Глава 22

Ранок після балу був жахливим. В академію ми потрапили практично вдосвіта, швидко прийняли душ й попрямувала спати, хоча б кілька годин сну мені були потрібні. Будильник, щоб його вкрали демони, задзвонив у страшну рань, і я пошкодувала, що не випросила у Стікура ще один вихідний. Ех, варто було подумати про це ще на балу, бо там він був люб'язний і ввічливий, не грубіянив, не командував, ідеалом загалом був.
Скотившись з ліжка, попленталась у ванну, і там намагаючись не дивитись у дзеркало, бо чудово знала, що звідти на мене подивиться червонооке чудовисько, швидко почистила зуби та сполоснула обличчя. Похапцем, скрутила на голові пучок, й попрямувала в гардеробну за спортивною формою. Бал балом, а тренування ніхто не скасовував. Так, у нашому розкладі з'явилися ранкові тренування, тому вся наша група, приходила на пари зла, дурно пахнуща і голодна. Після першої пари, яку звичайно ж, вів свіженький Стік, ми пленталися в душ, а потім у їдальню, де без особливого ентузіазму поглинали їжу.
Сьогоднішній ранок, нічим не відрізнявся від інших, і ось розім'явшись, ми біжимо, а в мене в голові спливають спогади вчорашнього вечора.
Ми нарешті дісталися балкончика, здавалося, йшли цілу вічність, а по правді минуло хвилин п'ятнадцять, як ми покинули поміст з Імператором. І ось, довгоочікувана тиша та прохолода.
- Про що говорили решта? - Повертаючись обличчям до некроманта, без жодних передмов цікавлюся. - Чому твій старший зненавидів мене, а невістка плакала?
- Ти перебільшуєш, — відмахнувся чоловік, відпиваючи з келиха ігристу рідину. А шампанське, тут, було набагато смачніше, ніж на землі, оцінила і прицінилася. Здається у свій світ, повернуся з величезними баулами. Човник дев'яностих з некроманським даром.
- Мені повернутися до твоєї родини? – Із загрозою поцікавилася. Якщо піду, то виб'ю потрібні мені відповіді. А на оточення начхати, переживуть якось, таке цікаве шоу.
- Відмовляючись від своєї обраної, маг ризикує втратити дар, свою темну силу,— знизав плечима некромант. У мене від подиву відкрився рот, а він стоїть, як ні в чому не бувало, і попиває шампанське.
У голові зароїлися думки й одна одній дурніші, але що є, то є. Перша була про те, що я настільки йому гидка, що він ризикуючи своєю силою, хоче відправити мене назад. Не те щоб хочу залишитися, але осад неприємний. Друга ж думка, більш адекватна, була про те, що чоловік просто хоче стримати дане мені слово і відпустити. Він готовий заплатити, жахливу для нього ціну.
Господи, про що думали його близькі? Невже вони забули, що некромант впертий і проти його волі нічого не буде.
Подивившись на некроманта з нового боку, замислилась. Чоловік мав свій кодекс честі, й збирався дотриматися свого слова, дорогою для нього ціною. Враз стало його шкода. Ні, ні залишитись все ще не готова, але готова домовитися з богинею, щоб сила залишилася при ньому. Правда, мене лякала ціна, яку вона може призначити вже мені. Хоча все може бути набагато простіше, віддам свій некромантський дар, на землі він все одно не потрібний.
Тепер дивилася на нього інакше, мені стали зрозумілі його вчинки та дії, я не вибачила його, але розуміла. Я б теж психувала і злилася на ту, через яку можу втратити все, але найгірше, була б дуже зла на ідіотську сімейку, хоча якби це були мої родичі, швидше за все знайшла б їм виправдання. Халепа. На кожному кроці. Хоча, хто казав, що буде легко?
Після тої розмови, хоча тут більше підходить слово "монологу", я мовчала весь час, ми дійшли згоди, що хоча б день перепочинку заслужили й уклавши угоду про ненапад, домовились добре провести час. Некромант був милий і поштивий, чудово танцював, багато смішив мене і взагалі був лапочкою і я вирішила — допоможу некроманту, не втратити силу, та й піду з чистою совістю.
