Тінь Обсидіанового Вовка

Сталося те, чого Торвальд не очікував і що привело його в холодну лють. Проводжати маленький загін вийшли всі дикі. Вони по-ранішому трималися осторонь від Каліди та Зорна, але з добровольцями прощалися як із воїнами, що йдуть за майже безнадійною перемогою. Це «майже» проглядало боязкою надією в коротких поглядах і довгих обіймах. Рагнарові дружина наділа на шию оберіг, вирізаний із кістки, з випаленими символами давньої магії лісу. Він поцілував маленьку доньку в лоб, а синові скупо й важко поклав руку на плече, одним поглядом сказавши більше, ніж могли б умістити тисячі слів. Лікку проводжали батьки. Батько, похмурий, ще не старий дикий, обдарував Обрану з її книжником виразно-суворим поглядом. Відповідальність за юнацький порив доньки він повністю покладав на непроханих прибульців.
— Ну от, тепер ми ще і няньки, — буркнув Зорн, закочуючи очі.
— Тим краще, — прошепотіла Каліда з усмішкою. — Поки вона маленька, у тебе є шанс виховати її під себе.
— Мабуть, варто скористатися твоєю порадою, — примружився маг. — Хто я такий, щоб сперечатися з мудрістю Обраної.
— Тільки уяви, у тебе буде постійний доступ до дикої сили, — її усмішка стала ще ширшою. — Якщо ти, звісно, готовий змиритися з перспективою бути вічно злегка... покусаним.
— У цьому, люба, вовчиця тобі не конкурентка.
Каліда приклала руку до грудей і насмішкувато вклонилася, краєм ока вловивши реакцію Торвальда й Сігрід. Вони хотіли б, але не могли ігнорувати волю зграї, яка зробила прощання з добровольцями такою ж значущою подією, як і Рада Вожаків кількома годинами раніше. Торвальд дивився на Обрану з неприхованою ненавистю, Сігрід — із сумішшю страху й тривоги, і обоє не могли зрозуміти безтурботної розслабленості цієї парочки перед обличчям приреченого на провал завдання.
До них підійшли Грам і Торн. Обидва втратили родини, і єдиним напуттям для них стали гіркі погляди одноплемінників. Несподівано Торвальд махнул рукою:
— Еріку!
Покоряючись жесту вожака, з натовпу вийшов невисокий, кремезний перевертень із їдким поглядом горіхових очей.
— Ти відіслала Брана, Обрана, — Торвальд хижо оскалився. — Правильно, нехай попрощається замість тебе з напівкровками. Але я дам тобі ще одну пару ікол, і не кажи, що я був несправедливий, коли постанеш перед Предками.
— Я ніколи не була посланницею вождів, Торвальде, — крижаним тоном відповіла вона. — Коли прийде час, ти сам скажеш їм усе, що вважатимеш за потрібне. Торне, Лікко, ведіть!
Чорний Ліс зустрів їх мороком хащі й ледь прохідними звіриними стежками. Каліда з тривогою подивилася на супутника, но первісна магія шаманки, що кипіла у венах Зорна, зрівняла його зір і звички з перевертнями. Маг рухався з упевненістю досвідченого мисливця — так, наче це був воскреслий Предок диких. Породженням нічного кошмару його робив дзвінкий на межі відчуттів надлишок чужої енергії та очі, що відсвічували вогняними іскрами.
Ліс закінчився раптово, темною громадою вставши над підсвіченою місячним світлом просікою. «Крило Світанку», що сяяв білими стінами з закам’янілого під дією чарів білого дуба, справді нагадував перший сонячний промінь льодяного зимового ранку. Поєднання тонких, високих оглядових веж замість масивних донжонів із блідо-блакитними маяками, що горіли на них, робило форпост схожим на дорогоцінну діадему, забуту посеред чорніючих боліт. Ззовні укріплення оточував частокіл, обплутаний тими ж нитками, з яких ельфи майстрували свої сильця на перевертнів. Усередині Світлі не стали обтяжувати себе зведенням повноцінної фортеці, не очікуючи нападу від зацькованих вигнанців Гнилої Гаті й не побоюючись магії шаманки, яка дає сили для полювання, але не привчена битися з арміями. Платформи й містки, перекинуті між вежами, кілька будівель усередині — це був табір для нагляду за місцевими племенами, а не та потужна прикордонна споруда, яку можна було уявити за майже забобонним страхом диких.
— Це все? — Зорн скептично підняв брову.
— Тобі мало, книжнику? — задихнувся від подиву доброволець Торвальда.
Вони ховалися в підліску на краю просіки. Навіть скупого світла місяця, що ледь проникало крізь сплутані гілки, було достатньо, щоб розгледіти подив і недовіру на обличчях перевертнів.
— Маяки підсвітять кожного, хто спробує дістатися стіни. Він стане легкою мішенню для лучників. А якщо й вдасться підійти ближче, то ми заплутаємося в смертельній пастці силець! Самі стіни навіть вогонь не бере!
— Не витрачай слів даремно, — зарозуміло пирхнув маг через плече, не удостоївши дикого поглядом. — Я й так бачу, що халабуда слабенька.
