Недосконала магія

​Сам час, здавалося, перетворився на крихке скло. Тінь і світло несміливо повертали собі визначені їм згори місця в міру того, як над розгромленим форпостом танув вовчий образ. Світ Каліди зфокусувався на магові. Він стримав своє слово лякаюче красиво, із притаманною йому зневагою до небезпеки, але цього разу ціна виявилася непідйомною.
Каліда кинулася вперед, устигнувши підхопити Зорна. Вони одночасно впали на коліна в місиво з багнюки, попелу та крові. З вух і носа мага сочилася темна юшка. Очі були звичайними, каламутними, людськими — без жодного натяку на магію, у них згасало світло життя.
— Я мушу тобі сказати... Книга... Забери... — Маг ухопився однією рукою за її передпліччя, інша безсило повисла, готова випустити посох.
— Ні, не відпускай! — Обрана міцно стиснула його руку. Тепер посох належав їм обом, як єдиний зв'язок із реальним світом. — Надумав прощатися? Рано, Зорне, я не давала такого наказу.
У пошуках допомоги вона в паніці метнулася думками до густого мороку, що зачаївся глибоко під серцем. Каліда шукала щось, здатне зцілювати, але натикалася на холоду байдужість каменю, голодне передчуття крові, зарозумілість ельфа чи гарячу пульсацію дракона, пробуджену магією Зорна. Ці сили звикли не рятувати життя, а привласнювати його. Обрана у відчаї міцніше обійняла мага, відчуваючи, як усе глухіше й слабше б'ється його серце, як невблаганно витікає в бездонну чорноту його свідомість.
— Не смій, чуєш? — палко прошепотіла Каліда, притискаючись до його холодіючої щоки. — Я не дозволяю!..
Вона не бажала підкорятися задушливому безсиллю. Уперто сперечаючись із самою смертю, Каліда несподівано знайшла опору в найслабшій, вічно сумнівній та милосердній частині себе, яка так дратувала Обраних, — в іскрі людяності. Старійшини зробили їх напівкровками, об'єднавши з людьми, щоб контролювати через уразливість найнедосконалішої магії. Але саме ця незвідна вада в їхній силі зараз була готова врятувати Зорну життя.
Каліда вперше дозволила собі відчути співчуття без докорів сумління варти Цитаделі. Обрана віддала магові не дику природу перевертнів, не вогняну стихію первородної магії, а рівне, упевнене тепло волі до життя. Її сила не випалювала вени зсередини, а зцілювала м'яко, наполегливо, виганяючи холод смерті й заповнюючи спустошення всередині надією. Зараз сірий кремінь її очей зустрівся з карими очима не мага — людини.
Разом вони глибоко вдихнули гірке від диму пожежі повітря. Разом відчули, як повертається пронизлива вогкість, навалюється втома. Як розум вибухає від усвідомлення, що зараз вони спалили не просто табір ельфів — вони запалили маяк для тих, кому не було місця ні в Цитаделі, ні серед Світлих, кидаючи виклик усьому світові. Обидва відчули, як серце розпирає від захвату.
— Ти був неперевершений, — усміхнулася Каліда. — Хочеш повторити?
— Так, — не замислюючись, видихнув маг, утираючи рукавом кров із підборіддя.
Каліда розсміялася, поривчасто схопила його за голову, поцілувала в лоб і одразу ж відштовхнула.
— Ти божевільний, Зорне, за це я тебе й люблю!..
Маг сів на п'яти. Ошелешено усміхаючись, він поправив ремінь брудного мішка рухом, який вже перетворився на звичку.
​— Та ти за цю торбу трясешся більше, ніж...
Каліда не встигла договорити, побачивши, як Зорн раптово змінився в обличчі. У його погляді, ще секунду тому розгублено-щасливому, спалахнув тваринний жах, спрямований на щось позаду неї.
— Донизу! — прохрипів маг, ривком затягуючи її за собою.
Він не просто штовхнув її — він навалився всією вагою, втискаючи Обрану в хаос багнюки та уламків, закриваючи своїм тілом. Над їхніми головами розпоров повітря занесений кинджал. Доброволець Торвальда рухався швидко, на його обличчі застиг холодний, злобний розрахунок. Сталь клинка лисніла маслянисто-зеленим — тією самою отрутою, якою перевертні десятиліттями мазали свої болти, щоб убивати напевно.
Лікка, яка опинилася найближче всіх, із розпачливим криком кинулася напереріз, але Ерік лише коротко, майже гидливо відштовхнув її вбік. Дівчина відлетіла до уламків стіни, а вбивця вже заносив руку для повторного удару, цілячись у незахищену спину мага.
— Тварюко! — Грам виник наче з самого полум'я пожежі.
У короткій, запеклій сутичці гору взяла чесна лють старого перевертня. Грам не знав витончених прийомів, він ударив навмаш, укладаючи в рух усю свою міць. Глухий звук удару по черепу вбивці обірвав напад, зрадник рухнув мішком. Але Грам не став його добивати. Він оторопіло завмер, схопившись рукою за передпліччя, крізь щільно стиснуті пальці проступила кров. В очах перевертня відбилося приречене розуміння.
Каліда, вивернувшись з-під Зорна, уже схопилася на ноги, готова обрушити на ворога весь гнів Обраної, але застигла.