Вирішивши не відкладати до нових віників, почала подумки звати пітьму, скоро смуга перешкод, і там не до внутрішніх бесід. Ще два кола, мені ніхто не відповідав і ось коли вже зневірилася дозватись її, пітьма прийшла.
- Що трапилося? – почувся невдоволений голос.
- Поговорити хочу, — збилася з кроку.
- Про що? - Нудно пронеслося в моїй голові.
- Що буде зі Стіком, коли я повернуся у свій світ? – Хвилина мовчання, а потім єхидний голосок у моїй голові, «втішив» мене.
- Уже все знаєш, так Стік справді втратить свою силу, — підтвердилися найгірші побоювання, але пітьма вирішила добити. - І ні, твій некромантський дар не підійде.
-Але чому? - Забувшись вигукнула, і помітивши кілька косих поглядів хлопців, вдала, що закололо в боці, зупинилася й бурхливо закашлявшись з нетерпінням чекала відповіді.
- Дар некроманта вроджений, а не дарований, — пояснили. – Я не можу забрати його, тож Стік лише втратить пітьму, некромантом він залишиться до кінця.
- Але втрата твого дару може зламати його. – Навіть не хотілося думати, що станеться з чоловіком, але правда вона така.
- Все має свою ціну, — муркотнули мені, і я зажурилася. Хоча…
– А як щодо того, що ти подарувала мені?
- Твій дар залишиться при тобі, — на мить у голові майнула думка, яку я навіть не встигла озвучити. Богиня сама все прочитала. - Так, якщо від нього ти відмовишся, я заберу в тебе дароване.
- Ха, от і чудово, — зраділа, мені не терпілося розповісти про це Стікуру і побачити на його обличчі полегшення.
- Дуже добре, — хмикнула богиня, — але вилучення дару ти можеш не пережити.
Ну звичайно, тут хоч колись буває просто? Риторичне питання, бо відповідь ясна як білий день. Не буває! Потрібно шукати інший вихід, бо вмирати я не збираюся, хай мені простить некромант.
- Це все? – сумно простягла богиня.
- Ні, — стрепенулась, і відновила біг. Якщо довго стоятиму, некромант поцікавиться причиною затримки. – Чому сила мовчить? Чому не відгукується на поклик?
- Значить, ще рано.
– Як це рано? - Обурилася, — Я думала вона з'явитися миттєво і я почну вчитися керувати нею.
- Навчися керувати своїм вродженим даром, а пітьму покинь.
– Я не хочу бути некромантом.
- Якийсь час побудеш, — безжально обрубали. - Навчишся керувати тим що в тобі з народження, тоді й прокинеться пітьма.
- Маячня, — ось все що я могла сказати. Щоб прокинулася темрява, мені треба навчитися воскресати трупи! Та я тут на десять років застрягну.
- Думаю пів року максимум, — посміхнулася темрява, — до зустрічі.
Пів року? Та мама збожеволіє, а мене запишуть у зниклі безвісти. Зашибись буде, повернуся я додому, після того, як мені, швидше за все, поставлять надгробний камінь і не зможу до ладу (щоб не загриміти в психлікарню), пояснити де була. З кожним новим днем, ненавиджу сімейку Рекшн дедалі більше. Стік не входить до цього списку, хоча має. Не хочу відчувати до нього нічого крім ненависті та злості, але почуття, що прокидаються, ніяк не хотіли слухати доводів розуму. І це злило. Що такого від нього бачила за час знайомства, щоб покохати? Він тільки те і робив, що лякав, командував та злив. А бачите, цього мені здається, вистачило. Мазохістка! Чесне слово! Дідько, мені потрібна людина з якою я можу поговорити, обговорити все та отримати пораду. Звичайно можна було звернутися до Мряка, але що знає кіт, знатиме і некромант, а йому цього знати не можна. Довбане замкнуте коло.
Злість надала сил і останні три кола пробігла, мені здається, за мить. Вставши в стрій, і не дивлячись на куратора, слухала його розмову про те, що всі ми ледарі та нас зжеруть на першому ж цвинтарі. Бо упокоїти чи нормально втекти ми не зможемо. Ха! У мені вирувала така злість, що з'явись тут який-небудь зомбак, упокоїла б лопатою, не вдаючись до магії.
