Глава 13

Цікаво, хоча б один день пройде спокійно? Чи ж ми весь час лаятимемося, з явно скривдженим життям, некромантом? Питання швидше риторичне, бо я впевнена, хтось когось уб'є! І вбивцею, швидше за все, опинюся саме я. Чого раптом така агресія? Ну от якось через таке…
Піднявшись у головний корпус Академії, ми спокійно пройшли до ректора та оформили мене особистою ученицею некроманта. Ха, я тепер навчаюсь на мага. Потім постало питання про заселення, місць у гуртожитку не було, тому що набір давно закінчився і заселення відповідно теж. Як думаєте, що запропонував недобитий (тепер тільки так) некромант?
Він сказав ректорові, що його учениця житиме з ним у його покоях. Скотина, слів інших немає. Ректор же, вельми імпозантний чоловік, невисокого зросту, з лисиною, що зароджується, з порозумінням посміхнувся та підморгнувши, підписав якісь папери. Все ще усміхаючись під типу, ех молодість, вручив їх некру.
Весь цей час стояла мовчки, закипаючи. Не хотілося влаштовувати сцену, для сторонніх, тому розбір польотів вирішила залишити до того часу, як ми опинимося в НАШИХ покоях.
Кивнувши ректору, Стік вийшов з кабінету, в останній момент згадавши про пристойність — відчинив двері та помахом руки, запропонував мені йти першою. Все так само мовчки, кивнула ректорові на прощання, та пішла на вихід, лише дивом утримавшись, і не зачинивши двері перед красивим обличчям брюнета. А грюкнути хотілося, та так щиро, щоб морда стала як у пекінеса. Спустившись сходами на другий поверх, опинилися біля дверей з табличкою, написане на жаль, прочитати не змогла.
- Я зараз, — буркнув Стік і зайшов, попередньо навіть не постукавши.
Знизавши плечима, байдуже оглянула поверх. Якби я мала настрій, побачене привело б у захват. Сам замок, та й більша частина архітектури Імперії була в готичному стилі, оздоблення приміщень так само. Червоні та чорні кольори звичайно ж переважали, але різьба, ліпнина, навіть горгулії яких і в приміщенні було в достатку, виглядали настільки гармонічно, що здавалося, ніби все це сон, і ти потрапила до казки. У будинку некроманта таких відчуттів не було, пов'язано це з моїм переміщенням, або ж в будинку дійсно не вистачало затишку, історія замовчує. Хвилин зо п'ять, розглядала всю цю пишність, яка знову повертала мені гарний настрій, не дивлячись на похмурий стиль. Двері біля яких стояла, як слухняний песик, різко відчинилися і звідти виплив некромант тягнучи купу темно синього ганчір'я. Придивившись із подивом, помітила, що ніякі це не ганчірки, проглядалася спідниця, і ще якісь предмети одягу.
- Твоя форма, — сухо промовив некромант, потім клацнув пальцем, викликаючи вогонь і закинув усе туди. Хм, сподіваюся, це був портал. Обтрусивши руки, ніби це був не одяг, а якась купа старого ганчір'я, Стік знову розвернувся до мене спиною і пішов до сходів, що причаїлися в кінці коридору.
Вийшовши з будівлі, ми мовчки пішли вздовж алеї, невідомих мені рослин до іншої будівлі, так само прикрашеної горгуліями та іншими речами готичного стилю. Будівля була величезною, звичайно не порівняти з головним корпусом, але все ж так само вселяла тремтіння своїми габаритами. Без жодних перешкод ми пройшли всередину, і в голові майнуло питання. Ми спокійно ходимо, де хочемо, а як же охорона? Може, ми злочинці й хочемо винести все дороге й ось ту горгушу, що сиділа біля входу і шкірилась величезними іклами.
– Територія охороняється? - Сипло поцікавилась, від довгого мовчання, горло пересохло.
- По периметру закопані зомбі, — хмикнув Стік.
- Закопано це добре, — проковтнула, — а жива охорона є?
- Зомбі певною мірою живі, — філософськи промовив Стік, піднімаючись величезними, різьбленими сходами, на третій поверх. Згорнувши праворуч, ми опинилися у великому коридорі, де налічувалося три двері. Масивні, дерев'яні, як і все тут. Зупинившись біля другої, Стік галантно відкрив та пропустив вперед. Переступивши поріг, опинилася у вітальні, де розташовувався величезний диван, пара крісел, журнальний столик, і біля вікна, що було по центру, красувався міні бар. Те що потрібно!
Стіни зовсім не проглядались, вся кімната була заставлена ​​книжковими стелажами. Затишно. Так само в кімнаті виднілися чотири двері, по дві на кожну сторону.
- Справа моя кімната та кабінет, — зачинивши за собою двері, і зупинившись за моєю спиною, розпочав екскурсію Стік. - Зліва твоя спальня та купальня.
