Глава 24

– Стік тебе задушить, – флегматично пролунало від парфумерного столика. І чого цей кішак, завжди в моїй спальні тусується?
- Я не розумію про що ти,— знизала плечима, і переборов себе, попрямувала до гардероба. Потрібно взяти свіжий комплект форми, тому що я боялася, якщо після душу увійду до кімнати в халаті, наплюю на всі застереження та завалюся спати.
- У тебе на обличчі все написано, — муркнув Мряк, зістрибуючи з пуфика і йдучи за мною.
Ігноруючи блохастого, підійшла до вішалки, де самотньо висіла учнівська сукня. Адже все інше було кинуто в душовий брудним, і де воно поділося?
- Мряк, а хто займається пранням? - Не повертаючись до кота, поцікавилася.
- Кожен сам пре свої речі.
- Хм, а де всі ті речі, що я протягом тижня, кидала в душовій? - Адже скинувши її, ніколи не забирала, мала вже утворитися купка, а там порожньо.
– Її забрав Стікур. - Уявивши як чоловік пре мої брудні речі, мою БІЛИЗНУ, вмить спалахнула.
- Він її прав? - Завмерла в очікуванні відповіді.
- Ні, він розвісив по стінах і милується, — єхидно буркнули у відповідь, а мені захотілося провалитись крізь землю.
- Ось чорт, — вилаялася тихенько. Ще за це треба сказати спасибі та випросити свої речі назад. Не те щоб носити не було чого, на плічках висіли сукні, куплені для мене Стіком, але в академії носити дозволено лише форму. І вирішивши не морочитися з вибором одягу, ми ж все одно просто погуляємо, взяла останній, чистий комплект.
Це не побачення, лише відпрацювання покарання, заспокоювала себе, стоячи у ванній перед дзеркалом. Перед балом, у ванній кімнаті з'явилася поличка з косметикою, на їхній лад, але зійде, і ось підводячи очі місцевим олівцем, докоряла собі за те, що чепурюся. Глянувши на своє зображення, насупилась, може одягнути одне з тих гарних суконь, що припадають пилом у гардеробі?
Махнувши головою, і давши собі уявний потиличник, востаннє глянувши на себе в дзеркало, вийшла. А біля дверей мене вже чекали. Опершись об двірний одвірок, плечем, стояв Стік. Поза його була розслабленою, але в очах читалася рішучість, мабуть, думав, що я заснула і вже наважився тягнути за волосся, яке я так й не помила чудо зіллям. А ось тобі сюрприз, некромашка!
- Випий, — перед моїм носом опинився флакончик з якоюсь каламутно-жовтою водою. Отруїти вирішив?
- Що це? - Насторожено простягаючи руку, взяла посудину і піднесла її ближче до очей. Ні ну а раптом, там є папірець з чітким написом отрута? Або склад? Хоча в травах я не розуміюсь і він мені мало чим допоможе.
- Відновлююче зілля, — пояснили з усмішкою. Так він читає думки, або ж потрібно ретельніше за мімікою стежити.
- Не хочеться тягти мене на руках? - В'їдливо, відкорковуючи флакончик і роблячи нерішучий ковток. Ну на смак нагадує ромашковий чай, смачненько. Одним ковтком випила вміст та повернула порожню склянку некроманту.
- Можу носити на руках все життя, — усміхнувся брюнет, а мені стало ніяково.
Ще не вирішила, що робити з тяжінням, яке мені все складніше заперечувати, не знаю, як вчинити з явною симпатією некроманта. З одного боку, звичайно можна завести такий собі курортний роман, але після цього може бути дуже боляче. Так само не давало спокою одне питання – чи справді я йому подобаюся, чи це пітьма вирішила потішитися. Потрібно буде задати, їй питання, що цікавить мене, а потім вже вирішувати, потрібно мені все це чи ні.
- Куди підемо? - Переминаючись з ноги на ногу і дивлячись у підлогу, поцікавилася. В очі некроманта хотілося подивитись, але боязко.
