Глава 29

Ранок настав несподівано, здавалося, я тільки зімкнула очі і провалилася в сон. А тут у незашторені вікна, пробиваються яскраві промені сонця і заважають спати бідній людині на лікарняному. Якщо що, то я про себе.
Зі стогоном, розвернувшись до вікна спиною, накрила голову ковдрою, сподіваючись ще трохи поспати, але над вухом пролунав сміх.
- Вставай та співай.
- Якщо я заспіваю, всі оглухнуть, — пробурчала, стуляючи очі і сподіваючись зловити сон за хвіст. Але чиєсь нахабне рученя, прослизнуло в моє укриття, і швидко намацавши видатну частину тіла, яка любить пригоди, почала погладжувати.
- Я скаржитимуся на свавілля куратора, — простогнала розплющуючи очі.
- Кому будеш скаржитися? - Шепнули на вухо, попередньо з нього ж, стягнувши тепленьку ковдру.
- Імператору, — буркнула, намагаючись скинути нахабницю.
- Ох, бідолашний твій куратор, — хмикнув Стік, обдаючи шию своїм гарячим диханням. - За що ти з ним так жорстоко?
- А щоб не залицявся до молоденьких студенток.
Рикнувши, Стік миттєво перевернув на спину, ривком зірвав ковдру й ліг замість неї. Хіхікнув, обхопила улюблене обличчя, долонями і цмокнула в кінчик носа. Його чорні очі дивилися з лукавством, можу присягнутися, бачила як у них танцюють чорти.
- Ти знову? - Надувши нижню губу, що виглядало страшенно комічно, Стік почав лоскотати мене. Я моментально здалася, якби могла говорити, закричала б, що беру свої слова назад і готова підняти білий прапор. Але все що могла, це сміятися і брикатися, сподіваючись, що тортури припиняться.
- На вас чекає Імператор, — пролунало від дверей і я завмерла. Хотіла скинути некроманта але, він не дозволив і лише за мить зрозуміла, що мало не втнула. У ліжку була без нічної сорочки, і мало не засвітила своїми опуклостями перед котом, хоча чого він там не бачив.
- Дякую, Мряк, — зітхнув чоловік. Дочекавшись коли за котом зачиняться двері, Стік скотився з ліжка і вставши біля нього, простяг руку. Джентльмена корчить, а міг би звалити і не примушувати мене червоніти під його поглядом, який обмацував з ніг до голови.
- Припини дивитися, — зніяковіло буркнула, намагаючись відшукати на підлозі в купі одягу щось своє.
- А то що? - Нахабно прошепотів брюнет, підходячи в ближче.
- Піду до монастиря, — кинула через плече. - І зовсім не в жіночий.
- Злюко, — хмикнули за спиною і я почула кроки, що віддалялися. Ну і відмінно. Нехай ми й провели казковий день в обіймах один одного, але постати перед ним голою серед білого дня незручно.
У палац ми потрапили через портал, хотілося звичайно на кареті, щоб встигнути побачити місто, але тоді дорога зайняла б не один день. Імператор же вимагав, щоб ми з'явилися негайно. Не пам'ятаю, щоб учора Стік домовлявся про зустріч, тому поспіх у двічі незрозумілий.
- Ти встиг домовитися з ним про зустріч? - Поцікавилася у некроманта, коли ми опинилися в шикарно обставленому тронному залі. На помості височів трон – золотий, з химерними орнаментами та червоною, оксамитовою оббивкою. Зал освітлювався безліччю свічок, що яскраво осяювали кімнату, і робили не такою похмурою. Так, так, зал так само як і все тут оформлений у готичному стилі, який вже так намозолив око, що вже й не захоплює вся ця краса та химерність.
Як я зрозуміла, бал проходив не тут, бо нехай стиль однаковий, але тронний зал виглядав якось інакше. Звичайно ті ж барельєфи, гострі кути, вікна все з тим же маскверком (масверк — готичний декоративний каркасний орнамент, всі елементи якого побудовані за допомогою циркуля. Складається зі стилізованих трилисників або чотирилисників, кіл і їх фрагментів. Виконується глибоким рельєфом або кам'яними рельєфами. ), але щось відрізняло його від бального залу, зрозуміти не можу, але відчуваю. До речі приміщення порожнє, мені здавалося, що тут має бути купа народу – прості придворні, що прагнуть уваги монарха, радники, мабуть, і імператорський маг, але ні, зал був порожній.
– Я нічого йому не писав.
З чого раптом Імператор захотів побачити нас? Загадка, але думаю, скоро ми про все дізнаємося. Непримітні, на перший погляд, двері, що тулилися ліворуч у стіні, відчинилися і до нас вийшов задумливий правитель. Це ж поклонитись треба, так?