— Граме?.. — її голос зірвався.
Дикий повільно повернувся. Він дивився без страху, з нескінченною втомою й полегшенням людини, яка, нарешті, виконала свій обов'язок, і тепер на неї чекає довгий, дуже довгий відпочинок. Він осів у багнюку. Каліда й Лікка метнулися до нього одночасно. Дівчина схлипувала, притискаючи голову Грама до своїх грудей і дивлячись на Обрану з німим благанням.
Каліда гарячково схопила дикого за руку, тепер уже владно й вимогливо витягуючи з глибини свого серця ту саму теплу й нескінченно уперту силу людської волі, здатну посперечатися із самою смертю. Тіло перевертня звело судомою, він до болю стиснув її долоню. Обрана відчувала, як її енергія не зцілює біль Грама, а розчиняється в його агонії. Вона утримувала душу дикого на краю безодні, але безпросвітний морок невблаганно затягував його у вічність. У цьому нерівному протистоянні іскра людяності програвала неминучості.
Зорн опустився на коліна поруч із ними.
— Його спалює не магія, Калідо. Твоя енергія не врятує те, що безнадійно отруєне, — із гіркотою прошепотів він. — Відпусти його.
Грам сіпнувся, з його рота вирвався хрип упереміш із кривавою піною. Каліда могла боротися з міццю заклять, прокляттями Старійшин, але виявилася безсилою проти приземленої, кустарної жорстокості цього світу. Її перемогла звичайна, підла отрута.
— Я сп'янів від крові... Обрана, — перевертень виштовхнув слова з останнім хрипким видихом.
Каліда дивилася, як світло йде з його очей, відчуваючи, як її власному серцю стає тісно й холодно в грудях. ​Вона торкнулася тіні всевладдя, відвоювавши у кістлявої великого мага, і тієї ж миті дістала під дих від реальності, виявившись не в силах урятувати того, хто повірив у неї першим.
Тиша, що запанувала над тілом Грама, була гнітючою, як могильна плита. Звуки битви й шалена лють полум'я пішли в морок услід за ним, ставши відтепер його вічними супутниками. Живим залишилися руїни, гіркота від диму в горлі, покалічені тіла ворогів і ще одне обличчя побратима в галереї пам'яті. ​У цій глухій тиші особливо виразно пролунав хрускіт битого каменю під важкими чоботями...
З диму й осідаючого пилу вийшли Рагнар і Торн. За їхніми спинами, перелякано тулячись один до одного, йшли звільнені полонені — примари, що повернулися з небуття.
Рагнар зупинився, миттєво оцінивши картину: важко дихаючий, блідий Зорн, Каліда, яка все ще тримала за руку Грама, і непритомне тіло Еріка осторонь. Погляд вожака зупинився на палому другові та Лікці, чиє забруднене попелом і кров'ю обличчя прокреслили доріжки сліз. Кулаки вожака стислися з такою силою, що кігті прорізали шкіру.
— Торвальд... — прогарчав він крізь зчеплені зуби. — Виродок остаточно з'їхав з глузду від своєї ненависті.
Він ступив до лежачого вбивці, заносячи ногу для нищівного удару, здатного розчавити голову як горіх. Обрана повільно піднялася, спостерігаючи за тим, як на суворому обличчі перевертня огида й сказ борються із сумнівом. Якщо зараз Рагнар уб'є виконавця підлого наказу, то зграї доведеться вибирати, чиєму слову вірити. І все ж позбавити дикого справедливого права на помсту вона не могла.
В останній момент вожак зупинився. Його груди важко здіймалися.
— Ні, — Рагнар гидливо сплюнув у багнюку, придушуючи гнів. — Занадто легка смерть. Цей пес піде з нами в Гнилу Гать. Нехай зграя знає, що Торвальд маже клинки отрутою для тих, хто бореться за свободу нашого народу.
Торн кивнув, підхоплюючи Еріка за комір, наче здохлого щура.
Каліда полегшено прикрила очі, і вже наступної миті в них застигла холодна рішучість — та сама, що обрушила форпост, позбавила голови коменданта й спалила тишу старого світу. Вона подивилася на небо, де вовчий силует вже остаточно розтанув, поступаючись місцем передсвітанковим сутінкам.
— Скорботно плакати будемо пізніше, пора йти, — Обрана не пропонувала, вона наказувала, повертаючи всіх до реальності. — Братство Світла не стерпить такої зухвалості. Скоро тут палатиме не лише цей двір, а й увесь підлісок. Рагнаре, забирай людей. Повертаємося в Гать!
Вона повернулася до Зорна й протягнула йому руку — цього разу не для порятунку, а для опори.
— Зможеш іти? — запитала Каліда тихіше. — Нам треба зникнути до того, як небо стане білим. Тепер ми — ціль номер один для кожного інквізитора звідси й до самої Цитаделі.
Зорн прийняв руку, криво усміхнувшись крізь криваву маску на обличчі.
— Я радий, що ти задоволена, люба, — відповів маг. ​У його голосі знову прокинулася колюча іронія, що давала їм сили миритися з божевіллям власного становища. — Тепер тобі не нудно?
— Ні, любий, — схвально пирхнула Обрана й додала вже на вухо Зорну: — Ми, нарешті, позбудемося цього болота.