Спадкоємиця порожнечі

Гать зачаїлася, накривши їх напруженою тишю, настільки щільною, що, здавалося, її можна відчути на дотик. Загін перешикувався. Торвальд ішов попереду, різко, навідліг зрубуючи низькі гілки. У його рухах прозирала дивна, лякаюча зосередженість — він немов наново перераховував козирі у грі, правила якої щойно змінилися до невпізнання. Ватажок жодного разу не озирнувся, але Каліда шкірою відчувала його спину, застиглу, як кам’яна статуя. Що б зараз не обмірковував перевертень, було зрозуміло: перше враження від магії Каліди минуло, і симпатії до гостей із Цитаделі у нього не додалося. Дозорні тепер трималися на шанобливій відстані, раз у раз кидаючи на неї насторожені погляди.
Самій Каліді здавалося, що вона проковтнула гору. Магія Гнилої Гаті, ця прадавня, сира сила землі, не бажала вщухати — вона ворушилася в грудях незграбним звіром, зминаючи серце і збиваючи подих. Запахи старої гнилі вже не приходили ззовні, вони просочували свідомість, жили в самій черепній коробці. Звуки кроків Зорна праворуч і важке, розмірене дихання Брана попереду долинали до неї немов крізь товщу води.
— Дихай глибше, — ледь чутний голос Зорна біля самого вуха змусив Обрану здригнутися від того, наскільки живим і теплим він був. Пальці мага на мить стиснули її лікоть, передаючи колюче, протверезне печіння його власної магії, що намагалася заземлити надлишок енергії в ній. — Ти зараз як перетягнута тятива. Ослаб хватку, Калідо, інакше випалиш собі свідомість цією болотною гидотою.
 Бран швидко озирнувся на голос мага, але не сповільнив крок. Він рухався так, щоб Торвальд за жодних обставин не міг опинитися на відстані кидка від Обраної. Його відданість тепер була гострою і небезпечною, так, ніби його оточували не одноплемінники, а карателі Інквізиції. Бран обіцяв, що приведе її до союзників, але замість цього завів у пастку, не менш небезпечну, ніж ельфійські сильця. У бурштинових очах провідника, коли він відстежував рухи дозорних, не було родинного тепла.
Поселення виникло з туману раптово, немов трясовина вирішила явити своє осердя. Це не були жалюгідні курені — перед ними постав військовий табір, майстерно замаскований під місцевість. Поселення не тулилося на купинах — воно домінувало над ними. Хатини з почорнілої деревини стояли приземкуватими, немов звіри, що затаїлися в засідці. Замість дахів — шари дерну та моху, що робили їх невидимими зверху. Повсюди сушилися не лише рибальські сіті, а й сухожилля для луків. Тут жінки не носили суконь, готові будь-якої миті нарівні з чоловіками прийняти бій. Ніхто не тинявся без діла: під навісами зосереджено правили наконечники стріл, у кузні лагодили захоплену зброю та обладунки, на околиці тренувалися молоді перевертні. У їхніх рухах не було незграбності, тільки відточена, зла майстерність. Невблаганний сморід Гаті тут олюднювався, змішуючись із запахом збройової олії, їдкого дубильного складу та висушеного звіриного мускусу.
Люди, що оточували їх, не виглядали слабкими. Так, їхній одяг був вицвілим і латаним, але під ним перекочувалися джгути міцних м'язів. Вони не дивилися з благанням — вони оцінювали вразливі місця на обладунках прибулих. Каліда бачила, як плавно вони рухаються слизькою землею: без зайвих жестів, із грацією пильних хижаків. Це були воїни, для яких війна стала єдиним способом виживання. Вони втомилися бігти і приготувалися помирати дорого.
На них чекали.