Стік узявши мою руку у свою, пішов на зустріч до батька, який, здавалося, ще не помітив нас. Коли його погляд натрапив на нас, у ньому промайнуло здивування.
- Радий вас бачити, — кивнув Сигізмунд. - Що вас привело до мене?
- Як же? - спохмурнів Стік, здивовано поглядаючи на мене, ну а що я, сама нічого не розумію. - Мрякіус сказав, що ти на нас чекаєш.
- Нічого не приховати від кошака, — хитнув головою Імператор і різко перевів свій погляд на наші сплетені пальці. На обличчі старого (пам'ятаю, пам'ятаю, він не виглядає як старий, але якщо його молодшому синові шістдесят, скільки тоді йому?), розпливлася усмішка, і зморшки на лобі розгладилися. – А може, ви й вчасно.
- Конкретніше можна? - Підібрався некромант.
- У нас Світлі, — уважно подивившись у вічі синові, промовив Сигізмунд.
- Що їм тут потрібне? - У голосі коханого задзвеніла сталь, ніколи не чула нічого подібного і сподіваюся більше не почую.
- Вони хочуть укласти угоду, — витріщив очі Імператор і з його міміки зрозуміла, що це з області фантастики.
- Сподіваюся, вони у в'язниці? - Підняв брову брюнет, давненько не бачила такого відчуженого виразу обличчя, ось ця зневажливо піднята брова зводила з розуму.
- Нічого ти не розумієш у політиці брат, — промовив Бесфорд, що невідомо звідки з'явився. Вставши навпроти нас, окинув поглядом наші руки, які все ще стискали одна одну. Потім його погляд перекочував на мене, чоловік добрих дві хвилини, сканував своїм чорним поглядом. Заїхати б йому в пику, чи що? Не красиво ТАК вирячитися на людей. Обійшовши нас по колу, старший знову став поруч і вперся в мене поглядом.
- У мене що ріг виріс? – Не стрималася. Не ну а що? Він показав свою прогалину у вихованні, і мені час нагадати, що я взагалі-то не зі знаті. Простолюдин, а ми люди прості. Що хочемо, те і кажемо, куди хочемо туди й б'ємо.
Скрививши свій скульптурно зліплений ніс, старший хитнув копицею волосся і пішов до батька. Вставши праворуч від Імператора, схрестив руки на грудях та не блимаючи, знову витріщився на мене. Та що це таке?
- Що відбувається? – підозріло примружившись, поцікавився у мовчазних родичів Стік.
- Вони хочуть укласти угоду про мир, — повторився Імператор, — але вони мають одну умову.
Сказано було таким тоном, від якого мурашки покрили спину, а погляд, яким нагородив мене, Сигізмунд наштовхнув на не дуже приємні думки.
- І яку ж?
- Вони хочуть Бріанну, — відповів старший, пильно дивлячись у вічі братові.
- Ні, — категорично промовив Стік, що перегукувалося з моїми думками. Я б навіть якось грубіше відповіла, але вирішила поки що не втручатися. Хоча те, що відбувається, обурювало – я що річ, чи перехідний прапор? Чи покористувався сам, дай іншому?
- Ти не дослухав, — почав Імператор, але був перебитий помахом руки.
- Я не хочу нічого чути, тату!
- Братику, тут вже не має значення, хочеш не хочеш, — почав старший, але вбивчий погляд кинутий Стіком, змусив його замовкнути.
- Вона моя обрана, — нагадав некромант, певно, сімейство забуло.
– Я пам'ятаю, – кивнув правитель. - Саме так їм і відповів, але справа набула іншого обороту і ти просто вислухай мене.
- Ми йдемо, — кивнувши стоячим на помості, Стік міцніше стиснув руку й рушив на вихід. Крокував він так швидко, що я ледве встигала.
- Не поспішай, — шепнула йому, і чоловік сповільнився.
Підійшовши до дверей, уже хотіли покинути залу, як та несподівано зачинилася, спасибі хоч носи цілими залишилися.
- Ти мене вислухаєш, сину, — гулко пролунало по залі. Спасибі мамі та її пораді, завжди ходити до туалету перед виходом, бо зараз могла колосально зганьбитися. - І якщо мені доведеться зв'язати тебе, то так і бути.
Чорний туман, що став стелитись по залі, підхопив нас і поніс у бік трону, на якому сидів страшенно злий Сигізмунд. Його очі світилися пітьмою, вона ж огортала його з ніг до голови, роблячи схожим на вершника апокаліпсиса. Стік не чинив опір, і мені здається не тому, що був слабшим, ні, він хотів притупити пильність родичів, та й обдумати ситуацію, що склалася.
