Зірваний нашийник

Каліда йшла до казарми, відчуваючи дивне почуття: простір навколо неї розширився, немов коридор став просторішим, стелі — вищими, а повітря — більше. Здавалося, раніше вона дивилася на світ крізь тонку вуаль, яка хоч і дозволяла бачити, але приховувала нюанси, пом’якшувала кольори, робила тіні густішими, а морок — непроглядним. Вона озирнулася на Брана, який ішов трохи позаду. Примарні іскри в глибині його бурштинових зіниць нагадували блукаючі вогні на Дальніх Болотах — такі ж небезпечні й дикі. Їх вона теж бачила вперше. Хотілося зупинити час, перевести подих і розібратися в цих нових, яскравих відчуттях, але доводилося поспішати. Вони мали піти якомога далі до того, як Старійшини дізнаються про те, що сталося.

— Не довелося тобі звикати до кам’яних колодязів Цитаделі, — кинула Каліда, не озираючись.

— Ось про що я точно не шкодуватиму, — хмикнув Бран. — Зате тобі доведеться звикати до життя під відкритим небом. Немір тому залишив мене в живих? Він знав, що тобі знадобиться той, хто навчить тебе жити як дику?

— Тепер уже ніхто не відповість на це запитання.

Довелося ухилитися від відповіді, щоб не розчаровувати Брана. Розгадка крилася в могутності, що жила в кожному м’язі перевертня і зігрівала її спину зараз сталістю й надійністю вогню в каміні. Старійшина зневажав дикість вільних перевертнів, але цінував їхню силу, витривалість і відданість. Немір залишив із нею перевертня як надійний фундамент, миттєво вплітаючи його у свої інтриги, а Зорна... Зорна зв’язав із нею особливо жорстокою порукою, зробивши їхній союз слизьким від крові. Каліда не могла позбутися думки, що маг, якому вона тепер змушена довіряти своє життя, — лише тінь Старійшини, посилена молодістю та амбіціями. Єдина постійна й незмінна величина в її житті — це Гракх і загін напівкровок. Її щит, зброя, воля — без сумнівів і роздумів.

Коли вона штовхнула важкі дубові двері й увійшла до казарми, то побачила саме те, що очікувала: Гракх не спав. Відклавши меч і точильний камінь, він піднявся їй назустріч. За його спиною вздовж стін стояли двоярусні ліжка. Солдати почали прокидатися, не почувши її, а швидше відчувши напругу в повітрі, яка буває перед грозою. Їх було мало, занадто мало для мети, яка зараз набувала об’єму, форми й чіткості в її голові, але достатньо для стрибка в невідомість. Каліда міцніше стиснула руків’я меча і подивилася в обвітрене обличчя старого бригадира.

— Пам’ятаєш, я казала тобі про зміни, Гракху? Вони настали. Старійшина Немір мертвий, а разом із ним — і старі порядки Цитаделі. Я зірвала нашийник і йду, щоб зібрати сили. Ви можете піти зі мною як брати по зброї або залишитися тут, але тоді я не зможу вас захистити.

Гракх повільно витер долоні об засалену шкіру обладунку і підійшов ближче. Він перевів погляд на Брана, що дихав тією ж похмурою рішучістю, що й під час сутички з ельфами, потім подивився прямо в очі Обраній, і в цьому погляді було розуміння.

— Перевертня не можна приручити або втримати на прив’язі, він довіряє тільки своїй зграї, — глухо промовив Гракх. — Більше не питай, на чиєму ми боці, командире. Зграя вірить поклику крові, а не запиленим архівам Цитаделі. Скільки у нас часу?

— Зорн дасть нам фору в кілька годин. Поки ніхто нічого не помітив, ми можемо виїхати з фортеці без підозр. Ігніс думає, що після Ради я розбита й ні на що не здатна. Впевнена, він ще не давав особливих вказівок щодо мене. А для всіх інших це просто чергове завдання.

— Витиснемо з цього все, що зможемо, — оскалився Гракх і повернувся до солдатів. — Ану, хлопці, ворушіться, якщо не хочете, щоб вас засмажили тут як щурів.

Його слова, як спусковий гачок арбалета, запустили події, які вже неможливо було зупинити. Дзвін обладунків, чіткі, злагоджені дії добре вимуштруваних солдатів і непохитна впевненість у своєму командирі, якої їй самій так бракувало зараз. Їх пов’язувало більше, ніж присяга Цитаделі чи близькість по крові. Ці звичні й зрозумілі Старійшинам інструменти поступалися рокам побратимства, коли кров пов’язує через спільний біль битв, а спину товариша прикрити важливіше, ніж власне серце. Обрана дала солдатам вибір, поважаючи їхню свободу, але відповідь знала наперед: якщо залишаться, то їм все одно ніхто вже не довірятиме. Вони — напівкровки Леді Перевертня, а отже, потенційні зрадники й загроза. Віднині їхні життя пов’язані до кінця, яким би він не був.

— Нова сім’я у тебе вже є, Бране. Тепер ходімо до стайні, час обзавестися власним конем.

.........

Дочекавшись, коли Каліда з Браном вийдуть із покоїв, маг схилився над тілом Старійшини. Дивне видовище — висохла оболонка могутності, від одного подиху якої кров холола в жилах у цілої армії, простяглася на підлозі, безглузда в цій занадто банальній калюжі крові. Якби Зорн так не поспішав, то напевно знайшов би пару уїдливих реплік про закономірний кінець того, хто вважав себе творцем життів і скульптором доль, але здався смерті від руки свого ж створіння. Проте філософія, як це часто буває, поступилася місцем прагматизму.

— Ти створив досконалого хижака, але побоявся його використати, дурню, — Зорн зірвав із мертвої руки перстень із химерним гравіюванням. — Добре хоч передав мені повідець.

Він переступив через труп, вийшов із кімнати і, тихо зачинивши за собою двері, запечатав їх закляттям. Тепер Зорн на одному диханні подолав анфіладу коридорів і переходів, що вели до покоїв Неміра. Як права рука Старійшини, він міг дозволити собі розкіш не ховатися. Його опівнічний візит не виглядав підозрілим навіть для найприскіпливішого шпигуна Ігніса. Кабінет і особиста бібліотека Неміра були неподалік. Він єдиний зі Старійшин не тільки не відправив свою Обрану охороняти кордони, а й зробив Цитадель її штаб-квартирою, а покої Каліди розташував поруч зі своїми. Ця параноїдальна залежність Неміра від свого дорогоцінного експерименту зараз заощадила магу час.