– На смугу перешкод! – гаркнув некромант і ми ломанули у вказаному напрямку. Що ж, після нашого першого проходження мало що змінилося. Ми все ще були повільні та трохи неповороткі, але винахідливі й дружні, тому нам щоразу вдавалося пройти смугу. Дві брюнетки, імена яких я так і не знала, подувшись на нас пару днів, включилися в командну роботу.
Коли останній із нас ступив на землю, ми задоволено зітхнули та вишикувавшись у ряд, стали чекати чергових глузувань Стіка, він любив нас ними осипати, наприкінці занять. Я навіть здивувалася, після безсонної ночі, все ще стою на ногах і цілком непогано впоралася із завданням.
- Молодці, — сказав брюнет, вставши перед нами, ми ж з відкритими ротами та здивованими очима дивилися на нього. - Так, я можу хвалити, і мій рот не покривається через це пухирями. - У голові спливла розмова за обідом, який проходила кілька днів тому. Хтось із хлопців припустив, що Стік не хвалить нас, бо через добрі слова його рот покривається пухирями. Незручно вийшло. Ох, сподіваюсь ніхто не подумає, що це я заклала, хоча з моїх вуст, тоді теж пара цікавих виразів лунала. - І якщо ви продовжите так само, заробите ще один вихідний.
Стікуру потрібно частіше відпочивати, промайнуло в голові, після балу став таким добреньким та поступливим. Адже нашій групі вже встигли розповісти жахіть, про куратора. Говорили, що отримати вихідний можна лише опинившись на лікарняному ліжку, або в морзі на місці навчального посібника. На практичних заняттях мужик буянив, у лекційному ж залі, залишався спокійним, ми не боялися перепитати, або зізнатися в тому, що не розуміємо, не встигаємо. Але це лише у кабінеті, на полігоні це вирок. Десять кіл, а то й двадцять, дивлячись у якому настрої чоловік.
- З понеділка у вас додадуться заняття, деякі проходитимуть ввечері, парочка навіть уночі, — приголомшив нас Стік, і по натовпу промайнув гул, яке стих, варто було некроманту насупитися. – Зараз у вас десять хвилин, щоб дістатися до навчального корпусу.
Розвернувшись до нас спиною, брюнет не поспішаючи пішов до виходу, ну звичайно не в нього ж зараз пара з історії яку викладає припадошний професор, тільки посмій запізнитися і все заняття простоїш біля дошки, виводячи руну Тьєр. Плавали, знаємо.
Не змовляючись, дружно побігли до виходу, не забувши прихопити свої сумки, що лежали на лавці зліва від виходу. Встигнути ми встигли, правда валилися в кабінет захекані та смердючі. Хоча мені здається, тут на це особливо не реагували, звикли. Я ж не могла, мені хотілося негайно вимитися, полежати в пінній ванні з пів години, а може й цілу годину. Але замість цього, сівши на жорстку лаву, і діставши приладдя, приготувалася слухати викладача.
Пара як завжди пройшла нудно, професор бубонів монотонним голосом, який навів сон, але ми стоїчно трималися, оскільки мужик стежив за нами, варто було схилити голову, вмить встанеш біля дошки та приступиш до покарання, що набридло. Одне радує, руни у мене стали виходити краще. Подяку можна було принести лектору, щоб йому гикалося.
Після закінчення тужливого заняття, ми швидко кинулися у свої кімнати й швидко освіжившись поспішили в їдальню, на порозі якої мене зупинив Стік.
- Привіт, — усміхнувся він, я ж не знала, як реагувати. Після балу все стало складніше. Я зрозуміла деякі його вчинки, усвідомила, на що він йде заради того, щоб я повернулася додому. Але так само розуміла прив'язуватися до нього згубно.
- Привіт, — невпевнено посміхнулася у відповідь.
- Снідаємо разом?
- Звичайно, — зніяковіло кивнула і пройшла в послужливо відчинені двері.
Ми мовчки пройшли до роздачі, набрали їжі та в повному мовчанні сіли за порожній стіл. Ніхто з нас не поспішав розпочинати розмову, ми просто сиділи й дивилися один на одного.
- Я говорила з пітьмою, — вирішила таки порушити мовчання.
