Спалити тишу

— У цьому проклятому світі обійми дістаються всім, навіть кудлатим псам, тільки не мені, — скрушно зітхнув маг, коли двері за Браном зачинилися.
Каліда пропустила його слова повз вуха. Вона повернулася до столу й наповнила кухль брагою.
— Ти більше доби нічого не їв, Зорне. Випий бодай цієї бодяги. Тобі знадобляться власні сили після того, як ти скинеш енергію диких.
— Турбуєшся про справність своєї зброї, люба? — криво усміхнувся маг. — Досі ти переживала лише через мою надійність. Навіть і не знаю, мені радіти чи лякатися.
Вона на мить насупилася, вдивляючись у його напружене обличчя, на якому удавана байдужість могла обманути лише того, хто не знав смаку його крові. Потім зітхнула, підійшла ближче і вклала кухоль у його розігріті чужою магією руки, але не відпустила. Вони тримали кухоль разом у тиші, яку порушувало лише тріскотіння полум’я в огнищі та понуре бурчання лісу за стінами хатини. Каліда подивилася в потемнілі, підсвічені полум’ям дикої сили очі.
— Ти не зброя, Зорне. Там, де Бран бачить повідець і боїться, я бачу зв'язок і захист. Через тебе, нікчемний книжнику, я більше не сплю сама, відчуваючи твій біль як свій, а тепер іще — образу на перевертня та сумніви, — вона усміхнулася, відчувши, як здригнулися його пальці, а дихання стало тихим, наче він боявся сполохати цю мить. — Пий. Це не вино Цитаделі, звісно, але чудово зігріває те, що заведено називати душею.
Каліда м’яко, наполегливо повела руки мага вгору, змушуючи піднести кухоль до губ і зробити ковток. Присунувшись іще ближче, вона заплющила очі, глибоко вдихнула, вбираючи його запах, і тихо засміялася у відповідь на збентеження книжника:
— Ти навіть пахнеш мокрим псом, любий!
Вона легенько відштовхнула його руки й повернулася до столу.
— Це твої нові друзі насмерділи тут мускусом, — буркнув Зорн, мимоволі принюхуючись до своєї мантії.
— Дику кров не витравити так просто, тепер ти один із нас, Зорне. — Вона подивилася з лукавим прищуром. — Моя тобі порада: починай їсти. Так у тебе бодай будуть сили бігти.
— Бігти? — маг спантеличено підняв брову. — Форпост іще не взято, а ти вже пророкуєш нам відступ? Не схоже на тебе.
— О, є речі, порівняно з якими форпост — це просто приємна прогулянка, — Каліда усміхнулася й кивнула на двері. — Запах твоєї сили вже припав до душі Лікці. У диких, знаєш, усе просто: якщо пару обрано — це до самого кінця. Тобі не переливки, Зорне. Перепічка — це лише початок, готуйся, скоро вона прийде з чимось більш... зобов’язуючим.
— Стільки барв у описі мого незавидного майбутнього, люба... — Він неспішно підійшов до столу й поставив кухоль поруч із її рукою. — Ти так старанно нав'язуєш мене цій дівчині. Скажи прямо: ти справді дбаєш про моє дозвілля чи просто ревнуєш?
— Зорне, я не можу ревнувати того, хто й так уже безкінечно мій, — з убивчою незворушністю відповіла Обрана, миттєво збиваючи з мага щойно відновлену броню іронії.
Між ними застигла тиша, але не як стіна. У цю мить обидва усвідомили, що мовчання може бути цементом, який незворотно скріплює дві монолітні брили.
— Безкінечно, — відлунням відгукнувся Зорн, куштуючи це слово на смак, наче те саме гірке зілля. — Твоя самовпевненість колись погубить нас обох, люба. Але, визнаю, це буде найзахопливіше видовище в історії цього жалюгідного світу.
— Уже сьогодні вночі у тебе є можливість влаштувати незабутнє видовище для всіх, у кого є очі. Мені потрібно, щоб ти не просто обійшов магічні пастки Світлих. Я хочу, щоб ти стер навіть пам'ять про цей злощасний форпост.
Її голос знову став холодним, а очі відливали сталлю.
— Це не те, чого чекає Торвальд, — зауважив маг.