- Думаю на перший раз достатньо прогулянки містом, — хмикнув Стік, а потім запропонував мені лікоть. Ну прямо джентльмен. Невпевнено подивившись у його очі, хитнула головою, і чоловік опустив руку. Бракувало, вийти з кімнати під ручку, і так пліткують, всі кому не ліньки.
Відчинивши переді мною двері, чоловік галантно пропустив уперед і протягом усього спуску сходами та виходу з гуртожитку, тримався трохи позаду. Я відчувала як його погляд свердлить спину, і від нього, тіло покривалося мурахами. Чорт, чорт, чорт… Скоріше б повернутися додому і забути все це як страшний сон. Бо ще парочка таких поглядів й вечорів і я не встою.
По території Академії ми йшли мовчки, Стік так само злегка позаду, але варто було вийти за ворота, як його рука, м'яко, але наполегливо обхопила мою долоню. Тепер ми йшли пліч-о-пліч і його тепла долоня зігрівала мою. Що ж, хочеться потриматися за ручку, хай з мене не убуде.
Неспішним кроком ми йшли у бік жвавої частини міста, і я трохи занервувала, не хотілося траплятися на очі натовпу, але некромант впевнено йшов саме в цьому напрямку.
- А що у вас немає парків? - Нервово поцікавилася.
- Звичайно є, — здивовано подивившись, брюнет звернув ліворуч. – Я хотів показати тобі місто.
- Давай іншим разом, — не подумавши ляпнула, і відразу прикусила язик. Але слово не горобець, сподіваюся, Стікур не подумає, що захочу повторити.
Неспішно крокуючи у бік парку, ну я так думаю, ми мовчали та мовчання починало нервувати. Відразу з'являлася купа непотрібних думок, здавалося, що перехожі, яких було чимало, дивилися на нас і обговорювали. До речі по дорозі, не помітила жодної парочки, що тримається за руки, це додавало нервозності в мою скарбничку.
Варто було підійти до залізної, кованої брами, як усі погані думки з голови видув вітер. Парк був настільки гарний, що словами не описати, хоча я спробую. Ступивши на кам'яну стежку, яка мала безліч відгалужень, потрапила в казку. Безліч яскравих, можна сказати, місцями кислотних клумб, підкорили моє серце. Я не любитель садівничого ремесла, але такою красою не милуватися просто злочин. Та й після одноманітного, та готичного оздоблення Академії, все здавалось дивовижним і прекрасним.
По периметру парку висаджені дерева, настільки диких для мене забарвлень, що мій рот мимоволі відкрився і я як дитина в кондитерському магазинчику намагалася розглянути все й одразу. Хотілося доторкнутися до кожного кущика, дерева, підійти до клумби й понюхати квіти, але такий дитячий порив стримала, хай і важко.
- Чудово, — прошепотіла, дивлячись на фіолетове дерево, його листя чимось нагадувало земний клен. Недалеко від нього стояла яскраво помаранчева, хай буде береза. Різноманітність квітів і форм дерев просто рвали мої шаблони. У нас що – зелені влітку, жовті та червоні восени.
- Таке відчуття, що тут вибухнула веселка, — посміхаючись, поділилася зі Стіком, який дивився на мої нігті. Перевівши на них погляд, побачила, що вони пофарбувалися в жовтогарячий. Так, я відчуваю захоплення від усього побаченого.
- Радий, що тобі подобається, — стримано посміхнувся у відповідь некромант.
Ах ну так, куди серйозному некроманту, повелителю пітьми, милуватися квіточками в парку. Йому б на цвинтар, до свіжо викопаної могили. Ось там так, він посміхався б у всі тридцять два. Ну гаразд, глузувати не будемо, продовжимо прогулянку.
