Тепло вовка, полум’я мага

Проблема прийшла звідки не чекали. Йти треба було швидко, загін утратив двох солдатів, і кінь для пораненого Брана знайшовся, але тут усі згадали, що коні не підпускають до себе вовкулак. У напівкровок Цитаделі таких труднощів не виникало через домішку людської крові.

— Ну, значить, доля твоя така, дикий — залишитися в цьому лісі, — розвів руками Зорн, скочив у сідло і, дивлячись на вовкулаку згори вниз, додав: — Можеш віддячити господині за порятунок і затримати погоню.

Жоден мускул не здригнувся на обличчі дикого, зате закипіла Каліда. Вона бачила, як перезирнулися солдати, як Гракх буквально впився поглядом у мага. Вони проливали кров в одному бою, прикриваючи один одного, і тепер Бран був не просто зайдою, а побратимом.

— Ні, так не буде! — відрізала вона.

— Люба, немає магії, яка заборонить кобилі розтрощити йому череп копитом. Він вовк, і коні його бояться, — менторським тоном промовив Зорн.

— Він поїде зі мною.

— Щ-що?! — у цю мить остовпів не тільки маг, невеличкий загін буквально завмер від подиву.

Каліда взяла під вуздечку свого сірого в яблуках жеребця, поклала руку в брудних від крові бинтах йому на голову трохи вище очей і коротко наказала Брану:

— Сідай.

Він вагався, тоді Каліда додала, і голос її звучав твердо й холодно:

— Тут я командир, мої накази не обговорюються.

Бран хитнув головою, але сперечатися й справді не став. Він підійшов до жеребця, той нервово пирхнув, стріпнув гривою і переступив з ноги на ногу. Каліда обняла голову коня і заплющила очі. Вона потягнулася до тієї самої теплої тіні, що зачаїлася десь під серцем. Сила відгукнулася слабо й неохоче, трепетним імпульсом передаючись у долоні, а разом із нею прийшли слова. Каліда погладжувала коня по голові й тихенько нашіптувала ельфійською, якої насправді не знала. До цієї миті. Коли дикий безперешкодно всівся верхи, усі хором видихнули. Кожен у загоні, включно із Зорном, чекав, чим закінчиться цей задум Каліди.

Вона сіла в сідло попереду вовкулаки, і йому довелося обняти її за талію, щоб їхати можна було швидко. Тепер уже ніхто не зволікав. Вершники пришпорили коней, прагнучи швидше покинути небезпечний ліс. Місяць, вічний союзник вовкулак, вийшов з-за хмар і освітив дорогу мертвотно-блакитним світлом.

Дуже скоро Каліда оцінила переваги такої поїздки. Вона віддала на магічне приручення жеребця залишки своїх сил, тепло, що зігрівало її серце, майже зникло, голова паморочилася, в очах темніло, а руки почали саднити дужче. Тому вовкулака позаду виявився дуже доречним: Каліда сперлася на його широкі груди. У відповідь він міцніше стиснув долоні на її талії, даючи зрозуміти, що підстрахує.

Дорога втікала вперед примарною стрічкою. Місячне світло пробивалося крізь павутиння чорних гілок, падало на сніг, і здавалося, що зорі мерехтять не тільки над головою, а й під копитами коней. Мірне дихання дикого, його живе тепло і ритмічний перестук копит заколисували, а слабкість і втома затягували її в чорну безодню безпам’ятства.

— Ти дарма це зробила, — видихнув Бран їй у потилицю, повертаючи Обрану до реальності. — Я знаю, ти віддала всю силу, без залишку. Це неприпустимо для командира.

— Якщо хочеш прижитися в Цитаделі, не оцінюй і не оспорюй мої накази, — ці кілька слів за витраченими зусиллями здалися Каліді цілою промовою.

— Продовжиш у тому ж дусі, і накази віддаватиме вже хтось інший, — вона навіть не помітила, що Зорн їхав поруч із ними. — Як не гидко це визнавати, але дикий має рацію.

Маг нахилився, намагаючись у невірному місячному світлі розгледіти її обличчя, і коротко вилаявся.

— Я б відшмагав тебе за це, Калідо. Правда, зазвичай я уявляв собі інші обставини. Тримай.

Маг узяв її за руку, як зробив це вдень, але цього разу нічого не сталося. Тепло в її грудях зникло безслідно. Жодних відчуттів, окрім холодних і вологих від сукровиці бинтів та болю від його пальців. Каліда спіймала себе на думці, що спостерігає за подіями ніби збоку.

— Що за... Калідо! Подивися на мене!

Зорн схопив її за підборіддя і ривком повернув до себе. Вовкулака миттю перехопив його руку, але маг метнув на нього лютий погляд:

— Не лізь, якщо хочеш, щоб вона дожила до ранку, — просичав він із ненавистю, яка не залишала сумнівів у тому, кого Зорн звинувачував у стані Обраної. — Ну ж бо, дивися на мене!

Маг із такою силою стиснув її руку, що Каліда тихо застогнала і розплющила очі. Коли їхні погляди зустрілися, палюча енергія магії нарешті хлинула в неї через гарячу долоню мага з нищівною силою. Це було схоже на удар, і Каліда чітко відчула сум’яття його почуттів: тривогу, лють, страх. Маг не закривався, він виплеснув усе своє обурення, не намагаючись бути милосердним: від полум’я, що текло жилами, її серце збилося з ритму, але зате світ набув чітких обрисів, а втома і слабкість відступили.

— Досить, — змолилася Каліда, і він розірвав зв’язок, відпустивши її руку.

— Коли знову надумаєш придбати собі нову іграшку, подумай про ціну, — маг говорив, звертаючись до засніженої дороги, його голос звучав тихо й стомлено. Він більше не дивився на Каліду.

— Ігри — це твоя стихія, Зорне. Ти прораховуєш кроки і пересуваєш фігури на гральній дошці, не визнаючи в них права на життя і власні рішення, — вона подалася вперед, і руки Брана міцніше перехопили її талію. Чомусь від цього простого руху їй перехотілося говорити, і слова, готові зірватися з губ, залишилися невисловленими. Вона лише видихнула, відкинулася на груди вовкулаки і поклала свою руку поверх його кисті.