- А чому це моя кімната біля туалету? - обурилася, щоб обуритися. Нехай йому життя малиною не здається.
- Можеш спати на дивані у вітальні, — байдуже почулося з-за спини, і скрипнувши зубами вирішила не заводиться. Дрібниця.
Пройшовши у вітальню, брюнет на ходу розстібнув і стягнув чорний камзол, залишившись у чорній сорочці. Зручно розтягнувшись на дивані, дивився не миготівши. Знаєте, ось зараз відчула себе бідною родичкою, що приїхала до столиці та просить пожити, поки не влаштується у великому місті. Гидке таке відчуття. Він сам мене сюди притяг, отож соромно й ніяково повинно бути йому. Підбадьорившись, впевнено пройшла по кімнаті та сіла в крісло, яке виявилося напрочуд зручним.
– Які у нас плани, розклад? - Закинувши ногу на ногу, зручно влаштувалася, а помітивши криві губи некра, ще й нахабно посміхнулася. Ось отримуй! Це тобі за те, що тепер кожен зустрічний поперечний думатиме, що я твоя коханка.
- Загальні заняття ти відвідувати не будеш, не бачу в цьому сенсу, — з кислою міною вимовив Стік, нарешті моргнувши. - Хоча думаю пару уроків етикету тобі не завадять, та й історія не буде зайвою.
- Якщо я не буду вчитися, що ж мені весь цей час робити? - Шпилька відлетіла, навіть не долетівши. Такими висловами мене не зажурити.
- Що хочеш, — байдуже знизав плечима чоловік. - Заняття з бойової магії, проходять у другій половині дня, після них у тебе буде кілька годин додаткових, індивідуальних занять.
- Я хочу ходити на спільні лекції, — уперто гнула своє.
- Ні.
– Чому?
- А навіщо тобі вчити, те що тобі не знадобиться? Бойового мага з тебе не вийде, некромант слава темряві, теж. Цілителем тобі ніколи не стати, бо сил немає.
- І що? Я хочу відвідувати лекції першокурсників! – розлютилася. Він що хоче, щоб я виповзала з цих кімнат лише на заняття з бойової магії? Дудки, з розуму божеволіти я не хочу, а то значить мені потрібне спілкування, яке некромант мені точно не надасть. А я не стану вимагати.
- Безодня, — вилаявся чоловік, блиснувши очима. - НАВІЩО?
– Тому, – огризнулася. - Мені потрібне спілкування, а сидячи в кімнаті, я його не отримаю!
– З тобою буде Мряк.
- Мені цього замало. Я хочу дізнатися про історію, культуру, познайомиться з іншими расами. Не кожен день, потрапляєш в інший світ, треба, як кажуть, користуватися моментом.
- Я подумаю, — змилостивився некромант.
- Ні, — твердо промовила, дивлячись у вічі брюнету. Найголовніше не відвести погляд. Чоловічі очі наповнюються пітьмою, й дивитися в них з кожною хвилиною ставало все більш лячно. Хотілося як маленькому кошеняті, знайти куточок та зробити брудну справу. - Я потрібна вам, а значить буде так, як я хочу.
- Потрібна, — підсумував Стік скригоча зубами.
- От і добре, — плеснула в долоні, видавлюючи радісну посмішку. – Коли розпочинається навчання?
- Через два дні, — виштовхнув із себе Стікур, потім встав й підійшовши до бару, линув собі бурштинову рідину.
- А мені можна? – несміливо поцікавилася.
- Ні.
– Чому? – Знову почала заводитися. Чому за кожну дрібницю треба боротись? Невже так тяжко, дати нормальну відповідь?
-Тому, що ти не вмієш контролювати свій дар, а алкоголь розслабляє, ти можеш наробити справ, — вперше, нормально пояснив чоловік. Мої думки прочитав, чи нормальною людиною став?
- Тоді утримаюся, — хитнула головою й втупилася в книжкові ряди. І ось чим мені зайнятися? Вивчити кімнату, почитати книгу чи розвідати атмосферу закладу, прогулявшись територією? Гаразд, спочатку кімната. Мовчки піднявшись підійшла до перших дверей, зазначених раніше некромантом, відчинила їх й опинилася у ванній кімнаті, зі звичайною душовою кабіною та дзеркальною стіною. Вульгарненько так, ну та гаразд. На смак і колір усі фломастери різні.
Підійшовши до другої, відчинила її та тяжко зітхнула. Ну що ж це таке, у них немає інших кольорів??
Чому ВСЕ обов'язково має бути чорно-червоне? А ж бачила, природа яскрава, люди та нелюди ходять у різноманітному одязі, навіть мій гардероб був яскравішим. Кімната на стільки нагадувала виділену мені в будинку Стіка покої, що навіть описувати не стану, все і так зрозуміло. Лише одне – якщо порівнювати розміри, ця була більш прийнятного розміру, не треба боятися, що загубишся по дорозі до вбиральні.