Звернувши з головної алеї, ми заглибилися в парк, то тут, то там, зустрічалися лавки, на яких поважно сиділи лорди зі своїми дамами. За кілька метрів від нас, на яскраво зеленій траві, пустували діти, за ними спостерігала мила пара, що сиділа недалеко. На їхніх обличчях було написано кохання, до дітей, та один до одного. Дивлячись на них, хотілося самому розтягнути губи в посмішці.
Хвилин за п'ять, нам почали зустрічатися альтанки, що стояли усамітнено. Мабуть, для молодих парочок, які так і норовили усамітнитися. Проходячи повз одну з них, ми почули дзвінкий дівочий сміх, а за ним і басовитий чоловічий.
- Не втомилася?
- Трохи, — чесно зізналася. Тонізуюче зілля, зробило свою справу, в тілі відчувалася легкість і бадьорість, але хотілося присісти. На одну з чудових лавок, щоб милуватися красою, яку й не думала зустріти в Темній Імперії.
Але, як на зло, всі лави були зайняті, мешканці міста вирішили провести вечір на відкритому повітрі, серед прекрасного. Ну гаразд, посидимо якось іншим разом. Та й домашнє завдання само себе не зробить. Покарання відпрацювала, час йти.
- Потрібно повертатися, — з жалем промовила, не дивлячись на супутника.
- Чому? - У його голосі, виразно чути здивування.
- Мені ще купу домашньої роботи треба зробити, — насупившись згадала, пора б і подякувати мужику за прання моїх речей, але чорт. Як же ніяково. - Стікур, дякую тобі.
- Я радий, що тобі сподобався парк.
- За це теж, — відчувала, як щоки покриває рум'янець. Та що це таке, скільки ще раз треба нагадати собі, що я з двадцять першого століття, де люди розучилися червоніти. - Я, ем ... Загалом, дякую за прання, — випалила на одному подиху. І Чому саме зараз, це промайнуло в голові? Невже не можна було дочекатися слушної думки. Хоча, певно так краще, такі розмови збивають з романтичного ладу, на який налаштовує парк.
- А ти про це, — буденно кивнув некромант. – Якщо хочеш, можемо скласти графік прання.
Прям як сімейна пара – промайнуло в голові. Ні ну а що, живемо разом, їмо також іноді разом, ось гуляємо в парку, навіть кілька разів цілувалися. Чим тобі не парочка, що прожила разом уже не один десяток років. Ох чоловіче, де мої мізки?
- Давай, — кивнула, а сама уявила себе у фартуху, що пере в ручну його портки. Приснув зі сміху, повернулася до некроманта. – Дякую, покарання було чудовим, але в мене ще багато домашнього завдання.
- Якщо хочеш, допоможу, – несподівано запропонував Стік. Після того, як я хоч трохи почала розуміти в цьому світі, некромант припинив допомагати, якщо це взагалі була допомога. А тепер сам запропонував, і ось як думаєте погодитися чи гордо піти в захід сонця й закопатися в підручниках до самого ранку?
В Академію ми потрапили через портал, Стік вирішив не морочитися, і я з ним повністю згодна. Після пропозиції про допомогу я як ніколи поспішала нею скористатися. Хтось скаже, що так не чесно, вчити все потрібно самому, а от дудки. Притягли сюди, будьте ласкаві допомагайте.
Швидко взявши потрібні підручники та зошити, повернулася до вітальні, де залишила чоловіка. Він часу не гаяв, присунув до дивана журнальний столик, попередньо скинувши з нього газети, прямо на підлогу. Гаразд, потім приберу. Нині навчання.
- З чого почнемо? - поцікавився некромант, сидячи на дивані. Несміливо примостившись поряд, розклала зошити, олівці та підручники в шкіряних обкладинках.
- Завтра у нас перша пара з демонології та пентаграм, а я в цьому зовсім нічого не тямлю, — зізналася. - І дуже не хочеться просидіти всю пару, почуваючи себе ідіоткою. Хотіла сьогодні відвідати бібліотеку і взяти якусь літературу.