Сотні очей проводжали невелику групу. Всі відчували це. Магія все ще вібрувала в нервах Каліди, і кожен її крок дерев'яними настилами віддавався глухою луною — гучніше, ніж кроки її супутників. Сила тролів, що осіла в ній монолітом гір, змушувала найближчі до Обраної калюжі здригатися легкою ряб’ю.
— Дивіться, — прошелестів у натовпі чийсь переляканий голос. — Вона принесла в собі дух болота.
У промоклій, вимащеній мулом одежі, з побілілим обличчям, обрамленим вологим темним волоссям, і почорнілими очима, в яких з однаковою неублаганністю тонули і життя, і смерть, Каліда справді виглядала моторошним втіленням прадавнього демона.
— Будемо сподіватися, люба, що твого болотного пафосу вистачить не тільки на зграю, а й на її ватажків, — шепнув Зорн.
Торвальд різко повернувся, вишукуючи поглядом говорившого у натовпі, і нахмурився. Він зрозумів, що невисловлений забобонний страх і боязка цікавість читаються на обличчях усіх його одноплемінників. Звичний уклад Гнилої Гаті рушив на очах від присутності цієї тендітної, незрозуміло притягальної жінки. Його люди бачили не аристократку Цитаделі, а істоту, що зуміла підкорити силу, якій вони поклонялися як єдиній захисниці.
Бран ішов поруч із Калідою, майже торкаючись її плечем, чітко позначаючи свою вірність. Зорн не змінив своєї іронічної манери, яка тільки підкреслювала похмуру зібраність. Його пальці постійно перебирали амулети в кишені, а погляд метався дахами, вираховуючи лучників. Маг відчував надлишок могутності в Каліді як наростаючий гул перед обвалом. Він бачив, як під її чоботами на мокрих дошках проступає не просто волога, а масляниста чорнота, немов безодня тягнулася до нової господині.
Торвальд зупинився в самому центрі поселення. Тут, на широкому помості, оточеному смолоскипами, застигла варта: воїни в обладунках із загартованої шкіри та трофейної сталі. Ватажок обернувся. Його постать, підсвічена багряними відсвітами полум'я, здавалася втіленою загрозою. Каліда із Зорном зрозуміли, що від самого початку мали справу з тим, хто наділений владою. Він стояв, широко розставивши ноги, і в його поставі проступила важка воля людини, яка одноосібно вирішує, кому в цій трясовині жити, а кому — стати кормом для риб.
— Ви чекали, що я стану відплатою для мовчазних помічників катів? — його голос, посилений луною води, рознісся над притихлими хатинами. — Я йшов за головою Обраної та її книжника. Я хотів принести їх у жертву Духам Предків у пам'ять про наших полеглих у Вієнському лісі.
Він ступив крок до Каліди, і Бран тут же смикнувся вперед, але Торвальд лише застеріг його, піднявши руку. Жовті, проникливі очі, не відривалися від обличчя гості.
— Але Гать... Гать не захотіла її жерти. — Торвальд сплюнув під ноги, змішуючи в цьому жесті лють і забобонне визнання. — Вона вивернула навиворіт і викинула мені під ноги цю ганчір’яну ляльку Старійшин.
Він обернувся до найтемнішої хатини, що стояла осторонь, вхід до якої був завішений зв’язками трав, оберегами та черепами птахів.
— Хельго! Виходь! — рявкнув ватажок. — Подивися на цю напівкровку. Скажи мені, що за тварюку я привів — спасіння чи прокляття, яке остаточно втопить нас усіх.
Натовп застиг. Із тіні з’явилася постать, настільки висохла й згорблена, що здавалася вузлуватим стовбуром верби. Стара шаманка не йшла — вона ковзала, спираючись на порізаний символами посох. Приглушено брязкали бронзові та кістяні підвіски, вплетені в попелясті коси та нашиті на хутряний одяг. Очі дикої затягнули каламутні більма, але коли вона повернула голову до Каліди, та відчула, як хребтом пробіг крижаний розряд. Це не був зір — це було впізнавання.