Перевертень подавився словами, що застрягли в горлі, а решта розгублено перезирнулися.
— Не вередуй, Зорне, — Обрана підлила олії у вогонь їхнього замішання. — Пам’ятаєш, про що я тебе просила? І не кажи, що тут справді немає чому горіти.
— Головне, що є чому горіти в мені, — усміхнувся він.
Маг випрямився, поправив сумку й зручніше перехопив посох, не зводячи очей з форпосту. Каліда відчула хвилю жару, що пробігла тілом від нарастаючої в ньому енергії. Зорн готувався спустить з ланцюга звіра, який пожирав його зсередини.
— Щойно дам знак — біжіть, — відчеканила вона. — Рвіть глотки всьому, що ще буде жити й рухатися. Це все, що від вас вимагається.
Дикі припали до землі, готові до кидка. Навіть якщо вони зараз боялися, то не бажали показати цього двом божевільним напівбогам. Каліда вихопила меч у той момент, коли Зорн скинув руки й вигукнув перше заклинання — уривчасте, хрипке й невідворотне, як рик вовка, що кидається на жертву.
Маяки на вежах форпосту спалахнули й розсипалися мерехтливими іскрами, як вугілля перекинутої жаровні. Просіка занурилася в тінь. Наступний стрімкий жест і смикане, рване заклинання відправило магічний імпульс у ворота. Важкі стулки бризнули врізнобіч подрібненою деревною тріскою разом з уламками арки. Повітря навколо мага вібрувало й гуділо на межі чутності. Лікка мимоволі затулила вуха руками, в жаху дивлячись на Зорна й застиглу поруч із ним Каліду. Обличчя добровольців могли зараз посперечатися в блідості з байдужим блюдцем місяця.
Зорн підняв руки знизу вгору, і здалося, що сама земля хитнулася назустріч небу, слухняна його волі. З надр болотистого ґрунту вирвалися хмари палаючого газу, розметавши залишки огорожі, де ще секунду тому були ворота. Оглушливий гуркіт і тріск змішалися з криками ельфів. Язики отруйного полум’я зметнулися так високо, немов хотіли злизнути зірки.
— Вперед! — коротко скомандувала Обрана.
Вони увірвалися у двір безперешкодно. Серед хаосу уламків, обвалених містків і платформ, мішанини з каменю, дерева, мертвих і ще живих тіл металися солдати гарнізону. Дикі стрімко й методично перехоплювали та вбивали ворогів, які не встигли отямитися. Зараз вони були втіленням шаленої люті вовків, що ріжуть зграю баранів просто з упоєння кров’ю. У центрі двору комендант у розпачі намагався віддавати накази. Він не встиг одягнути броню, лоб розсікла глибока садна, обличчя заливала кров. Ельф помітив Каліду, коли було вже пізно. Останнє, що він побачив перед тим, як провалився у вічну тінь, — це її постать на тлі буйного магічного пожарища. Помах меча, слухняний незворушній рішучості погляду Обраної, відтяв голову коменданта, ставячи крапку в договорі з Торвальдом.
Земля знову здригнулася, позбавляючи всіх, хто перебував у форпості, опори під ногами. Потужне полум’я розкололо й підкинуло білясті уламки з такою легкістю, наче це були пересохлі на сонці старі кістки. Каліда впала на коліна й озирнулася на мага. Він був по-справжньому страшний. Зорн не змінився зовні, іншою стала сама його суть: люта, нищівна ярість проривалася в кожному жесті, неминуча смерть, що застигла в його заповнених імлою очах, змусила похолодіти навіть Обрану. Маг скинув руки, отруйно спалахнув кристал на посоху, і розігріте пожежею повітря прорізало чергове заклинання. Будівля казарми розвалилася під глухий гуркіт вибуху, забираючи за собою залишки містків з арбалетниками. Каліда з тривогою помітила, що його рухи сповільнилися, втративши уривчастість, а застигле від напруги обличчя набуло сіруватого відтінку.
— Зорне, годі! — крикнула вона, но той не слухав.
Спершись на посох, маг зробив кілька кроків у її бік, і його губи викривилися в усмішці жорстокого торжества. Руйнівна міць підкорила Зорна своєю вбивчою красою, он віддався їй повністю, не бажаючи помічати, що з кожним новим заклинанням вичерпується життєва сила. Не зводячи очей з Каліди, роблячи її співучасницею свого магічного божевілля, він повільно підніс руки до неба. Таким же тягучим рухом вбив посох у бруківку двору й хрипко видихнув формулу. На долю секунди запанувала неприродна тиша, світ завмер і вмить вивернувся навиворіт, перефарбувавши помаранчево-червоні язики полум’я в непроглядно-чорний. Обсидіанове сяйво, яке до цього Каліда бачила тільки в Цитаделі, зметнулося вгору, до посіченого зірками небосхилу, і набуло форми величезної, вискаленої голови вовка. Вони не просто спалили тишу, вони заявили о собі як про третю силу, нарівні з Братством Світла та Старійшинами.