- І? – підняв брову брюнет.
- Я спитала про дарунок, — похмуро копирснувши омлет у тарілці, підняла очі на Стікура. - Вона сказала, що маю навчитися некромантії.
Про решту нашої розмови вирішила промовчати. Не треба йому знати, що шукаю спосіб позбутися малою кров'ю, хибна надія неприємна штука.
- І? - Знову сказав Стік, ех вдовбати, його виделкою чи що? Ні, уб'ю ще випадково.
- Поки я не приборкаю вроджений дар, подарований не працюватиме зі мною.
- Мені шкода, — насупився некромант.
- Чому? – Тепер моя черга скидати брову.
- Шкода, що тобі доведеться навчитися такої ненависної для тебе, некромантії.
- Вибору немає, - знизала плечима і таки приступила до сніданку. Стік наслідував мій приклад і ми поїли в тиші. Лише раз некромант порушив мовчання – простягнувши мені чашечку ароматної кави, поцікавився чи потрібні вершки. Вдячно кивнувши та давши позитивну відповідь, із насолодою втягнула аромат. Як можна жити без цього чудового напою? Швидко покінчивши зі сніданком і позбувшись брудного посуду, попрямували до виходу, де нам доведеться розійтися у своїх справах. Я знала, що так треба, але так хотілося побути хоча б ще одну хвилину біля нього. Кивнувши йому на прощання, почала спускатися сходами, але його окрик змусив обернутися.
- Я забув тобі віддати, - знизав він плечима, простягаючи срібний, непомітний кулончик у вигляді черепа. Нагадую, Тай казав, що це охоронний амулет. Що ж, краще пізно, ніж ніколи.
- Дякую, - беручи прикрасу, подякувала.
- Давай допоможу застібнути, — запропонував некромант і, не чекаючи згоди, витягнув прикрасу з моїх пальців. Вставши за спиною, Стікур спритно розкрив замочок і надів на мене прикрасу, тільки от застібати не поспішав. Я відчувала його дихання на своїй шиї, від нього по тілу розлилося тепло й з'явилося бажання притиснутися до нього, відчути жар тіла, насолодитися поцілунком, який обов'язково буде. Відігнавши зайві думки, дочекалася, коли клацне замочок і повернувшись до некроманта, знову подякувала. В його очі вперто не дивилася, боялася втопитися в їхніх глибинах і не виплисти.
- Бріанно, — прошепотів брюнет, і стільки ніжності було в одному моєму імені, що я розтанула. Піднявши голову і подивившись у чорну безодню очей, шумно втягла повітря й притулилася до нього. Обхопивши мене руками, Стік провів носом по моїй щоці, при цьому тихо шепочучи моє ім'я. Чорт, як же у нього шикарно виходить, це його розкотисте "р", зводило з розуму і здається я остаточно ним захопилась, бо стояла обійнявшись, посередині академії. Зацікавлених знайшлося багато, на нас дивилися, шушукали, але мені було так по барабану, що хотілося по-дитячому показати всім язика.
- Гарного дня, — прошепотів на вухо, обдаючи його гарячим подихом, Стік. Ніжно поцілувавши у щоку, некромант відпустив мене і пішов у своїх справах. То й мені час.
Наступна, за розкладом, пара була зілля – перша до речі кажучи, бо викладач був відсутній. Сьогодні ж великий дроу повернувся і готовий поділитися з нами, простими смертними, своїми навичками та знанням. З чого я раптом так знущаюся? Ходили по академії чутки, про цього дроу. Що хочу сказати, мужик талановитий, але зарозумілий, а таких ніхто не любить.
Розсівшись по своїх місцях, в очікуванні викладача тихенько перемовлялися. Я потоваришувала з Кощієм, звали його Бехар і ми завжди сідали разом. Його почуття гумору іноді шокувало, бо не звикла сміятися над смертю і все в такому ключі. Чорний гумор знаю та люблю, але іноді він у нього надто чорний. Але хлопець був чудовий, тому на деякі недоліки не звертала уваги.
