – Я не відмовлятимусь від своєї обраної.
- Як скажеш, хлопчику мій, — ласкаво посміхнулася дама.
- Ти обіцяв мене відпустити, — нагадала, звіріючи.
- Я відпускаю тебе, але знімати прив'язку відмовляюся.
- Щоб за місяць-два приповзла до тебе на колінах? — Ніколи не подумала б, що в ньому стільки жорстокості. Хоча скільки я його знаю? Місяць? Два? За такий короткий період дізнатися про людину не реально.
– Ні.
- А чого ти тоді домагаєшся? Щоб я вбила всіх своїх рідних, близьких та друзів? Влаштувала апокаліпсис на землі, щоб потішити твоє вражене его?
- Ти не дослухала, — не повівся на провокацію брюнет.
- Валяй, — махнула рукою. Скривившись від такого слівця, Стік ще раз кинув на мене швидкий погляд.
- Я прошу тебе, — звернувся вже до темряви, — зняти з неї захист сім'ї, тяжіння, але лишити прив'язку.
- Та навіщо? - Закричала, не хочу, щоб хоч щось зв'язувало нас.
- Я не хочу втрачати свою магію, — не дивлячись мені в очі, промовив чоловік.
- Вас залишити наодинці? - посміхнулася пітьма, двозначно граючи бровами.
- Ні, — в унісон промовили.
- Ми обговорили все, що хотіли, — пояснив Стікур, я лише кивнула, підтверджуючи його слова.
- Отже, — стала серйозною богиня. - Я не знімаю прив'язку, але зроблю як просить Стікур. - Бачачи, що я хочу обуритися, брюнетка підняла руку, — не перебивай. Тобі це нічим не загрожує. Твій дотик буде безпечним для будь-кого, мріяти про Стікуру, ти будеш тільки з власної волі, а в хлопчика залишиться магія, окрім розбитого серця.
- Боже, та робіть, що хочете, — психанула, — тільки поверніть мене додому!
- На цьому і вирішили, — помах руки, і наші тіла огортає чорний серпанок, який практично відразу зникає. - Все, тепер можна й додому.
Задоволено посміхнувшись, пітьма підморгнула мені й помахом руки, створила новий портал. Дивлячись на вогненну воронку, відчувала суперечливі почуття, з одного боку радість, скоро буду вдома, з іншого щемливий смуток і біль у серці, адже коханого буде втрачено назавжди.
- Почекай хвилину, — схаменувся некромант, а бідне серце зробило кульбіт у грудях.
Некромант поспішно зник у своїй кімнаті, і копошився там не менше хвилини. Але ось він знову з'явився на порозі та підійшовши до мене, простяг мій телефон і гаманець, який був при мені під час падіння у воду.
- Дякую, — хрипко подякувала. Забираючи свої речі й намагаючись не торкнутися його. - Прощавай, — ковтаючи грудку в горлі, пройшла в портал.
- До зустрічі, — долинуло, перш ніж свідомість накрила біль переходу.
Додому.