Глава 7

До обіду я просиділа в кімнаті, ну як просиділа. З головою занурилась у гардероб і зрозуміла, більшу частину цього одягу, в житті не одягну. Ні, ні, одяг був красивий, навіть дуже, але... Громіздкі сукні, обшиті камінням, підозрюю, що дорогоцінними, химерні сукні, легшого фасону. Все це красиво і прекрасно, але пахне дев'ятнадцятим століттям, а я дитина двадцять першого століття і мені ближчі штани, шорти та спідниці. До речі про останні, у гардеробі вони так само були й покопавшись у них, знайшла дещо цілком на мій смак. Зніми та викинь – як любить говорити моя мама, коли мова заходить про мій одяг. Ну та, гаразд. Не варто згадувати рідних та близьких, інакше розклеюсь і, що не виключено, прореву весь залишок дня. А я маю бути сильною, впевненою в собі, щоб знову повернутися додому й обійняти дорогу матусю.
На хвилі таких думок, у голові спливло закономірне питання, на яке відповідь хотілося отримати негайно, тому струснувши головою, вирушила на пошуки Стікура, ну чи Мрякіуса. Хто перший потрапить.
Прийшлось спуститись на перший поверх, оскільки кабінет та бібліотека, за логікою речей, розташовується внизу. Так, перші двері з права, це вітальня, далі, відчинивши двері, побачила їдальню, величезну таку, чоловік на п'ятдесят.
Ліворуч виявилася ще одна вітальня, кабінет, який був порожній і нарешті бібліотека. Увійшовши в напівтемне приміщення, від подиву відкрила рота. Такі бібліотеки бачила на картинках в інтернеті та завжди мріяла потрапити до однієї з них. Високі стіни, що закінчувалися скляною стелею, куполоподібної форми. По всьому приміщенню, аж до стелі, а вона була на рівні п'ятого поверху, стандартної хрущовки, височіли стелажі, дощенту заставлені книгами. Це і за все життя не прочитати, занудилося мені, а потім спливло ще одне дуже важливе питання. Я потрапила в інший світ, але чудово розумію місцевих, що наштовхує на думку про магію або як у деяких книгах писалося, що портал між світами, нагороджує знанням мови. Так ось питання – чи можу я читати їхньою мовою? Адже те, що мова в них інша, знала напевно, просто не надала значення цьому раніше, великий недогляд. Адже як зможу допомогти у пошуках ритуалу, якщо не можу читати? Через цього цей псих, може, від гріха по далі, закрити десь, і я помру від нудьги.
Рішуче рушивши до ближнього стелажа, схопила першу книгу, що попалася, і судомно зітхнувши, відкрила десь на середині. Написане спочатку розпливалося перед очима, але струснувши головою і проморгавши, змогла розрізнити деякі слова.
- Згодом усе написане буде зрозумілим, — почулося за спиною. Здригнувшись, закрила книгу і розгорнулася до Стікура, що говорив. Стояв він біля ніші, яку я не помітила, й схрестивши руки на грудях, спирався на книжкову полицю.
- У мене до тебе кілька запитань, — у голові спливла остання кинута ним фраза, перш ніж закрився портал. Враз стало тривожно, і відступивши на пару кроків, невпевнено подивилася в його очі, що залишалися колишніми. Добрий знак.
Мовчки й повільно, Стік відійшов від стелажа і наблизився до мене, як устояла на місці й не дала драпака, не знаю. Але він переді мною, а рука тягнеться до книги, яку я неусвідомлено притиснула до грудей.
- Можна? – Лиш пара сантиметрів відокремлювала його руку, від власне його книги.
- Так звичайно, — схаменувшись, повернула йому фоліант, а сама пройшла в глиб приміщення, де стояли столи та стільці, для більш зручного читання.
Повернувши книгу на належне їй місце, некромант пішов за мною, і, обійшовши стіл, сів. Вказавши на стілець, біля якого стояла я, сказав:
- Сідай.
Рухнувши на стілець, струснула головою і повернула своєму обличчю гордий вигляд, а тремтячі коліна, з чого це раптом, сховала під столом.
- Як ти потрапив у мій світ?
- Порталом, — сухо та лаконічно.