Вставши на твердий паркет, некромант склав руки на грудях, і кинув зарозумілий погляд на батька. Зараз виглядає, ніби він вирішив залишитись, а не магія правителя повернула нас. Ідеальна витримка.
- Я не дав своєї згоди, — почав Імператор. - Але вони розповіли мені одну дуже цікаву легенду, Світлі вірять, що вона правдива.
- І? - Зарозуміло піднята брова, погляд з висока, ех мужик, навчи а.
- Дослухай, — роздратовано буркнув Сигізмунд, закликаючи пітьму назад. – По їхніх землях, ходить легенда – вона каже, що з'явиться обрана з іншого світу, яка зможе поєднати у собі дві сили – світлу та темну. Щоправда, вони сподівалися, що з'явитись на їхніх землях. Вона об'єднає в собі силу, а також наші імперії і нарешті зможе помирити двох сестер, наших богинь.
- До чого тут Бріанна?
- Вона обрана пітьмою, з іншого світу та Світла говорила з нею.
- Я вб'ю Мряка, — прошепотів Стік. Потім уперто глянув у вічі батькові. - Я не віддам їм Бріанну.
- Ніхто тебе й не просить, — хитнув головою Імператор. Ну ось із цього треба було починати! А то нагнав тут мороку, несучи всяку ахінею. – Вони вірять, що під час розмови Бріанни та Світлої, остання передала їй свою силу. Вони просять дозволу надіслати свою людину, щоб навчити дівчину керувати дарованим даром, натомість пропонують укласти мир.
Стікур задумливо перевів свій погляд на мене, тепер усе місцеве збіговисько витріщалося і під їхніми поглядами ставало ніяково і трохи страшно. Не хочу бути піддослідною у двох імперій.
- Я проти, — нарешті взяла слово. – У мене є домовленість із вашою богинею, після виконання якої повернуся додому. Нікому більше допомагати не збираюся.
- Бріанно, — простягнув некромант якось дивно дивлячись на мене. Ясно зрозуміло, любий, вирішив скористатися мною заради миру в усьому світі. А ось фіг вам, я проти.
- Я відмовляюся і ви мене не змусите, — похмуро зиркнула у відповідь.
І нехай в їхніх очах я егоїстка, але ніхто з них не подумав про мене, коли проводив довбаний ритуал, ніхто жодного разу не замислювався, що відчуває моя сім'я, з якою я не виходжу на зв'язок.
Імператор відкрив рота, мабуть, хотів переконати, наказати чи змусити, але Стік хитнув головою і бажані слова для монарха, так і не прозвучали.
– Ми можемо повернутися до академії? – спокійно подивилася на Стіка, який розривався.
Я його розуміла, закінчити війну, яка триває століттями круто, навіть усвідомлюю, що можна пожертвувати почуттями заради такої доброї мети. Ніхто більше не помре, настане мир та спокій. Але це буде тільки тут, у моєму світі, я безвісти зникла, моя мама оплакуватиме мою кончину і докорятиме себе, за те що відпустила. Я на таке ніколи не піду.
Всі мовчали, Стікур напружено перезирався з батьком, а старшенький намагався пропалити, своїм поглядом, дірку в мені.
- Вирішуєте, чи не замкнути мене у в'язниці? - Підняла брову, і після того, як смикнувся некромант, зрозуміла, що потрапила в крапку, або ж дуже близько. Ось як, виявляється, вони можуть спілкуватися подумки, цікаво.
- Ні, — насупився брюнет і взявши мене за руку, міцно так взявши, ніби я вириваюся або мене виривають з його твердої хватки, відкрив портал. Куди ми не прощаючись увійшли. Якщо чесно, думала ми опинимося в якомусь підземеллі, чи не знаю. Чому так вирішила? Це політика, а в цій сфері немає жодної чесної та працюючої за правилами людини. Але я помилялася, ми опинилися у нашій вітальні. Неволити не будуть вже добре.
- Піду прогуляюся, — попри присутність некроманта, вирішила вийти провітритися. І йому і мені, потрібно обдумати ситуацію.
- Бріанно, почекай, — мого ліктя торкнулася рука. Застигши на місці, але не повертаючись до співрозмовника, чекала, що він скаже. Чоловік мовчав, лише буравив своїм поглядом мою потилицю. Бісить.
- Давай відразу розставимо всі крапки, — скинувши з себе заціпеніння, яке невідомо де взялося, повернулася до брюнета обличчям. - Я не збираюся допомагати. Я проведу ритуал про який говорила пітьма і вирушу додому, як і домовлялися.
- Я розумію, що ти сумуєш за домом, — обережно почав некромант. - Але не рубай все з плеча, обговорім, й можливо знайдемо вихід зі становища.
