Тінь істинної сили

Каліда відвернулася від столу, щоб одразу зустрітися з проникливим поглядом ельфа. Довелося ковтнути слину, аби впоратися з раптовою сухістю в горлі. Зорн мовчки стояв осторонь і спостерігав за обома.

— Я не збираюся тебе катувати. Ти вільний, — відповіла Каліда на німе запитання ельфа і зробила знак солдатам, щоб ті допомогли йому підвестися, але він від допомоги відмахнувся.

Ельф із зусиллям підвівся, хитаючись і спираючись об стіну. Навіть у такому жалюгідному стані Еріон зберігав гордість і спокій.

— Не мене, і не зараз, але ти робила це раніше і зробиш знову, — глухо промовив ельф. — До чого цей балаган із визволенням?

Щоки Каліди спалахнули.

— Не тобі, ельфе, мене судити! Ви, світлі, замучили не менше моїх побратимів! Може, нагадати тобі багаття, в яких ви спалюєте вампірів, і тенета, що повільно вичавлюють життя з перевертнів? Зорне, дай мені свій плащ!

Маг забарився із застібкою, і Каліда ледь не витрусила його з плаща. Потім вона ткнула важку вовняну тканину, підбиту хутром, у груди ельфа. Він інстинктивно схопив її за руку, і в цю мить час завмер. Усі звуки вщухли. Не було чутно моторошної какофонії підземелля, навіть тріскоту смолоскипів, а їхнє полум’я витягнулося і перестало тремтіти. Очі ельфа прикували її погляд і перетворилися на глибокі зелені вири, що затягували в якесь тихе, спокійне, безпечне тепло. Це відчуття здалося Каліді водночас і знайомим, і лякаючим, як занадто реалістичний сон, коли прокидаєшся і не можеш збагнути: ти вже в реальності чи ще в хисткому світі ілюзій. Тільки сон такий теплий… Знову це дивне відчуття в грудях. Каліда зрозуміла, що це тепло його руки, яке проникло недозволено глибоко — в її серце. І раптом знайшло відгук. Вона спробувала висмикнути свою руку, але ельф утримав її з несподіваною для пораненого силою. Зорн напружився. Солдати подалися вперед, і Каліда жестом зупинила їх.

— Що ти таке? — тихо запитав ельф. — Я бачу не перевертня, а тільки його тінь, і не знаю імені твоєї істинної сили…

— Ти мариш, — вона знову смикнула руку, і цього разу ельф її не тримав. — Від тортур у тебе затьмарився розум. Одягніть на нього плащ. Нехай і збожеволілого, але живого, ви доправите його до кордону Вієнського лісу.

Каліда дуже сподівалася, що впевнено вийшла, а не вискочила в коридор із серцем, що шалено калатало десь у горлі.

— На тобі лиця немає, — зауважив Зорн із тривогою, — дозволь, я допоможу…

— Ні! — Каліда відсахнулася від простягнутої руки. Вона не могла дозволити магу відчути ту дивну, темну громаду сили, що заворушилася в ній, розбуджена ельфом. Обличчя Зорна потемніло, і зусиллям волі Каліда опанувала себе. — Ненавиджу цих Світлих лицемірів. Удають із себе жертв, цькуючи нас, як звірів. Давай швидше його позбудемося.

Деякий час вони мовчки йшли коридорами, які тепер здавалися Каліді нестерпно довгими. Зорн, за звичкою, ішов трохи позаду, і вона вже сприймала його невідступний погляд як щось само собою зрозуміле. Трохи віддалік солдати вели ельфа: його гордості було замало, щоб подолати біль від численних ран і йти швидко.

Раптово за спиною почулися вигуки й якась метушня. Каліда й Зорн обернулися одночасно. Солдати ричали прокльони й піднімалися на ноги по обидва боки від відчинених дверей камери.

— Ти подивися, який спритний каліка! — вигукнув Зорн. — Схоже, йому сподобалося в гостях у Кантіса.

Каліда до камери не поспішала, пропустила вперед мага — внутрішнє чуття підказало, що це швидше його робота. Зорн свиснув і встав, схрестивши руки на грудях.

— Ну, це класичний приклад вампірського мороку. Думаю, якби він був здоровішим, чари б не спрацювали.

Ельф стояв на колінах на кам’яній підлозі й ніжно обіймав виснажену, вкрай зголоднілу вампіршу, яка щось тихенько наспівувала ельфійською, погладжуючи його по голові.

— Зараз вона його вип’є, — байдуже констатував Зорн.

І справді, лагідна усмішка на худому обличчі, обрамленому пасмами вицвілого, колись золотистого волосся, перетворювалася на очах завдяки іклам, що росли.

— То зніми морок! Він же бачить красиву ельфійку, а не цю відьму! — вигукнула Каліда.

Зорн неспішно підняв посох, розглядаючи не дивну парочку, а Каліду:

— Так, він справді бачить те, що вампір йому навіює. Тільки ти цього бачити не повинна — ніхто, крім нього. — Не зводячи очей із Каліди, маг спрямував посох на вампіра і вигукнув коротке заклинання. — Кого бачиш тепер?

— Зараз тільки вампіра, — прошепотіла Каліда.

Те, що чари розвіялися, зрозуміли й ельф, і вампір: один у жаху відсахнувся до стіни, інша з лютим шипінням кинулася на Каліду, але була перехоплена мечем солдата і тепер нагадувала тонку, шиплячу змію, що звивалася, нанизана на вістря клинка. Наступний удар солдата відсік їй голову, поклавши край мукам.

— Одна з обернених Кантісом, — Зорн підштовхнув носком чобота вишкірену голову.

— Мабуть, не дуже цінна, раз він тримав її тут, — знизала плечима Каліда.

І все ж приміщення було більше схоже на вбого облаштовану кімнату, ніж на камеру, а двері виявилися без замка.

— Чим далі, тим дорожче ви нам обходитеся, шановний, — кинув Зорн ельфу, повертаючись у коридор, і додав, уже звертаючись до Каліди: — Ти ж розумієш, що Кантіс буде в люті, навіть якщо ця лялька йому давно набридла? Втратити і трофей, і іграшку за одну ніч…