- Давай по черзі, — усміхнувся Стік, а потім перетворився на грізного магістра, якого я вже зовсім не боялася. - Демони діляться на види та підвиди. Їх класифікують як корисних, небезпечних та марних.
- Це як?
- Корисні це сильні демони вищого порядку, яких за потреби можна закликати та нав'язати свою волю, — пояснили мені. - Але робити це потрібно обережно, якщо демон відчує слабкість, невпевненість чи страх, ти труп.
- Позитивно, — пригнічено похитала головою. Якщо мене змусять викликати справжнього демона, встигнуть помилуватися на перекошене від страху обличчя, перш ніж мене схарчять.
- Нічого страшного в цьому немає, — заспокійливо муркнув невідомо звідки з'явившийся Мряк.
- Мрякіус правий, — хитнув некромант. - Головне бути впевненою у своїх силах, і не показувати демонові свій страх.
- А вони любителі використати проти тебе твої ж страхи, — хіхікнув Мрякіус. Жаль на дивані немає милих, м'яких подушок, так би й запустила в блохату морду.
- Не нагнітай, — усміхнувся Стік. - Як тільки впораєшся з даром, навчишся застосовувати його, так і наберешся впевненості.
– А я можу не відвідувати такі заняття? - Невинно заплескала віями. Щось не хочеться мені вже усьому навчатися.
- Ти хотіла вчитися, — нагадали мені, допитливо дивлячись чорними очима.
- Пам'ятаю, — похмуро кивнула. Я ж не знала, що мені доведеться викликати демона!
- Виклики почнуться не з першого заняття, — заспокоїв брюнет. - Ніхто не буде наражати на небезпеку першокурсників.
- Це тішить, — відповіла прямо.
- Ви спершу на трупах на цвинтарі попрактикуєтеся, — муркнула чорна єхидна.
Примруживши очі, перевела погляд на Мряка. Хотілося стукнути, але при Стіку бити його фамільяра не наважилася. Сконцентрувавшись на своїх відчуттях у сонячному сплетенні, закликала дар некроманта. Робити нічого толком і не навчилася, але ланцюги... Вони ж якось виходили. Попросивши дар, який з радістю відгукнувся, прицвяхувати пухнасту морду до стіни, із задоволенням відчула викид сили. Зелений спалах і ось нахабна, чорна пляма прикута до стіни, зеленими, блискучими ланцюгами.
- Браво! - Флегматично вигукнув кіт, зробивши комічну мордочку, вивалив язика й видавши передсмертний хрип, затих.
- Я його вбила? - Трагічно прошепотіла, звертаючись до Стіка, який з усмішкою дивився на дурниці фамільяра.
- Можливо, — філософським тоном протягли, але так і не підвелися, щоб переконатися.
- Що ж, мені не вистачатиме блохастого, — жалібно простягла, підморгнувши некроманту. – А давай я попрактикуюсь на ньому, він же все одно труп.
- Що саме попрактикуєш? - з цікавістю подивився брюнет.
- Некроманти ж мають уміти розрізати тіла?
- Звичайно, — посміхнувся Стікур, намагаючись не передати усмішку голосом.
- Тоді пограймося у патологоанатома.
- Не цінуєте мене, — почулося бурчання з боку стіни. Два слова пошепки, ланцюги розпалися і перед нами постала попа кота з гордо піднятим, чорним хвостом. - Піду я від вас.
- І куди? - З усмішкою поцікавився Стікур, складаючи руки на грудях.
- Туди де мене любитимуть і цінуватимуть, — не обертаючись, буркнув кіт, усе ще стоячи на місці. Не поспішає у місце кохання та шанування.
- До палацу вирушиш? - хмикнув в край веселий некромант. Рідко бачу його таким, і такий він мені подобається більше.
- Можливо, — таємниче муркнув кішок.