Дивлячись у його очі, які дивилися на мене з благанням, відчувала, як щось у моїх грудях стискає серце. Ще раз повторюся, я його розумію і зла тримати ніколи не буду, але допомагати не стану, щоб вони не робили.
- Який вихід? - Підняла брови, і холодно дивлячись у такі вподобані очі. — Як гадаєш, ще одне ваше прохання, на скільки затримає мене тут?
- Давай завтра ж відвідаємо твоїх, — стрепенувся Стік.
- І що далі? Будемо відвідувати їх раз на два тижні і вмовляти мою маму не переживати?
– І чим погано? – спохмурнів некромант. Відпустивши мій лікоть, чоловік склав руки на масивних грудях, і вже з докором дивився на мене. Очікувано. - Ти ж не живеш із нею.
- Не живу, — погодилася, примружуючи очі. - Але так само, я щодня говорила з нею телефоном, скайпом і взагалі там моє життя і виправдовуватися я не повинна.
- Ти розумієш, що через твій егоїзм постраждають люди? Думаєш Світлі просто приймуть наше ні і підуть? Вони підуть на нас війною, аби отримати тебе.
- Мого егоїзму? – спалахнула. – Через егоїзм твого татуся! Замість того, щоб зізнатися тобі в тому, що твоя наречена його екскоханка, він вирішив викликати тобі обрану.
- Про що ти? - Незрозуміло подивившись на мене, Стік важко зітхнув.
- Запитай Імператора і якщо в нього ще залишилося сумління, він розповість.
- Ми зараз не про це говоримо.
- Звичайно, простіше в усьому звинуватити мене, а не подивитися правді у вічі, — у грудях уже не просто боліло, там вило в агонії серце, обливаючись сльозами і благаючи нас зрозуміти його. Інший світ, інші поняття та цінності.
- Охолоньмо, — запропонував чоловік підходячи ближче. Його руки потягнулися обійняти, але я не дозволила. Притиснувшись до дверей, біля яких стояли, з благанням подивилася в чорні очі. Не чіпай мене, і не змушуй, благаю.
Руки брюнета опустилися, погляд став байдужим. Оглянувши мене з ніг до голови, чоловік кивнув якимось своїм думкам і, повернувшись, пішов до свого кабінету. А мені так хотілося вити, плакати катаючись по підлозі, бити його руками і проклинати все на світі.
Вискочивши за двері, помчала не знамо куди, все краще ніж залишатися там. Очі застилали сльози, серце палило розпеченою кочергою, а в голові билася лише одна думка – я ж казала, не варто закохуватися. Так, я закохалася, сама не зрозумію як і коли це сталося, але це сталося і тепер паскудно подвійно.
Він імператорський син, який повинен думати не скільки про себе, скільки про народ, яким править його сім'я. Це розумію та приймаю. Але пожертвувати своєю родиною заради коханого не згодна і ніколи не буду. Не така я людина.
- Гей, пітьма, — прокричала в голові, зупиняючись та озираючись. І куди це мене принесло? Хм, заборонений ліс, і як я минула захист? Та загалом і не важливо. Сівши на жухлу траву, заплющила очі і зосередилася на відчуттях, я ж почала відчувати її присутність.
– Що? – пролунав невдоволений голос у голові.
- Що відбувається? - Вона і тільки вона знає все.
- Ну, ти вже все знаєш, — хмикнули.
- І що тепер робити? Ти можеш якось прискорити процес мого навчання, щоб я якнайшвидше завершила всі справи тут.
- Можу, й швидше за все так і вчиню, — задумливо промовив голос. – Не подобається мені, що задумали Світлі.
- А що в тебе сталося із сестрою? - Поцікавилася.
- Не лізь, не у свою справу, — шикнули на мене. Ну і добре, не дуже й хотілося знати.
Темрява замовкла, швидше за все задумалася про наступні свої кроки, я ж стала трохи замерзати, та й ліс виглядав моторошно. Надворі повним ходом світило сонце, гріючи всіх і вся, у лісі ж картина була іншою. Величезні верхівки дерев йшли далеко вгору, переплітаючись там і не дозволяючи промінчикам сонця проникнути і висвітлити тут усе. Дерева, пам'ятаєте говорила про різношерсте листя, про яскраві, можна навіть сказати крикучі забарвлення? Так от цей ліс би сірий і похмурий, траву, якусь бляклу, суху, покривало таке ж неживе опале листя.
Тут навіть сосни були, приємно побачити, щось рідне, якщо так можна висловитися, але, дивлячись на них, тіло покривало мурашками і хотілося бігти. Напевно, так і вчиню.
- Я придумала, — прозвучало в голові, коли я вже серйозно вирішила робити ноги з такого непривітного місця. - Ми спробуємо провести ритуал зараз.