Зачинивши за собою двері, швиденько провела ревізію — своя вбиральня, ліжко, парфумерний столик, зручний пуф, камін, крісло біля нього, і величезне вікно. Все дуже круто, правда інтер'єр підкачав. Ех, якби можна було все змінити. Мрії, мрії..
Моя форма лежала якраз по центру ліжка, виділяючись синьою плямою на червоному покривалі. З цікавістю взяла перший же шматок тканини, що попався, і на перевірку виявився простою сукнею під горло, довжиною в підлогу. Сподіваюся, довжина не та, що у нічних сорочок. Вирішивши приміряти все і розвісити в гардеробі пізніше, вийшла з кімнати та не зустріла некроманта у вітальні. Той добре. Він нехай валить у своїх справах, я ж піду прогуляюся Академією, подивлюся, так би мовити, на народ. Може с ким познайомлюсь.
Вибралася з кімнати та будівлі без проблем. І враз нарвалась на дилему, гуртожиток знаходився по центру, ліворуч головний корпус, кілька будівель по менше. Праворуч також кілька будівель і місцевий стадіон, з високими дерев'яними трибунами. І ось куди йти?
Місцевий люд, блукав хто де, хтось поспішав у гуртожиток, хтось неквапливо прогулювався алеєю у бік лісу, що виднівся на узліссі, але якось дивно мерехтів. Може бути гра світла. Ну ось і підемо туди, глянемо чому в очах рябить. Рішуче розвернувшись у бік лісу, прогулянковим кроком, рушила в заданому напрямку, не забуваючи при цьому оглядати все довкола — людей, будівлі, інші раси. На очі попався зелений носоріг, якому не сподобалося, що я дивлюся на нього, очі чудика звузилися, погляд став не добрим, тому від гріха по далі, прискорила крок й відвернулася. З ним ми точно не поспілкуємося.
Майже дійшовши до лісу, сповільнилася, щось у ньому було не так, що саме не знаю, але п'ята точка відчувала неприємності.
- До лісу ходити не можна, — пролунав голос за спиною, і від несподіванки підскочила. З серцем, що сильно б'ється, розвернулась і натрапила на веселий погляд хлопця. На вигляд йому було двадцять, може, трошки старший. Волосся як і у багатьох, якщо не сказати у всіх, в Імперії було чорне, а ось очі на подив – блакитними. Хлопець був вищий за мене на голову, і вдвічі ширший в плечах. Вони що, всі тут живуть у качалці?
- Відвідувати ліс можна лише у супроводі викладача.
- А чому? - Упоравшись із серцебиттям, постаралася навіть видавити усмішку, здається вийшло, бо хлопець у відповідь приязно вишкірився.
- Ліс використовується для практики некромантів, — знизав брюнет плечима.
- Ти теж некромант? – Другого такого прибацаного жителя імперії я не переживу.
– Я? Ні, я цілитель, — ще ширше посміхнувся хлопець і на його правій щоці утворилася мила ямочка. Усміхаючись він виглядав так мило, що ось зараз захотілося піти до нього на прийом.
- Цілитель це добре, — у відповідь усміхнулася та усвідомила, що ми обоє стоїмо біля лісу, в який ходити не можна і посміхаємося як ідіоти. Струсивши головою, ще раз оглянула свого нового знайомого, милий дуже милий. Та й блакитні очі у поєднанні з чорною шевелюрою, неодноразово нервували дівочі серця.
- Мене до речі звуть Тайлер, навчаюсь на другому курсі.
- Мене Бріанно, — зацікавлений погляд хлопця, і весела посмішка, схиляли до дружнього спілкування. - Перший курс, ось тільки не знаю на кого буду вчитися.
- Це як? - спантеличено поцікавився Тай, оглядаючи мене з ніг до голови. Так, адже я так і не переодяглася з дороги, ну нічого начебто не сильно виділяюся. Сам же хлопець був одягнений у чорні шкіряні штани, зелену сорочку, з дивною нашивкою на грудях, так само на ньому був плащ, на декілька відтінків темніші за сорочку.
- Мене зарахували в останній момент, — знизала плечима.
- А який у тебе дар? - Не вгавав новий знайомий.
- Я до ладу і не знаю, — мямлила та сподівалася на диво. Не хотілося образити хлопця й позбудеться першого можливого друга, але якщо я розповім правду, Стік відірве мені голову.
- Гаразд, не допитуватиму, — кивнув хлопець. Потім радісно посміхнувся і лукаво глянув на мене. – Чи не хочеш подивитися на видатний експеримент?
- Який це?