- А ти можеш перенести мене назад? - А чому б і ні? Адже тоді я не плутатимусь у нього під ногами, і він спокійно продовжить пошуки. Тому поки, він не перебив, затараторила. - Ти ж можеш забезпечити мене, зіллям яке пригнічує пітьму, і зі спокійною душею відправити додому. Я навіть пообіцяю без потреби не виходити з дому й чекати на тебе. Мої близькі вже напевно подали в розшук. — Так остання фраза була сказана для того, щоб розжалобити його, бо дивлячись на його кам'яний вираз обличчя, все менше вірила, що він відпустить мене додому.
- Ні, — байдуже, рубанув всі мої надії брюнет. - Про тебе дізналися вороги як мої, так і Імперії можуть взяти тебе в полон та вбити. Щоб натиснути на мене.
- Я сховаюся, — друга спроба.
- Ти не розумієш, ми пов'язані, — зітхнув красень, — але зв'язок ще не оформився остаточно, тому ще є надія розірвати його. Але якщо до остаточного формування чи розриву, ти помреш, помру і я.
- Що за маячня?
- Це не марення, а правда, - похмуро буркнув Стік. – Мій батько за своє правління нажив чимало ворогів, чого тільки світлі варті. Будь-хто спробує заволодіти тобою, якщо дізнається, що ти залишилася без належної охорони. Вб'ють тебе, а за одне й мене, і доки імператор сумуватиме, спробують захопити владу.
- Ти так впевнено говориш про це, — простягла, — складається відчуття, що ти сам би так і вчинив.
- Я ні, але коли померла мама, були замахи на імператора і змови знаті, які сподівались скинути нашу сім'ю. Охочих позбавитися батька багато.
- М-да, все веселіше і веселіше, — похмуро простягла, упираючись поглядом у стільницю. Хвилина, дві й моя голова різко підіймається, а допитливий погляд переведений на Стіка.
- Можна я передам їм звістку? Щоб вони не хвилювалися? - Якщо хоче, стану на коліна, чорт його дер.
- Яка мені від цього вигода? - Ліва брова злітає, а мої руки прямо засвербіли, так захотілося вчепитися нігтями в гордовиту фізіономію.
- Що ти хочеш? - Зло примруживши очі, забарабанила пальцями по стільниці, не забуваючи свердлити сидячого на проти, важким поглядом.
- Оце мені вже подобається, — посміхнувся некромант і підвівся зі стільця. - Зараз пообідаємо, а потім відправимо звістку твоїм рідним, ну й обговоримо мої умови.
У, гад гарненький! Думаєш, я тепер у твоїй владі? Ну, подивимося, хто кого. Смиренно вставши, засунула стілець і пішла за Стіком до їдальні, де вже було накрито на двох. Які квапливі слуги.
Присівши на люб'язно висунутий Стікуром стілець, уперлась поглядом у прилади, розкладені по обидва боки від тарілки. Ось чорт! Я ж не вчилася в пансіонаті благородних дівчат і не знаю, як користуватись усіма цими прибамбасами. Чотири види виделок, стільки ж ложок різного розміру, парочка ножів, щипчики, чотири келихи. Приречено зітхнувши, підняла погляд і наткнулася на веселощі у погляді, сидячого на проти некроманта. Ось же потвора, здогадався ж, що не вмію всім цим правильно користуватися, ось і потішається.
- У моєму світі, все набагато простіше, — сухо посміхнулася і подивилася в бік дверей. У отворі з'явилися лакеї, несучи кожен по срібній таці. Один пройшов до красеня, другий зупинився біля мене. Шанобливо вклонившись, хлопець на вигляд років двадцяти, поставив переді мною тарілку з кремом супом, який кольором нагадував болотяну тину. Хм, закотити істерику і вдати, що не розумію, що це і він намагається просто отруїти, або ж не дурити? Стоп, ми не відправили звістки мамі, значить поводимося нижче трави, тихіше води. Складно.
Взявши першу ложку, прийнятного для мене розміру, зачерпнула зеленої жижі та сміливо відправила в рот. Стік, що так і не доторкнувся до їжі, з цікавістю спостерігав за мною, мабуть, очікував якоїсь дивної реакції. Так, суп трохи дивний, бо броколі я люблю, і смак не переплутаю. Так от, тут зелених ласощів, так коханих мною на землі, не було.
- Щось не так? - Погляд брюнета напружував. Не звикла до того, що хтось спостерігає за тим, як я їм.
- Ні, — сухо та лаконічно. В іншому, як завжди.
Взявши ложку, що найближче лежала до тарілки, Стікур приступив до трапези, іноді все ж таки поглядаючи на мене. З першою стравою розправилися швидко, й ось зміна тарілок і на новій я знову бачу кашу та відварену грудку. Некроманту ж подали, запечену картоплю з цибулею та якогось засмаженого птаха. Гей, що за дискримінація?