- Але як же? - Забелькотіла, не думала, що вона зважиться прямо зараз. - Темрява не слухається мене, та й знань у мене практично нуль.
- Я все зроблю сама, — з азартом промовила богиня.
- Це як?
- Ти даси мені дозвіл заволодіти твоїм тілом, на якийсь час. – Радо розповіли мені. - Я проведу ритуал, а потім відправлю тебе у твій світ. Що скажеш?
- Я дуже хочу додому, — обережно почала, — але ти впевнена, що все вийде?
- Звісно.
- А як же бар'єр поставлений світлою?
- Сподіваюся під час проведення ритуалу він впаде.
- Можна подумати?
- Даю тобі пів години, поки збиратиму все потрібне.
- А ти говорила про тіло, — нагадала.
- Так, з цим буде заковика, але нічого, з тілом потім якось сама. Усе чекай тут.
Темрява зникла, а я знову залишилася сама в страшному лісі. Ну і чому не можна провести ритуал у якомусь теплому та затишному місці? Я б не відмовилася від теплої чашки чаю, затишного пледа та м'якої подушки під зад.
На душі було важко, виходить, якщо зараз проведу ритуал, мене тут же відправлять додому і я не попрощаюся з некромантом, групою, Мряком. Потрібно буде попросити пітьму про цю милість, не думаю, що відмовить.
За ідеєю мала відчувати радість, незабаром, можливо вже сьогодні опинюся вдома, поговорю з мамою і забуду все це як страшний сон, але серце нило, кричало, щоб одумалася і не робила цього. Шкода, але ніколи не йшла на поводу у почуттів і зараз не робитиму цього.
Крони дерев ворушились, вітерець обдував і мене, але робив він це беззвучно, тож хвилини за дві, почала озиратись, здавалося, що за мною хтось спостерігає. За деревами очікувано, нікого не було, але десь далеко почулося страшне виття, яке пробрало до кісток. Схопившись на ноги, озирнулась і не помітивши нікого поряд, почала пританцьовувати на місці, не забуваючи оглядати місцевість. А чому власне чекаю на неї тут? Вона ж з'явитись у моїй голові не залежно від місця. Ех, дурепа, що зробити.
Залишилося згадати де тут вихід, йшла занурена у свої думки та біль, от і не запам'ятала. Оглянувшись ще раз, начебто це мені допоможе, помітила рух ліворуч від себе. Тепер реально страшно. Підібравшись і звернувшись до дару, запалила на руці зелену кулю. Напружено вдивляючись у тихий ліс, не бачила більше нічого і вже вирішивши списати все на нерви, зітхнула. Зі спини щось налетіло, збиваючи з ніг й притискуючи до землі. Заклинання упокою, яке Стік змусив вивчити на зубок, полетіло кудись і згасло. Дуже просто! Помру в цьому чортовому лісі, і ніхто ніколи не дізнається, що сталося.
Тремтячи під потужним нападником, пробувала вивернути голову, щоб виплювати забиті в рота листя, ну і глянути, хто там вбиватиме мене.
Не знаю, як це вийшло, але крутячись і мукаючи нецензурщину, змогла таки повернути голову вправо, зовсім трохи, але це допомогло вдихнути на повні груди і виплюнути гидоту з рота. Щось приземлилося на моїй спині, гарчало і обдавало потилицю гарячим і смердючим диханням. Зуб даю, умертвіння якесь. Мені ж казали, не можна ходити в ліс одній, Стік не раз казав, що в лісі живуть учнівські посібники та купа іншої погані.
Ну, ось коли я почну думати, а вже потім діяти? Питання риторичне, бо чудово знаю, людина я рвучка, а значить все життя робитиму так само. Ну як життя, мене тут зараз харчуватимуть.
Ще одне страшне виття, що переходить у хрип пролунало позаду, ну ось збирається компашка, а я головне блюдо, вибачте не готувалася тому сіль перець несіть самі.
- Пітьма, — закричала на всю горлянку, — мене тут їсти збираються!
Звичайно ж ніхто не почув, а на мою голову закапала смердюча слина, з пащі, що стоїть на мені. Важить бугай чимало, спину вже ломило, руки які при падінні виставила вперед, а потім і підім'яла під себе, затерпли. Бісило власне безсилля, я ж некромант, чорт забирай, хай і не навчений, але якась сила в мені є, і де вона колись так потрібна?
Ніхто не прийшов на мій поклик, не кинувся рятувати, дар так само не проявився, і я почала молитися. Ні ну а що? Зробити більше нічого не могла, не боєць я ось і здаюсь.