Столи, за якими ми сиділи, були розраховані на двох, вони були настільки величезними, що сіло б спокійно і четверо, але робоча поверхня була настільки заставлена, хвилини зо три думала, куди ж покласти зошит і підручник з травології. Перед кожним адептом розташовувався пальник, приклеєний на совість, якимось заклинанням, невеликий чавунний казанок, величезна кількість незрозумілих колбочок з незмінним незрозумілим вмістом.
Також було кілька різнокольорових камінців, кілька навіть знала. Чорний, невеликий та гладкий це нейтралізатор помилкового заклинання, дуже зручно скажу вам. Золотистий, як ви вже зрозуміли, чисте золото, яке так само брало участь у приготуванні зілля. Мені ось навіть цікаво стало, які зілля повинні вміти варити бойові некроманти. Не думаю, що ми приймемося приготувати мікстуру від кашлю.
- Я чув, що в понеділок у нас перша практика на цвинтарі, — радісно вишкірився Бехар.
- Дуже мило, — похмуро зиркнула на хлопця. Я з побоюванням чекала таких практикумів, не хотілося мені бігати по цвинтарі з лопатою на плечі й шукати могилку по свіжіше.
- Жахливого дня, — привіталися від дверей, і я злегка підстрибнула. Привітання так собі, якщо чесно. Але з бібліотечних книг дізналася, це стандартне привітання. Щоправда, молодь вже давно його не використовує, залишилися прихильники старого, такі як дроу та орки, але й ці хлопці намагалися не виділятися.
- Жахливого, — в унісон прогули, з побоюванням дивлячись на чоловіка.
Так, своїх викладачів ми вже вивчили, знали в кого можна поваляти дурня, а в кого не варто. Цей же, темна конячка і як себе зараз поводити не знали. Але скоро дізнаємося, бо хлопці любили посміятися та нарватися на покарання від професора, чи куратора. Некроманти по собі дивний народ, їх усі цураються, вважаючи похмурими та нелюдимими, не від цього світу диваками, і хлопці не погано відповідають, але в компанії своїх — каверзні веселуни, з любов'ю до жартів, своєрідних, звичайно. Ось і зараз, хлопці приготували жарт, тому з цікавістю спостерігали за дроу, який неквапливо йшов до свого місця.
Жарт стандартний для некромантів — підсунути мертве тіло гризуна в невідповідне місце, хоча, як на мене, невідповідне це скрізь. Виняток – картонна коробка від маминих туфель. Так ось, коли викладач знаходить бідну тварину, хтось із хлопців посилає імпульс сили та тваринка оживає, та й бедламу привіт. Сьогодні вибір впав на білку, яка нещодавно лякала викладачку з травології, якщо подумати, то логічно, що тепер білка перекочувала до столу зельєвара.
Чорноволосий дроу, поважною ходою підійшов до свого столу і з прищуром оглянув його. Не помітивши нічого дивного, озирнувся на нас, але наші обличчя були невинні, не докопаєшся. Поклавши на стіл, кілька книг, що тримав у руках, підозріло оглянувши нас, пройшов до стільця і ​​з побоюванням опустився на нього. Після хвилини тиші, дроу помітно розслабився та заспокоївся. А це ти мужик дарма, веселощі ще попереду.
Надавши обличчю незворушного виразу й додавши в погляд крапельку зневаги, великий і могутній зельєвар заговорив:
- Мене звуть Аелфрик Аезелвалфінг, — гордо мовив фрік, вичікуючи дивлячись на нас. Чекав овацій та захоплення? Дверима помилився.
Дроу усвідомивши, що ніхто хвалебні пісні співати не буде, в ноги кидатися теж, трохи звузив очі, але промовчав. Наша група, вичікувально дивилася на нього, нам не терпілося побачити обличчя дроу, коли той знайде подаруночок. Тяжко зітхнувши, чоловік відкрив книгу і погортавши кілька сторінок, закрив її.
- Сьогодні ми зваримо найпростіше зілля, — вступив він, але був моментально перебитий.
– А навіщо нам ваш предмет? Некроманти не варять зілля! - Ех, не впізнала по голосу, але питання перегукувалося з моїми думками, тому з нетерпінням чекала відповіді.
- Некроманти варять зілля, — зверхньо промовив дроу. - Звичайно не в таких кількостях як цілителі та відьми, але найкращі отрути, виходять саме у вашої братії.
