Гнила Гать

З кожним новим кроком Чорний Ліс усе жорсткіше виправдовував свою назву. Свинцеве небо стікало вниз, просочуючись між деревами непроникною пеленою туману. Абсолютно все на дотик було вологим: коні, обладунки, обличчя. Хутряні плащі обважніли й пахли мокрою вовною; вони вже не зігрівали, а тиснули на плечі.
Відлига робила свою справу. Калюжі розпливлися чорнильними озерцями, на дні яких чавкала, засмоктуючи, твань із гнилого листя. Рухатися вперед доводилося повільно й обережно, обираючи острівці брудного снігу, з-під якого стирчали зваляні пасма торішньої трави. Вже неможливо було одночасно видивлятися дорогу й стежити за безладним нагромадженням лісу, щоб не проґавити ворога. Загін намок знизу, у грязюці бездоріжжя, змок зверху, від напруги та дрібної мжички в повітрі, задихався від випарів гнилі. Вони входили в Гнилу Гать — прокляте болото Чорного Лісу. Попереду показалися мокрі, зрадницьки слизькі колоди настилу.
— Командире, — тихо гукнув Гракх, і його голос у в’язкій тиші пролунав так різко, що Обрана здригнулася. — Доведеться спішитися і вести коней за вуздечки, але так нас переб’ють, як цуценят...
Його урвав чийсь злий сміх, що луною відбився у непроглядному моріку між дерев.
— Твоя правда, старий псе, — глузливо підтвердив голос. — Ви вже зараз чудова мішень для наших стріл.
Солдати скинули арбалети, але Бран владно рикнув:
— Не стріляти! Це дозор Гаті!
Дозорці виступили зі своїх укриттів за деревами, тримаючи загін на прицілі. Похмурі, бліді люди у вицвілому від сирості одязі та обладунках, що бачили кращі часи: вони були здобуті в бою і не раз латані. Стрільці дивилися на напівкровок Каліди поверх арбалетів, з холодним розрахунком обираючи ціль. Наконечники болтів лисніли від отрути. Вони виглядали бродячими розбійниками порівняно з воїнами загону в добротному, нехай і забризканому багнюкою, спорядженні з арсеналів Цитаделі, на випещених конях.
— Опустити арбалети! — Каліда зробила обережний жест рукою, не зводячи очей з дозорця, який вийшов до них останнім. Немолодий, з обличчям, побитим лихоманкою та шрамами. В його очах була обіцянка смерті, але не з обережності, а з ненависті.
— Ти привів їх у серце дому, Бране, — процедив дикий. — Ти привів їх туди, де ми ховаємо своїх дітей.
— Вони зі мною, Торвальде. Це Обрана, вона тут для того, щоб запропонувати союз, а не воювати.
— Обрана? Ким? Тими, хто відмовляє нам у праві на життя? Для нас вона — ще одна тварюка, яка змінює шкуру, коли їй вигідно.
Він говорив їй це в обличчя, карбуючи кожне слово. Каліда дивилася на Торвальда, і в пам'яті спливала презирлива гримаса Неміра у відповідь на її прохання впустити перевертнів, що тікали від інквізиторів Братства на землі Цитаделі: «Нам не потрібні ці брудні дикуни. Ми позбавили напівкровок необхідності обростати шерстю і вити на місяць не для того, щоб вони знову розбавили вашу кров своїм сказом». Дикі перевертні опинилися у смертельній пастці між молотом фанатиків Світла, що нищили всіх, у кому не текла чиста кров ельфів чи людей, і ковадлом Цитаделі, де Старійшини пильнували досконалість створених ними напівкровок. Дивлячись у суворі обличчя цих сильних, незламних істот, Обрана не знаходила в собі злості — лише співчуття і глибокий жаль. Розуміння їхнього тяжкого становища виключало ненависть, але не заважало розрахунку.
— Я вбила Старійшину, щоб позбутися рабства, але свобода робить життя складним і незручним, Торвальде. Твоя зграя знає про це як ніхто інший, — спокійно сказала Каліда.
Торвальд вп'явся в неї недовірливим поглядом, а кілька дозорців розгублено перезирнулися, на мить відволікшись від своїх живих мішеней.
— Я пропоную вам використати для захисту те, у чому вам відмовили Старійшини, — силу Обраної та міць бойового мага, — вона зробила виразну паузу, даючи диким змогу згадати про справжню владу тих, хто простягав їм руку для союзу. — Разом ми зможемо вигризти безпечне й ситне місце під цим місяцем, і воно не тхнутиме гниллю. Що скажеш, це варто того, щоб вислухати мене?
В очах перевертня промайнув сумнів. Він помовчав і відповів з хижим оскалом:
— Убити тебе, Обрана, ми завжди встигнемо. Добре , я відведу вас у поселення, але тільки тебе і твого книжника. — Торвальд перевів погляд на Зорна. Той сидів у сідлі рівно, зберігаючи високомірну незворушність. Його жеребець переступав з ноги на ногу і нервово пряв вухами, зачувши перевертнів. — Маг віддасть посох, а ви всі — зброю.