Прикривши очі й благаючи чудовисько якнайшвидше прикінчити, і зробити це найменш болісно не помітила, як мертвяк покинув мою спину. Лише нормально зітхнувши, усвідомила, що вільна. Перевернувшись на спину, а потім схопившись на ноги, недаремно некромант ганяв смугою, озирнулася. За три кроки від мене йшла битва, і скажу вам, видовище потрясне. Ніколи не думала, що бійка мерців так захопить.
Так ось, за три кроки від мене, зчепилися три чудовиська, вони рвали один одного на частини, гарчали, вили від болю, зціпившись в тісному клубку. Мені навіть не вдавалося класифікувати їх, бо тіла мелькали з такою швидкістю, довелося навіть відступити, щоб не зачепили.
Біля моїх ніг приземлилася відірвана рука, яка швидко прийшла до тями (смішно чи не так?), і поповзла в мою сторону. Гикнувши, викликала нову кулю і запустила в кінцівку, що вперто намагалася дістатися мене. Спалах зеленого кольору і кінцівка затремтівши завмерла, а потім стала швидко розкладатися. Гидота яка.
Подивившись на свої руки, на шматуючих один одного чудовиськ, знову закликала до дару і подумки промовивши формулу, радісно посміхнулася. На руці виблискував зелений шар, але розміри його, ось що змусило посміхатися. Якось нам розповідали про руну, що подвоює ефект заклинання, як вона пишеться звісно ніхто не показав, бо це знання третього курсу, але ніхто не завадив сходити до бібліотеки і самому все дізнатися. Ось тому й радію – запам'ятала та змогла правильно відтворити в голові.
Тепер залишається прицілитися, бо чудовиська рухалися швидко, і відстань між нами скорочувалася. В мене летіли шматки гнилої плоті, але ніхто не прагнув нападати, вже добре. Можна зосередитись і кинути, точно вражати цілі теж не моя фішка. А якщо схибну, можу лише привернути увагу, й вони можуть вирішити, що бійка на повний шлунок краще, ніж на порожній. Отак і стояла з кулею заклинання, переступаючи з ноги на ногу і думала як же прицілитися, щоб одним ударом убити всіх. У клубку майнуло, щось знайоме, придивившись впізнала свого мертвого собаку, виходить песик вдруге рятує мене. Який молодець. Опустивши руку, але не розвіявши заклинання, з ще більшим інтересом почала спостерігати за бійкою, якщо песик програватиме запущу заклинання. Знаю, пес як би теж дохлий, але я до нього вже звикла, та й він вдруге не дає померти, значить і він житиме.
- Розважаєшся? - Почулося за спиною. Ось чорт, зовсім втратила пильність.
- Мряк йди, — не відриваючи погляду від побоїща, кинула через плече.
- Не можу, — муркнув кішак.
- Тебе Стік послав за мною? - Враз розлютилася.
– Ні.
- А що ти тут робиш? - Повернувши голову, з подивом подивилася на пухнастого. Біля нього стояла невелика торбинка, набита незрозуміло чим.
– Приніс інгредієнти для ритуалу.
- Стік знає? — Ну, чому я не можу викинути його з голови? Йому я не потрібна, йому потрібно те, що може дати моя присутність. А секс та почуття, приємний бонус.
- Ні, пітьма веліла мовчати.
- Ти теж говориш із нею? - Здивувалася, та так, що повністю забула про колотнечу поряд. Розвернувшись до кота, з прищуром дивилася на нього. Ось темна конячка!
- Я її створіння, — блиснув очима кішак, — звичайно ж я можу говорити з нею. Але це не завжди.
- Ну звичайно.
Постоявши хвилину і посвердливши один одного поглядом, залишилися при своїх думках. Не знаю, про що думав кішак, але я корила себе. Потрібно було здогадатися, що котик не такий простий, надто багато він знає та вміє. Ну та гаразд, як кажуть на землі – після бою кулаками не махають.
- Я не зрадник, — блиснув білими іклами. - Завжди був і буду вірний Стікуру, і діятиму йому на благо.
- Як скажеш, — мені за великим рахунком вже байдуже, сьогодні я опинюся вдома, а вони нехай самі тут розуміються.
За нашими спинами метушня припинилася, обернувшись зраділа. Мій песик переміг, стояв обтрушуючись від налиплого листя, навколо валялися роздерті частини противників, але хто так і не зрозуміла. Привівши себе в божеський вигляд (каламбур звичайно), пес радісно завиляв майже відвалившимся хвостом, і рушив до мене. А я нарешті здогадалася розвіяти заклинання.
- Ти мій рятівник, — посміхнулася чудовиську, намагаючись не звертати уваги на виразки та опариші на мертвому тілі. Не хотілося образити рятівника гримасою огиди. Погладити його так і не наважилася, але щиро подякувала, від чого собацюра закрутився на місці радісно виляючи обрубком. Ех, як би не відвалився.