Дуже логічно.
- Сьогодні ми зваримо зілля від зубного болю, — пафосно промовив магістр, і в рядах некромантів почулися невдоволені пошепки.
- Ми не цілителі, — обурився голосніше Кощій, чим привернув увагу професора.
- Перш ніж ми перейдемо до отрути, вам дорогі мої, варто навчитися хоча б дисципліни, старанності, — зарозуміло почав Аезелфінг або як там його, язика зламаєш, поки вимовиш. – Ви повинні навчитися беззаперечно виконувати накази, уважно стежити за зіллям та не плутати трави. Тому варитимемо мікстури, поки я не вирішу, що ви готові до отрути.
- Мабуть, сам ні чорта не вміє, — пробурчав Кощій. Я ж не погоджуся з другом. Мені здається дроу прав, не варто довіряти приготування отрути молодим і гарячим, які тільки й чекають нагоди повеселитися.
- Відкриваємо книги на сторінці сорок три, — не помічаючи загального невдоволення, незворушно наказав дроу. Сам же, підійшов до дошки та взяв крейду. Ох, а ось і подарунок. Так, білка схована в ганчірці, для стирання крейди. Банально, але хлопці вже не знають, куди ще сховати бідне, мертве тільце. Якщо чесно, воно вже почало пахнути, але невелика концентрація магії та тваринка, припиняє смердіти як купа гною тижневої давності, розігріта в мікрохвильовці.
Повернувшись до нас спиною, професор став виводити послідовність трав, руни які варто використовувати, коли вливаєш силу в настій. Мені стало боязко, бо некромантію зовсім не практикую, і як вливати силу, навіть не уявляю, і як стримати її теж. Але незадовільно отримати не хочеться, тому будемо імпровізувати.
За час своєї писанини на дошці, дроу не припустився жодної помилки, і хлопці розчаровано зітхнули, білочка ще не знайдена.
- Детальна інструкція перед вами, — закінчивши кивнув дроу. - Приступайте, всі необхідні інгредієнти перед вами.
З ентузіазмом взялася до справи, мені починало подобається тут вчитися. Насамперед потрібно було запалити пальник, для цього тут використовувалися два магічні камені, розміром з перепелині яйця. Варто постукати ними один про одного, біля рідини, на кшталт нашого керосину, як рідина загорялася синім полум'ям. Чим більше цієї водиці, тим вищий і сильніший вогонь.
Запалити вогонь не склало труднощів, тож далі. А далі нам потрібно подрібнити у ступці корінь валеріани, потім додати кілька гострих листків розковника, і знову подрібнити ступкою. Ну прямо справжня відьма, залишилося мати кілька бородавок на носі та розродитися диявольським сміхом.
Подрібненні трави, що перетворилися на порошок, потрібно додати у воду, яка закипала на повільному вогні у казанку. Повільно помішуючи все це, дерев'яною ложкою, трохи додаємо червоний мох, який росте лише на одному болоті, на кордоні зі Світлими. Його вважають дуже рідкісним, та й збирати наважитися не кожен. На травології нас вчили не тільки розпізнавати трави, тому про їхню цінність чули. Так само вчили збирати, все правда теоретично, але обіцяли після закінчення першого курсу практику в якомусь селі. З одного боку хотілося дізнатися, що буде далі, з іншого ж, дуже хотілося додому. Ну та не час розкисати, тут зілля вариться.
Після того, як наше зілля починає вирувати, варто додати зеленушку, нічим не примітна трава, а властивостей має на три сторінки. Правда використовується в малих дозах, якщо переборщити, із зілля вийде чорті що. Так, ось набравши зеленого порошку, трава зберігалася в порошкоподібному стані, піднесла ложечку до варева, моя рука здригнулася і в місце пари грам у казанок відлетів весь вміст плюс ложка. Насупившись слідкувала за наслідками яких все ще не було, вирішила, що нічого страшного не буде й продовжила експеримент.
Тепер треба дочекатися повного закипання і вливати потихеньку силу, цього я не вміла, але зараз спробуємо. Виставивши перед собою руку, подумки представила потік енергії, що сочиться крізь мої пальці й насичує каламутну жижу під назвою зілля від зубного болю. З пальців ринув потік зеленого світла, який миттєво ввібрався у варево.
