Глава 6

Ранок почався з клацання замку, на дверях. Сонно розплющивши очі й піднявши голову, помітила вчорашню покоївку, яка так само мовчки привезла сніданок. Помітивши, що я вже не сплю, жінка рукою вказала на крісло і, вклонившись, покинула кімнату. М-да, тут прямо всі такі багатослівні, не встигаю слухати.
Подумки жаліясь й зітхаючи, відкинула ковдру і піднялася з ліжка. Пройшовши у ванну або як називав Мрякіус, купіль. Полон полоном, а про себе забувати не варто. Освіжившись і надивившись на своє трохи подряпане обличчя, загорнулася в рушник й повернувшись до кімнати, сіла в крісло. І що тут у нас на сніданок? Хм, відварена курка, овочі, каша та склянку соку. Морити голодом не збираються, це вже добре.
Поки я неквапливо поглинала свій сніданок, двері в кімнату відчинилися й увійшов Стікур. Благо, в цей момент мій рот був порожній, а рука лише потяглася за склянкою, вдавилась б слово честі.
- Можна було й постукати, — буркнула, сідаючи рівніше та намагаючись натягнути рушник вище. Йому звичайно не вперше бачити мене голою, та і я не страждаю помилковою скромністю, але правила пристойності ще ніхто не скасовував.
- І тобі доброго ранку, — хмикнув чоловік й пройшовши до крісел, опустився в одне з них. Пройшовшись по мені поглядом, брюнет зацікавився моїм татуюванням, що було вище грудей. Так, подивитися було на що – олень з гіллястими рогами, у центрі рогів пентаграма, а з боків кельтські руни та візерунки.
Тяжко зітхнувши, тим самим натякаючи, що його огляд мене дратує, знову потяглася за склянкою, і доки Стікур переводив погляд на обличчя, відпила яблучний сік.
- Чим зобов'язана такому ранньому візиту? - Пихато поцікавилася, у все ще, мовчазного брюнета. А його очі, до речі кажучи, знову набували могильної чорноти.
- Я обіцяв прийти й поговорити, — струсивши головою, Стік на мить прикрив очі, а коли знову глянув на мене, погляд був тим самим. Дивний він якийсь. – Чому ти не одяглась?
Хм, такого питання точно не очікувала, і мої брови неусвідомлено поповзли вгору. Знущається?
- Ах, вибач! З усіх бальних нарядів і домашніх халатів, не змогла нічого вибрати, — уїдливо виразила, зі стуком ставлячи склянку. - Гардеробна ж забита під зав'язку.
Похмуро зиркнувши на мене, Стік піднявся і підійшов до дверей гардероба, відчинив їх, та схрестив руки на грудях.
- І чого тобі не вистачає? – поцікавився він, так само дивлячись углиб кімнати.
- В сенсі? - Схопившись, протупцяла босими ногами до хлопця, й здивовано відкривши рота застигла. Адже вчора тут було пусто! Зараз же, всі полиці були зайняті одягом, на плічках висіли сукні, в спеціальних нішах, внизу, стояло взуття — бальні туфлі, м'які домашні капці, легкі туфлі на низьких підборах. Впоравшись з емоціями, пройшла в кімнату та із задоволенням зачинила двері перед самим носом брюнета. На найближчих полицях були розкладені різномасні блузи, поряд знайшлися штани, з чорної шкіри, а в невеликій ніші, захованій від зацікавлених очей, знайшлася білизна. Хм, трохи не те, до чого я звикла, але й не панталони, слава тобі боже.
Скинувши мокрий й остогидлий рушник, швидко одяглася в знайдений одяг, а саме — шкіряні штани, салатова блузка, звичайно ж білизна. Фасон ліфчика мене трохи засмутив, адже був схожим на ті, що носили наші бабусі в пору своєї юності. Ні тобі мережив, ні симпатичного фасону, все сухо й у справі. Ну та й гаразд, потерпимо.
Відчинивши двері, мала задоволення помилуватися кислою фізіономією Стікура, що так і стояв біля входу. Мило посміхнувшись, пройшла до крісла та повернулася до перерваного сніданку. Хотів побалакати, ну вперед милий. Я вже повністю прийшла до тями й розмова буде цікавою.