- Хай живе наш пухнастий, чорний король! - Писклявим голосом гаркнув чоловік, змусивши мене підстрибнути на місці. - Чи не зволите ваша пухнастість, видряпати на моїх грудях «належу котику», - солодким голоском продовжив некр.
- А ви подаруєте мені грудочку вовни, о володарю, — включилася в гру, — ні-ні, не треба її видирати, я почекаю поки ви її не виблюєте. Так вона буде ще дорожчою.
- О ваша пухнастість, — з придихом декламував Стік, — ви не хотіли б гріти моє ліжко? Обіцяю, ви будете єдиним котом у моїх покоях.
- Посміялися? - Ображено простяг кіт.
- Що ви ваша пухнастість, як ми могли? – посміхнувся брюнет.
- Я ж до вас з усією душею, — простяг кіт, прямуючи у бік спальні Стікура, дякую що не до мене. - До речі, Імператор вимагає, щоб ти оселилася в палаці. — Махнувши хвостом на прощання, фамільяр зачинив за собою двері.
Веселощі зникли миттєво. Уявивши себе в палаці, біля незнайомих людей, оточеною натовпом, ну так-так, в Академії теж незнайомці, але тут все по-іншому, здригнулася. Спохмурнівши, перевела погляд примружених очей, на Стікура, який прикро потирав шию. Винний вираз обличчя, став відповіддю на запитання. Але чому ж я все ще в Академії?
– І коли мене перевезуть?
- Перевозять ув'язнених, — вирішив пожартувати некромант.
- Так я і буду ув'язненою, — е ні, коли справа стосується моєї свободи, серйозна як ніколи.
- Не перебільшуй, — гарне обличчя, спотворилося гримасою провини.
- То коли? – Стояла на своєму.
- Ти переїдеш до палацу, якщо завалиш сесію.
- Ось чому ти зголосився допомогти, — майнула думка і відразу стало легше дихати. Стікур не намагається позбавитися мене, не хоче закрити в золотій клітці й насолоджуватися життям тут.
- Так, — знизав плечима чоловік, мені ж стало соромно за свої підозри.
- Вибач, — посміхнулася примирливо.
- Я все розумію, — кивнув брюнет. - Я не зробив нічого, щоб заслужити твою довіру.
Ось чорт, не хочеться зараз сказати банальність, або ж запевнити некроманта, що він не правий, хоча обидва розуміємо, що таки має рацію. Тому ніяково усміхнувшись, схопила підручник з демонології та відкрила на передмові. Хмикнувши, Стік хитнув головою і важко зітхнувши, схилився разом зі мною над підручником.
- Тренуватися з викликом зараз не будемо, — повернувся він до викладацького тону, — але якщо так цікаво, можу викликати когось, а ти поспостерігаєш.
- Ем, ні, дякую. - Уявивши величезне, рогате чудовисько посеред нашої затишної вітальні, захотіла перехреститися. Стримавши недоречний порив, для надійності ще й похитала головою.
- Як хочеш, — знизав плечима. Взявши підручник до рук, чоловік уважно вивчив зміст і вибравши відповідну, на його думку, тему, почав гортати фоліант.
Залюбувавшись його гнучкими, довгими, як у музиканта, пальцями не одразу усвідомила, що витріщаюсь на них, не помічаючи книги. Незручно вийшло, але нічого вдіяти з собою не можу. Мене тягне до нього, бачачи брюнета, в грудях народжується тепло, серце стискається, і чекає найменшого прояву тепла й симпатії. Розум у цей момент мовчить, лише коли емоції стихають, докоряє за дурні бажання. Одумайся Бріанно! Майбутнього у вас нема. Ви не просто з іншого міста, країни, ви з різних світів – цю мантру останнім часом все частіше прокручую в голові, але настане час й вона не допоможе.
Удавши, що не помітив паузи, здається він щось там говорив мені, Стікур дочекався коли прийду до тями, припиню витріщатися, а потім червоніти. З усмішкою, що розлютила, тицьнув вказівним пальцем у зміст параграфа. Настав час вчитися.