- Ой, — тільки й встигла промовити. Жижа завирувала, зашипіла і почала підійматися вгору. - Що зараз буде, — прошепотіла, з побоюванням дивлячись на варево, яке прагнуло покинути казанок.
- Що ти наробила? - Вигукнув дроу, помітивши дивне ворушіння. Вставши з-за столу, чоловік попрямував у мій бік і його погляд не віщував нічого доброго.
- Зараз рвоне! – вигукнув Кощій, що сидів поруч і швидко евакуювався під стіл. А ось я не встигла. Моторошний звук, сплеск і я вже відпльовуюсь від гарячого варева, власного виробництва.
- Дурепа, — приголубив професор, так само відпльовуючись. Руками протерла заляпані каламутною, липкою субстанцією очі, і пожалкувала, що це зробила. Переді мною стояв зелений, страшенно злий дроу. Ой.
- Це випадково вийшло, — залопотіла, а сама уявила як виглядаю. Напевно ще гарніше, бо містер Аелфрик не встиг підійти в притул до столу, весь удар, так би мовити, взяла на себе.
- До куратора швидко! - Заголосив дроу, намагаючись позбавитися мого варева, але тим самим роблячи гірше, він просто розмазував його по собі. Ох, чіпке зіллячко.
Понуро опустивши голову і ні на кого не дивлячись, піднялася зі свого місця й прошепотівши другові, який виліз з-під столу та всміхався, щоб забрав мою сумку, пішла до Стіка в кабінет. Ех, що зараз буде.
Через дивний місцевий розклад занять, коридор ніколи не пустував. І ось вийшовши з кабінету, я встигла зіткнутися з декількома здивованими студіозами. Мовчки ступаючи в заданому напрямку, намагалася не звертати уваги на жарти, що летять мені в спину. Я вище цього, заспокоювала себе, а самій хотілося зірватися на біг, щоб скоріше втекти з очей оточуючих.
П'ятнадцять хвилин ганьби й ось я мнучись, біля дверей куратора, зелена кікімора, яка не наважується постукати та увійти. Побачила б мене Катюха, померла б зі сміху, а коли б її воскресила, нагадала б мені про бажання пофарбувати волосся в зелений колір. Так би мовити, мрії збуваються.
Рішуче постукавши та не давши собі часу передумати, валилася до кабінету некроманта.
- Що сталося? - почувся здавлений голос брюнета, і піднявши очі від досади тупнула ногою. Цей упир сидів у своєму кріслі й давився сміхом.
- Невдалий експеримент, — ображено буркнула, не наважуючись пройти далі. Так і стояла зеленим чудовиськом біля дверей, які додумалася прикрити.
- Що варили? - прохрипів мужик, стримуючись з останніх сил.
- Зілля від зубного болю, — похмуро доповіла.
- Зрозуміло, — хмикнув Стік і не втримавшись зареготав, а помітивши мій скривджений погляд, схопився за живіт. Відсміявшись, некромант стер скупу сльозу, що набігла на очі та примирливо скинула руки. – Вибач, але виглядаєш ти…
- Як кікімора, вже в курсі. – кивнула. - Перенеси мене до кімнати, не хочу бути загальною розвагою, більше ніж є.
- А як покарання? – посміхнувся некромант. - Сама ж хотіла бути як усі.
- Слухаю, — скрипнувши зубами, дивилася на чоловіка, що посміхався. Може підійти та обійняти його?
- Будь-якого з твоїх однокурсників, я змусив би пробігти три кола по всій академії, — задумливо промовив Стік, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. – Але оскільки я сьогодні добрий, покаранням буде… Прогулянка зі мною містом.
- У такому вигляді? - Підняла зелену, злиплу брову.
- Ні, — знову засміявся Стікур. – Сьогодні після занять.
- Якщо покарання переноситися на вечір, я можу помитися? - Шкіра починала свербіти, та й відчувати на собі липку кашку з кожною хвилиною було все противніше.
- Звичайно, — кивнув брюнет і змахнув рукою. Переді мною спалахнув вогнем портал. - У тебе є двадцять хвилин, після ж чекаю на теорії.