Скрипнувши зубами, некромант підійшов до мене і вставши на проти, уперся в мене чорним поглядом. Я ж незворушно пережувала шматок філе, і набравши в ложку трохи каші, відправила її до рота. Ретельно пережувавши, запила соком і відкинувшись на спинку крісла, нарешті підняла погляд на похмурого чоловіка.
- Ти хотів поговорити, — склавши руки на колінах, уявила себе зразковою ученицею, сподіваюся саме так і виглядала, бо в моїй уяві, я була хорошуля.
- Давай так, — почав Стік, — ти хочеш повернутися у свій світ, а я не прагну втримати тебе і тим більше одружитися з тобою.
- Початок багато обіцяє, — протягла, повертаючи особі серйозність і з зацікавленістю дивлячись на брюнета. Скривившись Стік, знову сів у крісло й поклавши ногу на ногу, знову обдав мене зарозумілим поглядом.
- Для того, щоб ти спокійно жила у своєму маленькому світі, мені потрібно провести ритуал, який роз'єднає нас, — продовжив красень, — але так просто ритуал не знайти й мені знадобиться час.
- Що мені треба робити?
- Сидіти мовчки й не заважати мені, — Оце поворот. Красивий, але грубий і не вихований. Ех, таких і вдома повно, а тримався молодцем, й мені навіть здавалося, що ми зможемо нормально врегулювати ситуацію.
- Ну, сидіти із закритим ротом у кімнаті, не збираюся, — не тільки ти красень, можеш говорити зверхньо. Я навчалася в школі з вискочками, для яких була плебейкою, а тому хрін ти мене переграєш. - Мряк пояснив мені, що я ввібрала частину твоєї темряви та цікаво, мені це чимось загрожує? І мої вбивчі здібності не повернутися, після того, як дія зілля зійде нанівець?
- Ти справді ввібрала енну кількість пітьми, але керувати нею ти не зможеш. Щодо охорони — пітьма перестане впливати на твій дотик, тому що ти знаходишся біля мене та охоронятиму тебе надалі я. Дотик стане безпечним, але під час небезпеки може активізуватися. Тому тобі найкраще сидіти тут.
- Що означає тут? Ти поїдеш у свою академія, а я тут буду хрестиком вишиватиму? - Ну дудки, мій хороший. – Я їду з тобою, і це не обговорюється.
- Ти не зарвалась часом? - схрестивши руки на грудях, Стік зарозуміло підняв праву брову. - Мені здається, ти не там права качаєш.
- Ризикни залишити мене тут, — віддзеркалив його позу і пихатий вираз обличчя, посміхнулася. – Тоді мої втечі стануть щоденним ритуалом, а ти з усіх ніг постійно летітимеш і рятуватимеш мене. Якщо ж ти зволиш взяти мене в Академію, я так і бути, засяду в бібліотеці та не плутатимуся під ногами.
- У вас там усі такі зухвалі, чи тільки мені так пощастило? - Іронічно простяг Стік.
- Що ти, я ж лапочка, — підморгнувши йому, встала з крісла і пройшла до ще не замкнених дверей. - Проведеш екскурсію, чи мені будувати новий план втечі?
Вставши, брюнет окинув мене прискіпливим поглядом і зітхнувши пройшов до дверей. Відчинивши дерев'яну стулку, заклав ліву руку за спину, а правою вказав мені на вихід.
- Леді, — знущально вклонившись, чоловік дочекався коли я вийду, та й пішов за мною, не забувши зачинити кімнату.
Коридор був такий же жахливий, як і все в цьому довбаному містечку — сірий камінь, криваво-червоні гобелени та кульки світла, які мені вже зустрічалися.
- Похмуро у вас, — кинула через плече. Праворуч від кімнати виднівся поворот і логічно розсудивши, що за ним ховаються сходи донизу, пішла туди. Некромант же, мовчки йшов за мною, нагадуючи моторошну тінь.
Мовчки спустившись на перший поверх, по таких же похмурих сходах, виявилася, в холі. Шаблон тріснув, бо хол був світлий й чистий, вікна на всю стіну давали досить денного світла, і приміщення, нехай із сірого каменю, але не тиснуло на підсвідомість.
- Історію, чи щось цікаве розповіси? - Набридло в тиші блукати, будиночок й так навівав кошмари, а цей гад, мовчки слідкує позаду.