- До Академії приїхав знаменитий зельевар і хвилин за десять, почнеться закритий урок, на якому він продемонструє свої роботи.
- А як ми туди потрапимо, якщо урок закритий? - Тепер я дивилася на Тая з подивом.
- Ходімо покажу, — хитро посміхнувся хлопець та схопивши мене за руку, повів у бік головного корпусу.
Йшли ми мовчки, намагаючись огинати великі компанії, а в моїй голові оселився вітер. Ні яких страхів, ні бажання втекти не відчувала, і це шалено тішило. Може мені навіть сподобається тут, особливо якщо не всі жителі Імперії такі як Стік.
Пробравшись у будівлю непоміченими, ми піднялися на другий поверх, намагаючись при цьому не виглядати дуже підозріло, а саме не кралися і не оглядалися на всі боки, хоча кілька разів я ледве втрималася. Підійшовши до масивних дверей, Тайлер приклав палець до своїх губ, даючи зрозуміти, що зараз потрібно поводитися тихо, а мені так і хотілося розсміятися. Ніколи нікуди потайки не пробиралася. Приклавши вухо до дерева, хлопець вслухався лише йому одному зрозумілий шум, потім задоволено хитнув головою і підморгнув мені. Все так само тихо та майже беззвучно ми підійшли до сусідніх дверей, що здавались маленькими й скромними, біля своєї сусідки.
Прочинивши двері, що гидко заскрипіли, Тайлер запалив на руці маленький вогник, тим самим заробивши мій заздрісний погляд. Я теж так хочу, але навряд зможу.
Зайшовши першим, він оглянув приміщення, а потім покликав мене. Увійшовши до кімнати, озирнулася. Книжкові стелажі, масивний стіл, стілець та завішані чорними шторами вікна.
- Де ми? - пошепки поцікавилася у свого супутника.
- Це колишній кабінет викладача із зілля, — усміхнувся хлопець. - А ось ці двері, — Тай вказав у глиб кімнати, — виходить до лекційної зали, де й пройде показовий урок.
- І як ми не помітно потрапимо туди? – Якщо судити логічно, двері повинні вести прямо на кафедру, де й відбуватиметься видатний експеримент. Не думаю, що лектор зрадіє двом неврахованим людям, що валилися у хвилину його слави.
- Ми спостерігатимемо звідси, — посміхнувся хлопець, прочиняючи другі двері та висовуючи голову в щілину. М-да, не так я уявляла спостереження за великим експериментом.
Зітхнувши, наслідувала приклад хлопця. Що ж лекційний зал був величезний, настільки величезний, що здається не обійшлося без магії. У залі сиділи хм, люди, та хай будуть люди, бо не можу назвати різношерстий натовп істотами. Сидячих місць не вистачило на всіх охочих, бо багато хто підпирав стіни з обожнюванням дивлячись на кафедру. Перевівши погляд у потрібному напрямку, побачила ельфа, але якийсь він дивний. Високий, довговолосий, але так само брюнет, хоча мені здавалося всі ельфи світловолосі. Колір його шкіри трохи лякав, він був сірим, якимсь болючим і дивлячись на нього не хотілося торкатися, щоб не дай Боже не заразиться.
- Цей ельф хворий? - Пошепки запитала хлопця, який для комфорту став на коліна, так було видно мені, і не напружено йому.
- Не здумай його ще хоч раз так назвати, — страшним голосом попередив Тайлер, косо поглядаючи. - Ти взагалі звідки така дивна?
- З далеку, — ухильно відповіла, скромно опускаючи очі.
- Ага, — протяг хлопець, — загалом він не ельфа дроу.
– Хто?
- Дроу, — терпляче пояснив брюнет, але помітивши подив на моєму обличчі, важко зітхнув. - Це темні ельфи, які живуть під землею й ненавидять своїх світлих побратимів. Тому порівняння з ними для таких як він образа, яка змивається лише кров'ю. Бажано образившого.
- Попадос, — прошепотіла. Спасибі Стік, Мряка та тато Імператор за таку веселу та пізнавальну екскурсію у ваш довбаний світ! Ну невже не можна було все пояснити? А що як я ненароком ображу когось іншого? І все, поминай як звали та й принца шкода, хоча є ще двоє. Отже, Імперія не залишиться в накладі.
- Мені здається ти багато чого не знаєш, — протягнув Тай, дивлячись як на моєму обличчі розпливається відчай. - Не журися, я тобі допоможу.
- З чого б це? – Підозріло поцікавилася, адже добрих самаритян не існує.
- Ти вселяєш довіру, — знизав плечима брюнет і повернувся до підглядання. Дивлячись на його маківку, думала про те, що в принципі я нічого не втрачаю. А хлопчина дійсно може допомогти не потрапити в халепу або в'язницю, якщо такі тут є.