Шлях, з якого немає повернення

Вони стояли надто близько — настільки, що між ними майже не залишалося повітря, і Еліана відчувала не лише подих короля, а й дивне, тривожне тепло, яке розливалося всередині неї від самого моменту, коли магія корони з’єднала їх, і яке тепер не зникало, а лише посилювалося, наче відгукувалося саме на нього, на його присутність, на його силу.

Вона різко відступила, ніби намагаючись вирватися не лише з його близькості, а й із цього невидимого зв’язку, який лякав її більше, ніж сам король.

— Ні… — тихо сказала вона, але цього разу її голос був чіткішим, ніж раніше.

Шепіт у залі піднявся хвилею, напруженою, майже жадібною до видовища.

Король не рухався одразу, лише дивився на неї так уважно, ніби намагався розгледіти щось приховане, щось, що не мало існувати, а потім повільно зробив крок назустріч, і ще один, змушуючи її серце битися швидше, хоча цього разу вона не відступила.

— Ви тікаєте від власної долі, леді Вінтерфорд? — тихо спитав він, нахилившись ближче, і його голос прозвучав так близько, що по її шкірі пробігли мурашки.

— Це не моя доля, — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі, хоча всередині все стискалося від напруги.

Його погляд став гострішим, темнішим, і в ньому з’явилося щось небезпечне, щось живе.

— Це вирішуєте не ви.

— Але жити з цим доведеться мені, — відповіла вона твердіше, ніж сама очікувала, і її голос прозвучав у залі гучніше, ніж дозволяла тиша, наповнена чужими поглядами.

Король затримав на ній погляд, і в цьому погляді на мить промайнуло щось інше — не лише влада, не лише холод, а й втома від того, що він сам не міг змінити.

— Ви забули, що ви піддана цього королівства, — тихо сказав він, і його голос став нижчим, глибшим, майже небезпечним у своєму спокої. — І зараз маєте шанс стати його володаркою, або до кінця віку бути приреченою… жити без права обирати навіть власну долю.

Еліана завмерла, відчуваючи, як ці слова проникають глибше, ніж їй хотілося б, і вперше вона побачила в ньому не лише короля, а чоловіка, який так само опинився у пастці, як і вона, тільки його пастка була створена не страхом, а обов’язком.

— Тоді відпустіть мене, — прошепотіла вона, і в її голосі вперше прозвучала не лише впертість, а й щось більш вразливе.

На мить він справді завмер, ніби зважував цю можливість, ніби уявляв, як усе могло б бути інакше, але вже за секунду його обличчя знову стало непроникним.

— Магія не дозволить.

Ці слова прозвучали тихо, але остаточно.

І ніби у відповідь на його слова корона знову слабко спалахнула, нагадуючи про свою присутність, про свою владу, про те, що це рішення вже не належить їм.

— Це означає, леді, що ритуал завершено, — втрутився чоловік у темному, і його спокійний голос розрізав напругу, як холодне лезо. — І що зв’язок уже створено.

Він зробив крок до Еліани, зупинився зовсім поруч і, не відводячи від неї погляду, повільно простягнув руку.

— Ви — обрана корони, — сказав він тихо, але так, що кожне слово чулося в усій залі.

Еліана опустила погляд на його руку, відчуваючи, як всередині борються страх, злість і дивне, незрозуміле тепло, яке не зникало, як би вона не намагалася його ігнорувати.

— Я не річ, — сказала вона тихо, але впевнено.

Король дивився на неї довше, ніж потрібно було для відповіді, і в його очах з’явилося щось нове — ледь помітна повага, змішана з зацікавленням, яке він, здається, не хотів показувати.

— І добре, — відповів він нарешті. — Бо королівству не потрібна річ. Йому потрібна королева.

Ці слова прозвучали майже м’яко, але від того ще небезпечніше.

Еліана ще мить вагалася, відчуваючи, як весь світ ніби затамував подих разом із нею, а потім, ніби всупереч самій собі, вклала свою руку в його.

У ту ж секунду тепло спалахнуло сильніше, глибше, мов сама магія підтверджувала цей зв’язок, закріплювала його, робила незворотним.

По залі прокотився приглушений подих.

Король ледь стиснув її пальці, ніби нагадуючи, де вона і з ким вона зараз, і повів її крізь натовп, навіть не озирнувшись назад.

Коли вони проходили повз колону, Еліана мимоволі торкнулася тонкої гілки рослини, і листя ледь помітно здригнулося, ніби відгукнулося на неї, але цього разу вона вже не була впевнена, що це просто випадковість.

Вони дійшли до великих дверей, де шум зали почав стихати, залишаючи після себе лише відлуння.

Король зупинився і повернувся до неї, і тепер його погляд був не таким холодним, як раніше — у ньому з’явилася напруга, стримана, майже небезпечна, ніби він сам не до кінця контролював те, що відбувається.

— Ви ще можете боятися, — тихо сказав він, дивлячись прямо їй в очі. — Але повернення вже немає.

Він нахилився трохи ближче, і його голос став майже шепотом:

— Прямуємо до вашого нового життя, леді Вінтерфорд.

І, не відпускаючи її руки, повів її далі — туди, звідки вже не було шляху назад.