- В екскурсоводи не набивався, — буркнули за спиною.
- А що зі мною пішов?
- Щоб ти не сперла родинне срібло, матінка дуже любила його, — ось же гад похмурий! Обурено розвернувшись, наткнулася на єхидну посмішку та блиск чорних очей. Знущається паразит.
- А що у вас ломбарди є? – Знання зайвими не бувають.
– Ломбарди? - спантеличено поцікавився брюнет, злегка хмурячи брови.
- Ну місця, де можна здати речі, а потім забрати виплативши комісію.
- А, лавки лихварів, — простяг Стікур. – Звичайно є, але сподіватимемося, що тобі вони не знадобляться.
- Хто знає, хто знає, — посміхнувшись, повернулася до огляду житла некроманта.
Цікаво, якщо зараз поцікавлюся, чи має він ручних зомбі, чи не згодує їм? Хоча так, дуристика. Настав час дізнаватися, щось корисне. У холі було п'ять дверей і невеликий коридор, який вів у господарські приміщення, здається. В кухню нам не потрібно, тому підійшовши до перших дверей, відчинила та опинилася у вітальні. Я так не граю! Знову сірі стіни, червоні гобелени й такі ж моторошні меблі. Ось враз розхотілося оглядати інші приміщення.
- Тобі б варто було звільнити свого дизайнера, — зітхнула, заходячи в глиб приміщення і повертаючись обличчям, до брюнета, що слідував за мною. - У нього жахливий смак.
- Можу оживити й звільнити, — вишкірився Стікур.
- Жах, — ось чесно, гумор у нього так собі. Так, треба взяти себе в руки та перестати чіплятися, а то як якась кисейна панночка, що приїхала до нареченого і побачила моторошний замок. На її лобі неоновими літерами було б написано – я тут все зміню! А мені жити всього нічого, тож стерплю.
- Добре, це все не важливо, — протягла, озираючись. Помітивши невелику софу, рушила до неї та підійшовши розмістилася в позі, все тієї ж слухняної учениці. Ех, не дай Боже заклинить. Тьху, тьху, через плече. – Розкажи мені про ритуал і як саме ми зможемо його скасувати?
– Ми? - Зацікавлено хмикнув Стік, підходячи й сідаючи біля порядки. У вітальні повно крісел, обов'язково моститься поряд?
- Ми, — ствердно кивнула, відсуваючись на другий край софи, бажання пересісти, стримала, був би перебір. – Я їду з тобою до Академії, і це не обговорюється, потім ми шукаємо потрібну книгу та повертаємо мене додому.
- Все не так просто, — спохмурився брюнет. – По-перше, книга може знаходитися де завгодно, але в Академії одна з найстаріших бібліотек, тому пошук потрібно починати там. По-друге – якщо її там не буде, доведеться продовжити пошук у замку, куди ти точно не потрапиш, бо комусь показувати тебе я не хочу.
- Що страшна, так? - Іронічно вигнувши брову, подивилася в його обличчя. Ні, з моєю самооцінкою все було гаразд, і я знала, що маю чудовий вигляд, але промовчати не в моїх силах.
Стік повільно повернув до мене голову і став уважно оглядати руки, складені на колінах; татуювання видиме через виріз блузи, горло. Потім його погляд затримався на моїх губах, і чоловік тяжко ковтнув слину. Тряхнувши головою, підняв враз почорнілі очі й втупився в мої.
- Тобі краще зараз піднятися в кімнату і зачинити двері, — здавлено промовив некромант, а я здивовано подивилася на чоловіка, що змінився за мить. Що, щойно сталося?
- Знову домашній арешт? Я ж ще не завинила, — буркнула, схрещуючи руки на грудях, і продовжуючи сидіти на софі.
- Безодня! - вилаявся Стік, схоплюючись. Махнувши рукою, він створив портал, це так же називається? Потім схопив мене за руку, змушуючи піднятися, впхнув у полум'я, й ​​рикнув у відповідь:
- Посидь у кімнаті, якщо не хочеш перевести наше знайомство в іншу площину.
Портал зачинився, а я все ще стояла і здивовано дивилася на місце, де він нещодавно був. І що це, чорт забирай, було? Горезвісне тяжіння, про яке говорив Мрякіус? Бррр…