– Класифікація, – прочитала. Ну так, перш ніж викликати демона, потрібно дізнатися про нього більше.
- Тут описані найпоширеніші види, — продовжив Стік. – Також у демонів є своя ієрархія, свій правитель та інфраструктура.
- У них своє місто?
- Як тобі пояснити, — замислився Стік. – Вони живуть у безодні, ви називаєте це пекло.
- Серйозно? - Підняла брови. Я змирилася з існуванням магії, але існування пекла, для мене шок.
- Деякі смертні з твого світу побували в безодні, пара чоловік змогли повернутися та описати його. Щоправда, згодом люди багато чого забули та багато прикрасили.
- Пекло існує? - Заціпило мене.
- Правильно говорити безодня, — виправив некромант, але помітивши мій вираз обличчя, важко зітхнув. Так, різні світи, різне виховання і менталітет.
- Вони катують душі?
- Це маячня якогось божевільного смертного, — мотнув головою брюнет. – Демонам ні до чого ваші душі. Вони з плоті та крові, як і ви, живуть, люблять і вмирають.
- А куди діваються наші душі після смерті?
- Душа йде на переродження.
- Ангели також існують?
- Цього не знаю, — хмикнув некромант. – Їх ніхто не бачив.
- Почекай, — насупилась. - Якщо душі не потрапляють ні в рай, ні в пекло, а перероджуються, то як ви пожвавлюєте мерців?
- Після смерті, людина, а якщо точніше її душа, потрапляє до чистилища, де й чекає на свою чергу переродитися. Іноді очікування затягуються на віки.
- Але ж хтось повинен цим усім керувати, — дивувалася. Не думала, що заняття з демонології виллється у тему про розподіл душ.
- За легендою деміург створивший світ.
- Моя голова зараз лусне, — чесно попередила і здається навіть не перебільшила. Все сказане просто не вкладалося в ній. Скроні заломили, а мозок відмовився щось розуміти.
Відкинувши бажання, докопатися до істини, заглибилася у вивчення параграфа. Некромант, що сидів поруч, давав пояснення, коли виникали питання, а виникали вони часто.
Шлунок, що подав ознаки життя, нагадав про те, що вечерю ми пропустили та взагалі на дворі вже глибока ніч. Ще й зі спальні Стіка чулося котяче хропіння, але ж фамільяри не сплять! Мряк придурюється або нагадує, час пізніше, час у ліжко.
- Про демонів зрозуміла, — втомлено кивнула. Некромант так зрозуміло й цікаво пояснював, що не помітила, як очі почали сльозитися, а рот розтягувався в позіханні.
- Тоді кілька слів про пентаграми, — кивнув чоловік. – Їх налічується десяток, кожна з них має свою властивість, поєднує їх одне, кожна з них створена, щоб стримувати демона у колі.
- А які інші можуть бути властивості?
– Охоронні, примусові, якщо хочеш проклясти когось, є навіть любовні.
- Це як? Затягуєш у неї коханця і віддаєшся гріху? - В'їдливо.
- Ні, — посміхнувся брюнет. – За їхньої допомоги ти можеш викликати суккуба, який за окрему плату допоможе тобі звернути увагу потрібної людини. Багато з них заборонені законом, тому вивчати їх будете обережно.
Згадався мені цілитель суккуб, навіть не хотілося думати, що цей хлопець може утнути. Помітивши мій вираз обличчя, Стікур взяв мою руку і ласкаво стиснув пальці.
- У них свої закони, так що переживати нема про що, — йому видніше, так би мовити. Тому струснувши головою, щоб усі неприємні думки покинули, обережно вивільнила долоню із теплої руки некроманта. Боже, як цього не хотілося.
Прихопивши свої зошити та підручники, й побажавши гарних снів чоловікові зникла у кімнаті. Де розклавши все по своїх місцях, переодяглася в ненависну нічну сорочку та заснула, лиш голова торкнулась подушки.