- Ну все вистачить дуріти, — промайнуло в голові. О пітьма, повернулася. Не могла прийти раніше і допомогти? - Цікаво як?
- Як-як, — буркнула ображено, — раніше ж ти захищала мене.
- Закінчуй істерику, — буркнула богиня. – Я знайшла все, що нам потрібне і навіть більше. У тебе вселятися не буду, щоб не порушити нічого. Я вселюся в Мрякіуса і вже з нього говоритиму, що робитиму.
Після вселення темряви в кота стало страшно. Його очі налилися червоним, а мені нарешті прийшло усвідомлення серйозності моменту. Так хотілося, щоб Стік був тут і підтримав, сказав, що все буде гаразд. Боже, яка ж я дурна! Потрібно припинити думати про нього, а зосередитись на словах кота-богині.
Насамперед ми знайшли зручну галявину, потім мені довелося повністю очистити її від жухлого листя та рідкісних пучків такої ж трави. Наступний етап – пентаграма. Знайшовши паличку, почала виводити коло, яке богиня щоразу змушувала переробляти, бо коло було недостатньо кругле. Озвірів хотіла кинути в кота ціпком і сказати, щоб сам малював/ла, але одного погляду червоних очей, вистачило, щоб стримати запал.
- Зійде, — буркнула богиня, а я з полегшенням зітхнула, чесно вже збилася з рахунку забракованих нею кіл.
Тепер я мала перемалювати символи з папірця, який кіт витяг з торбинки. М-да, з рунами в мене якось не дуже склалося, та й освітлення в лісі залишало бажати кращого. За відчуттями день наближався до ночі, і в лісі ставало ще темніше.
- Може запалимо якийсь смолоскип? – запропонувала, озираючись через плече.
- Ага, — буркнула темрява, і з лап кота вгору піднялася біла куля. Ну чи так.
Ставши навколішки, зосереджено виводила каракулі з аркуша, намагаючись не помилитися, але коли було все так просто? Чортихнувшись і стерши невдалу руну, знову взялася за роботу. Години дві, якщо не більше, старанно малювала все, що належить, спина затекла і гула, ноги тремтіли, по лобі котився піт. Ще тридцять хвилин і задоволено відкотившись, дала богині оглянути свою роботу.
- Досить валятись, — нетерпляче гаркнула дама і знаєте, такою вона мене лякала. Відразу виникало питання, а чи правильно роблю, допомагаючи їй? Багато ж хто і не пам'ятає часи її правління, та й ув'язнення дама могла поїхати головою. Що якщо вона принесе хаос і розбрат замість обіцяного миру?
Варто було подумати про це раніше. Подумки штовхнувши себе, стала на ноги й приречено витріщилася на кота. І що далі?
- Розводь вогонь, і починай варити зілля, — наказала темрява, — на тому боці листочка, інгредієнти та послідовність варіння.
Похмуро кивнувши, попленталася за торбинкою, що так і лежала біля лап кота. Тепер ясно, чому богиня вирішила вселитись у нього, а не в мене. Їй довелося б все робити самій, а тут сиди та наказуй. Шикарно.
Діставши невеликий казанок, зв'язки трав, кілька баночок не зрозуміло з чим, дерев'яну ложку з довгою ручною, виклала все це на землю, біля малюнка і поплелась за хмизом у непривітний ліс. Тішило одне, мій диво пес тинявся неподалік, пітьма намагалася відігнати його, навіть хотіла упокоїти, але я чинила опір. Прикипіла душею до цієї облізлої гидоти, і після всього не хотілося вбивати.
Хворост назбирала швидко, ще швидше повернулася до кота, краще знане зло, ніж незрозумілі шарудіння за спиною, які лунали з періодичністю в кілька секунд. Розвести вогонь вдалося з першого разу, місцеве кресало не давало осічок і якщо в тебе руки ростуть з того місця, ти будеш у теплі та при світлі, а якщо ще й мисливець щасливий, то й з вечерею. Слава богу, нам не треба тут ночувати та ловити бідного кролика на вечерю. Так, коли хвилююся, завжди несу якісь нісенітниці, а під поглядом палаючих червоним очей, трусило.
Поставивши триногу, повісивши котел, взялася за зілля. Трохи дивно, мені здавалося богиня все одразу розповість, як проходить ритуал, що для цього потрібно робити й так далі, а потім командуватиме. Але на жаль.