- Я теж хочу картоплю, — запах, що лунав від тарілки чоловіка, став причиною виділень слини в моєму організмі, тому довелося проковтнути, що не сховалося від уважних чорних очей.
- Лікар рекомендував тобі легку їжу, — незворушно розколюючи шматок картоплі та відправляючи її до рота, некромант заплющив очі від задоволення. - Ммм ...
- Скотина, — буркнула і з небажанням взяла ложку. Макнувши її в уже ненависну кашу, важко зітхнула і потяглася за келихом. Спритний лакей, хвилиною раніше, наповнив його рубіновою рідиною. Хоч вина вип'ю, а краще нап'юся і влаштую мордобою. Весело посміхнувшись, уявила, як беру некромантішку за грудки та впечатую його фізіономію в тарілку з картоплею. Хм, живильна вийшла б масочка.
- Постав, — з натиском промовив об'єкт моїх картопляних ідей, і мої брови мимоволі піднялися догори.
- Ти не собачку собі завів, — грубо буркнула, а потім відпила з келиха вино. М, дуже недурне. Не скажу, що я прям цінитель, але доволі смачно, взяла б декілька бутилок додому.
- До поки ти в моєму домі, виконуватимеш мої правила, — від голосу брюнета повіяло холодом, а очі знову стали заповнюватися темрявою.
- Ну так склади звід правил і прибий у себе на лобі, щоб не дай боже, нічого не забула, — зло рикнула, дивлячись на співрозмовника у якого ледь не пара йшла з вух.
- Нариваєшся — прошипів Стік, стискаючи виделку в руках, яка за лічені секунди стала простим шматком металу.
У вухах набатом пульсувала кров, а тарганчик у голові кричав благим матюком і пропонувався сховатися під столом, але ні. Взявши келих, випила весь його вміст, не забувши невідривно дивитися в чорні очі, сповнені темряви та сказу.
У їдальні різко похолодало, а слуги, що перебували у приміщенні, швидко евакуювалися забувши зачинити двері, в які поважно зайшов Мрякіус. Оглянувши нашу компанію, кіт з докором глянув у мій бік. Ні ви бачили, я ще й винною виявлюся. Блиск.
- Що за шум? - Ліниво простяг кіт, підбираючись ближче до брюнета.
- Все добре, — прошипів Стік, крізь щільно стислі зуби. Глибоко зітхнувши й видихнувши, некромант заплющив очі. Хвилина мовчання й ось його очі, такі як раніше. - Поясни Бріанні, наслідки мого гніву.
- Та я ніби казав, що імператорську сім'ю не варто злити, — знову докірливий погляд.
- Я не собака, щоб відмахуватися від мене сухими командами, — підняла підборіддя, не перестаючи при цьому, свердлити злим поглядом сидячого на проти. Знаю завелась з нічого, але мене все бісило, та дратувало.
- Ви поводитесь як малі діти, — констатував пухнастий. Підійшовши ближче до столу, Мряк застрибнув на стілець, що стояв біля мене та обгорнув хвостом лапки. Мученично закотивши очі, Мрякіус зітхнув. – Боюся уявити ваше сімейне життя.
- Кого? - Похлинувся брюнет, який, в цей момент, робив ковток з келиха, в якому так само хлюпала рубінова рідина.
- Ти мене почув, — ліниво простяг кіт, пересмикуючи лівим вухом.
Похмуро глянувши на кота, Стік поставив келих на стіл і продовжив трапезу. Мені ж, їсти зовсім розхотілося. Склавши прилади, схрестила руки на грудях і спершись на спинку стільця, стала спостерігати за тим, як брюнет незворушно обідає, і вдає, що зовсім не помічає наших з Моряком поглядів. У мовчанні минуло хвилин п'ять, за які вже вся звелася. Хотілося якнайшвидше вирішити справу з його так званими умовами, відправити батькам звістку, і безнапасно втекти в кімнаті, або ж вийти в сад. Три хвилини, знічев'я, відраховувала в голові, потихеньку звірія. Якщо мовчання затягнеться, я візьму недоїдену кашу і запущу нею в некроманта і начхати на наслідки, та його гнів.


Не знаю як ви, але я просто дурію від цієї сирени, мій мозок закипає, скоріш би настала наша Перемога! Миру усім нам!