Він знову подивився на Каліду, що блідістю не поступалася оманливому туману Гаті. В її сірих очах тліли іскри загрози.
— Я не залишу своїх людей тут.
— У тебе немає вибору, — сплюнув дикий. — Спішуйтеся, далі підете пішки. Із зав’язаними очима. Дозорці проведуть ваших людей до сухого табору за зовнішнім кільцем. Там вони отримають вогонь і їжу. Але якщо посміють зробити бодай один необережний крок до того, як вожді приймуть рішення — познайомляться з нашими іклами. Однієї подряпини достатньо, щоб отрута болотяної вдови відправила їх до праотців. Здається, у тебе в планах було поговорити, а не померти. Чи ти вже передумала, Обрана?
Торвальд зумів вимовити її титул як образу і самовдоволено оскалився. За знаком перевертня дозорці почали обходити загін з флангів, рухаючись по кісточки в крижаному місиві так, ніби воно їм зовсім не заважало.
Каліда подивилася на Брана. Той ледь помітно кивнув — Торвальд не брехав щодо схованки, але й не приховував своїх намірів. Обрана повільно перекинула ногу через луку сідла. Чобіт занурився у в'язку холодну суміш снігу та розмоклого ґрунту. Крижана вода миттєво просочилася крізь шви, нагадуючи про те, що тут вона — лише людина, чиї ноги можуть замерзнути і чия плоть може бути пробита арбалетним болтом.
— Віддай поводи, Гракху, — тихо, але владно сказала вона. — Ми тут гості. А гості не тримають своїх господарів за злодіїв.
Гракх подивився на Каліду. В його очах читалося: «Це пастка», але губи промовили інше:
— Ми почекаємо. Не змушуй нас чекати надто довго, командире.
Вона протягнула поводи свого коня дозорцю, що підійшов, — молодому хлопцю з настороженим поглядом. Торвальд задоволено хмикнув. Каліда повернулася до мага. Зорн лише щільніше загорнувся у плащ, його погляд був прикутий до дикого.
— Віддай посох, Зорне. Зараз, — з натиском промовила вона.
Спішившись із таким виглядом, ніби спустився з трону, маг з усмішкою обвів поглядом дозорців:
— Ну, хто тут найсміливіший?
— Це мій трофей, — Торвальд перехопив посох з рук Зорна, зважуючи його в руці.
— Дивись, аби цей трофей не відгриз тобі лапи, — буркнув Зорн, неохоче розтискаючи пальці.
— І сумку давай, книжнику, — гримнув дикий. — Хто знає, які підступні пастки ти в ній ховаєш.
При цих словах маг смикнувся і на мить сильніше стиснув широкий ремінь, але швидко опанував себе. Він знехотя зняв торбу і передав її дозорцю. Торвальд з навмисною недбалістю перекинув сумку іншому перевертню, і Зорн міцніше зціпив зуби, спостерігаючи за цим знущальним жонглюванням. Він не помітив, як спохмурнів Бран, що з цікавістю стежив за ним.
— Пов’язки, — кинув Торвальд, підходячи до Каліди. — Тепер ви не Обрані. Тепер ви — прохачі.
Розділення відбулося швидко, буденно і від того особливо боляче. Вона спостерігала, як Гракх віддає накази іншим — чітко, тихо, приховуючи за командним тоном ту саму тривогу, що гризла її зсередини. Горді солдати Цитаделі, втілення невблаганної жорстокості, перетворилися на прохачів і заручників. Її загін, її сила, її сім’я залишилися за спиною, розчиняючись у сутінках разом з іржанням коней. Лише один короткий погляд старого бригадира, що обіцяв обрушити небо на голови ворогів замість слів прощання. Тепер їх було тільки троє.
Коли Торвальд ступив до неї з пов’язкою, Каліда не відсторонилася, але її пальці судорожно стислися, мнучи тканину плаща. Вона віддавала не просто коня і свою зброю — вона віддавала право захищати своїх.
— Якщо з ними щось трапиться, Торвальде... — почала вона голосом, що зрадницьки здригнувся.
— Тоді болото стане для нас усіх спільною могилою, Обрана, — відрізав він, затягуючи вузол на її потилиці. — Ми тут усі на волосині. Звикай.
— Бране! — покликала Каліда, і перевертень тут же поклав руку їй на плече. — Ні, ти поведеш мага.
Їй було важливіше, щоб Зорн не зірвався. Маг без свого знаряддя був подібний до зведеного арбалета: небезпечний, нестійкий і вкрай уїдливий. Якщо він відповість на знущання Торвальда ударом волі, Гать здригнеться від бійні, в якій не виживе ніхто.
— Досить розпоряджень, дівчисько з Цитаделі! — огризнувся Торвальд, грубо штовхаючи її вперед. — Тут людина вартує рівно стільки, скільки важить її плоть. Твої титули в нашому світі — просто твань у стоячій воді.