— Якщо ми просто визволимо бранців і кинемо до ніг Торвальда голову коменданта, він посміється й відсипле нам ще одну дрібку добровольців. У нас буде на дюжину більше воїнів, але це не та сила, за якою підуть Кантіс, Баріта й Вестран, не кажучи вже про штурм Цитаделі, — вона машинально покрутила в руках шматок перепічки й жбурнула назад на стіл. — Торвальд і Сігрід зав’язли в тиші Гнилої Гаті, сподіваючись, що якщо не мулятимуть очей ельфам, то зможуть жити далі, поступово вростаючи в ці протухлі купини й перетворюючись із диких перевертнів на зацькованих бродячих собак.
Каліда повернула до мага обличчя, позначене печаткою розважливої жорстокості, яку він бачив раніше, лише коли на їхньому шляху ставав ворожий загін.
— Я хочу, щоб ти спалив цю тишу, Зорне, — відчеканила вона. — Братство Світла не зможе проігнорувати магічну атаку такого масштабу. Якщо досі вони гидували виловлювати перевертнів у багнюці болота, то після цього обов'язково пришлють каральний загін і знищать Гать. Нехай Сігрід уводить у хащу тих, хто занадто малий, слабкий чи відчайдушно боягузливий. Решта підуть із нами.
— Ти про цю можливість говорила після Ради Вожаків, — розважливо промовив маг, не зводячи з неї очей.
— Я дала диким шанс змінити прогнилу клітку на сите й вільне життя на землях Цитаделі. Хіба не цього вони хотіли? Хіба не про це благали Старійшин, стоячи на наших кордонах як біженці? За байдужість Цитаделі до прохачів Торвальд ледве не втопив мене в трясовині. Я запропонувала їм узяти своє силою, а вони вхопилися за прути свого приреченого, але такого звичного вольєра, воліючи шукати винного замість того, щоб ухвалити важке рішення й діяти.
Каліда зробила крок до огнища. Все така ж пряма, з міцно стиснутими кулаками, суворим обличчям і з безмежною втомою в очах.
— За інших умов я б пройшла повз. Зрештою, кожен має право обрати свою затишну смерть, і повільне гниття в болоті — не найгірший варіант. Але я не можу дозволити собі розкіш бути спостерігачем. Доведеться витягти їх звідси за комір.
— Тому ти відіслала Брана? — тихо запитав Зорн. — Я ж міг попередити Гракха іншим способом.
Обрана помовчала, спостерігаючи за хмизом, що чорнів у полум'ї.
— Дикі ніколи не бачили в ділі справжнього бойового мага, такого як ти, Зорне. Вони не уявляють, яка безодня розверзлася під їхньою улюбленою Гаттю. Інакше Торвальд не подарував би нам форпост, а Бран... не привів би нас сюди. Рагнар і добровольці прийняли нашу силу, вони її прагнули й готові до цього пекла. Лікка бачить у тобі бога, — Каліда усміхнулася, але погляд залишався серйозним. — Дивного, смаглявого, лисого й без бороди, але такого, що проковтнув отруту шаманки й перетворив її на таран для фортеці. А Бран досі сподівається домовитися з вожаками, виконавши їхні умови. У бою мені потрібні ікла, любий, а не сумніви та докори сумління.
— Він усе зрозуміє, — збрехав маг, відчуваючи, що їй це необхідно.
— Коли справу буде зроблено. Ось тоді й поговоримо, — зітхнула Каліда, розуміючи, що як раніше вже нічого не буде.
Тиша в хатині обняла їх так, як Зорн зараз не наважувався обняти її за плечі. Обрана стояла, обхопивши себе руками й не відриваючи очей від полум'я.
— Ти отримаєш свою пожежу, Калідо, — майже беззвучно сказав маг. — Тобі сподобається.
— Мені це вже не подобається, друже, — відгукнулася вона. — Але я не відступлю.
Стук у двері й грубий копняк чоботом почулися без жодної паузи. Рагнар увійшов до хатини зі зброєю та начищеними обладунками Каліди. Поруч із захоплено-наляканим обличчям стояла Лікка, дбайливо стискаючи в руках посох Зорна. На плечі дикої висіла його шкіряна сумка, і Каліда здивовано зазначила, що першою маг підхопив зовсім не свій дорогоцінний посох, а звичайну дорожню торбу.
За спинами перевертнів маячили мерзлі зимові сутінки. Настав час виходити.