Зілля закипіло через пів години та кинувши останню щіпку шавлії, закачала рукав і з огидою розрізала долоню, треба було десять крапель моєї крові. Що примітно – будь-яке більш менш серйозне зілля, вимагало крові. Так й од знекровлення померти можна. Покипівши ще п'ять хвилин, жижа в казанку набула насиченого фіолетового кольору. Несподівано, думала вийде якась чорна бурда.
– Готово, – радісно простягла богиня, підходячи до вогню та принюхуючись. – Ідеально.
При її наближенні по спині побігли мурашки, важко ковтнувши, взяла себе в руки. Сьогодні все закінчиться і сидячи вдома, у компанії пляшки вина згадуватиму все як страшний сон.
- Набери в чашу зілля, — зиркнула на мене мадам кішка, — ставай у коло. Розслабся, дозволь темряві затопити тебе і повторюй за мною.
Взявши чашу, скільки ж там ще добра в торбинці? Зачерпнула зілля, і на ногах, що не гнуться, пройшла у вказане місце. Вставши по центру пентаграми, спробувала розслабитись, і скажу я вам, це не реально. Струснувшись, бо невдоволені покашлювання богині, лише підливали вогонь, спробувала згадати все добре. Згадався день моєї першої втечі, зараз вже можна згадати його з усмішкою, смішно, що тоді приймала всіх за наркоманів або розумово хворих. Хоча яка здорова людина повірила в магію, не побачивши? Згадався Стік, який спокійно сидів у бібліотеці й читав книгу, наші спільні заняття, на яких він намагався бути милим, і як кумедно було спостерігати, коли він вирішував, що поводиться безглуздо і знову ставав замкнутим букою. Звичайно ж згадалася наша ніч, яка допомогла розібратися в моїх почуттях, так я любила некроманта, але й люблю сім'ю. Тож повернуся додому. А він має портали і якщо захоче, ми можемо зустрічатися в моєму світі. Чорт, чудова ідея, при прощанні запропоную йому такий варіант.
- Молодець, — сухо похвалили мене. Розплющивши очі трохи здивувалася. Навколо розлилась чорнота, що виходила з мене. Оце так. Але здається мені без богині не обійшлося, бо раніше, скільки не намагалася, цей дар не виявлявся, лише некромантія. – Тепер повторюй.
Розгойдуючись у різні боки, богиня монотонно заговорила слова заклинання невідомою мені мовою. Намагаючись прислухатися і вимовляти все правильно, чортихнулася. Можна ж було написати все на листочку, а я потім просто прочитала б. Але хто тут шукає легких шляхів?
Нас оточила темрява, накопичуючись навколо мене, але не переступаючи меж окресленого кола, вона густіла і ніби огортала коконом. Темно стало так, що витягни руку і не побачиш її. Пентаграма спалахнула, обдаючи всіх яскравим помаранчевим світлом.
- Випий зілля! – гаркнула богиня, а я здивувалася. Ми не домовлялися, що питиму всяку дрань. А якщо це отрута?
- Навіщо?
- Випий, я сказала!
- А якщо це мене вб'є? - Все ще сумнівалася.
- Не вб'є, — прошипіла дамочка. Нервова якась.
Подивившись на чашу, з сумнівом піднесла до рота, не забувши понюхати варево, прикрила очі й влила в себе фіолетову рідину. Знаєте, на смак не так вже й погано, думала буде гірше.
Голова закружляла, ноги затремтіли, а над галявиною пролунав істеричний сміх.
- Вийшло! – Раділа богиня, а мені було зовсім не радісно. Опустившись навколішки, торкнулася руками землі. Стан був як при сильному сп'янінні, хитало, паморочилося в голові й каламутило. Спершись усіма кінцівками об землю, так би мовити, заземлилася, похитала головою, намагаючись відігнати ману.
- Що зі мною? - Прохрипіла, язик, як і все тіло, відмовлявся слухати.
- Відкат, — почувся спокійний голос кота. О, хто до нас повернувся. – Це нормальне явище після проведення такого потужного ритуалу.
А ось ніхто не говорив мені про відкати! Козли. Шлунок стиснувся, йому хотілося позбутися вмісту і переставши опиратися, зігнулася навпіл, зрошуючи намальовану пентаграму. Рвало мене довго, вибачте, нічим було, але спазми все стискали, здавалося їм не буде кінця.
- Все буде добре, — прошепотів Мряк, проводячи пухнастою лапою по лобі, що покрився потом. - Завтра будеш як нова.
- Мряк, — почувся голос богині, і вже не в моїй голові. - Відправ її до хлопчика, він подбає про неї.
- Ти обіцяла відправити мене додому, — нагадала, голосом тиждень бухаючого діда.
- Зараз ти не витримаєш перехід, — пояснили, — але я завжди дотримуюся свого слова. Так що, як тільки будеш готова повернутися додому, поклич мене.
- Добре.