Кров на срібних нитках

Зимовий ліс жив своїм життям: вітер гув десь дуже високо, у кронах дерев, стогнали вікові ялини, рипів сніг під чоботами. Це місце мало б наповнити серце перевертня спокоєм, але натомість тягнуло вглиб хащі незрозумілою тривогою та передчуттям — із напівтемряви, що згустилася між стовбурами, віяло кров’ю та смертю.

— Тобі мало проблем, Калідо? — пробурчав за спиною маг. Він міцніше стиснув свій посох, теж відчуваючи загрозу. — Хіба не можна просто доїхати з одного замку до іншого, не втручаючись у те, що нас не стосується?

Вона не відповіла, вдивляючись у густу тінь під лапами величезної ялини неподалік. Підійшов Гракх і коротко кивнув: солдати оточили дерево. Разом вони рушили вперед. За командою бригадира двоє воїнів розсунули віти, і Зорн скинув посох, готуючись вигукнути закляття — настільки сильною була аура магії в цьому місці.

Сніг із волохатих лап обсипався на тіло великого перевертня у вовчій подобі. Він лежав, неприродно скорчившись, у снігу, переораному із землею та торішньою хвоєю. З розкритої пащі виривалося хрипке, переривчасте дихання — уже небезпечно тихе й слабке.

Каліда зробила крок уперед, але маг утримав її за лікоть.

— Стій, це ельфійські сильця, — він вказав посохом на тонкі нитки, що світилися блідо-блакитним, обплітаючи тіло. — Торкнешся їх — і лежатимете тут разом. — Маг не втримався і насмішкувато додав: — Доведеться звикати спати з кимось, а не на самоті.

Каліда звела очі до неба, прихованого вітами дерев, глибоко зітхнула і лише після цього відповіла:

— Ну, то зніми це закляття. Чи твоє таємне завдання від Старійшин було замучити мене несмішними жартами?

— Я можу, звісно, люба. Але це давня магія, на звичайних перевертнів такі пастки не ставлять — цей вочевидь один із диких. Щоб зняти закляття, потрібен час, а йому залишилося зовсім трохи.

Вона підійшла ближче й присіла. У напівзаплющених бурштинових очах життя ледь жевріло, але свідомість не полишила дикого. В його погляді Каліда прочитала впізнавання, проте ані тіні благання — лише приреченість і спокійне прийняття неминучого. Магічні пути глибоко врізалися в тіло, просвічуючи крізь злиплу від крові вовну.

— Як шкода втрачати таку міць, — прошепотіла вона, знімаючи рукавички. І перш ніж маг встиг її зупинити, Каліда рішуче схопилася за сплетіння пастки.

Нитки спалахнули і миттєво накинулися на нову жертву, обплітаючи кисті. Крик мага вона чула вже крізь дзвін у вухах. Світ потьмянів і згорнувся, зосередившись на гострому болю в руках. Водночас тепло в її грудях судомно вдарилося об ребра і кинулося до джерела небезпеки. Десь далеко Зорн вигукував закляття, а вона зачаровано спостерігала, як завібрувало повітря навколо її кистей, як нитки сильця зблідли і осипалися в сніг тьмяним пилом. Ланцюгова реакція пішла далі, і невдовзі пастка зникла, залишивши лише тінь магічної напруги.

Каліда важко сперлася на руки, забарвлюючи сніг червоним. Крижаний дотик протверезив її, рятівне тепло повернулося до серця, а світ нарешті знову набув звичних меж. Зорн упав поруч на коліна і з тривогою вдивився в її очі.

— Якщо ти наступного разу надумаєш самовбитися, попроси мене про допомогу, — швидко зашепотів він. — У пам’ять про нашу дружбу я зроблю це швидко і безболісно.

— У цьому на тебе завжди можна розраховувати, — слабо всміхнулася Обрана.

— Прокляття, Калідо, що на тебе найшло? Так силу не перевіряють. Ти не знаєш не лише її меж, а навіть витоків.

Маг оглянув її руки.

— Рани гояться погано, — з досадою прошепотів він, щоб солдати не чули. — Ти спустила на цього волохатого пса не лише енергію, яку отримала від мене, а й частину своєї.

— Влаштуємо привал просто тут, — кинув Зорн Гракху. — Розпаліть вогнище і несіть бинти.

Швидко сутеніло. Зимові сутінки похмурою стіною оточили табір. Навіть вогонь не бажав розгорятися, потріскуючи тихо й невпевнено. Визволений перевертень швидко опритомнів, і невдовзі перед ними сидів кремезний чоловік із суворим обличчям і проникливим поглядом. Поки один із солдатів бинтував його рани, Зорн усю увагу зосередив на Каліді.

Вона розглядала долоні. Там, де в дикого були тонкі порізи, на її шкірі залишилися опіки від зіткнення двох магій.

— Такі капкани — коштовна іграшка, — хмурився Зорн, накладаючи пов’язки. — Ельфи ставлять їх лише на особливу дичину. Ти мав добряче їх розлютити. Поділишся? Світлі нам не друзі, посміємося разом.

— Мене звати Бран. Я син вільних перевертнів, яких ви називаєте дикими. Вже цього достатньо, щоб ельфи захотіли мене вбити.

Низький, густий голос вирвав Каліду з роздумів. Шкірою пробігли сироти, і Зорн, помітивши це, досадливо стиснув губи.

— Ви? — перепитала Каліда.

— Мешканці Цитаделі.

Цієї відповіді чекали всі. Дикі недолюблювали напівкровок і трималися осібно, а напівкровки ставилися до істинних перевертнів із відтінком заздрості та прихованим захопленням. Їх розділяла не сила, а походження та свобода.

— Ну, якщо Цитадель тобі так не люба, гордий Бране, ми не затримуємо, — маг махнув рукою в бік хащі.

— У мене більше немає зграї. Інквізитори Братства спалили наше поселення. Я не повернуся до кланів, доки не помщуся, але зробити це самому непросто.