Глава 1. Бал королівського вибору

Палац Астор того вечора сяяв так, ніби саме небо спустилося на землю.

Тисячі свічок горіли у високих срібних канделябрах, їхнє світло відбивалося у дзеркальних стінах великої бальної зали і розсипалося золотими іскрами по мармуровій підлозі. З галерей лунала музика — скрипки і віолончелі перепліталися у повільній мелодії, що змушувала серце битися трохи швидше.

Бал королівського вибору проводився лише раз на покоління.

І сьогодні він мав визначити долю всього королівства.

Леді Еліана Вінтерфорд стояла біля однієї з колон, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. Її руки нервово стискали складки світло-блакитної сукні, яку мати перешила зі старого вбрання.

— Тільки не сутулься, — тихо прошепотіла її молодша сестра Марі, поправляючи пасмо темного волосся, що вибилося з зачіски. — Ти поводишся так, ніби тебе ведуть на страту.

Еліана тихо видихнула.

— Бо так воно і є.

Марі тихо засміялася.

— Не перебільшуй. Сьогодні тут сотні леді. Чому корона мала б обрати саме тебе?

Саме це питання Еліана ставила собі весь вечір.

Навколо них зал наповнювали розкішні сукні, коштовності та гучний сміх. Доньки найвпливовіших родів королівства зібралися тут у надії, що магія обере саме їх.

Адже стати королевою означало отримати особливі привілеї: право сидіти поруч із королем на троні, впливати на рішення ради, мати власний двір і слуг, розпоряджатися королівськими землями та скарбницею, а також бути шанованою і захищеною всіма законами королівства.

Але для Еліани ця думка була лякаючою.

Вона не хотіла бути королевою.

Її родина давно втратила свій колишній блиск при дворі. Колись ім’я Вінтерфордів звучало гордо й шановано, та з роками воно потьмяніло, мов старе срібло. Після смерті матері батько, збіднілий герцог, поступово розгубив майже всі родинні статки, і тепер їхній маєток тримався на плаву лише завдяки впертій надії та спогадам про минулу велич. На цей бал Еліану запросили не через вплив чи багатство — лише через давній титул, що ще зберігся у родовому гербі.

Ніхто насправді не очікував від неї нічого.

І це її влаштовувало.

— Леді та лорди!

Гучний голос королівського глашатая прокотився залою.

Музика поступово стихла.

Усі розмови змовкли.

— Його Величність, король Адріан Астор!

Двері тронної галереї відчинилися.

У залу увійшов король.

Він був вищий, ніж Еліана очікувала. Темне волосся спадало на плечі, а королівський плащ важкими складками лягав на чорний камзол, прикрашений срібною вишивкою.

Його обличчя було суворим, майже холодним.

Але найбільше вражали очі.

Темні, уважні, вони ковзали по залу так, ніби король бачив більше, ніж інші.

Еліана відчула, як по її спині пробіг холодок.

Ось він — чоловік, якому сьогодні магія має обрати наречену.

Король повільно підійшов до підвищення в центрі зали.

На оксамитовій подушці там лежала корона.

Стара, важка, прикрашена золотом і темними каменями, вона виглядала майже живою у світлі свічок.

Легенди говорили, що цю корону створили маги ще до заснування королівства.

І що вона завжди обирає правильну наречену.

Навіть якщо сам король цього не хоче.

Еліана помітила, як король на мить завмер перед артефактом.

Ніби йому теж не подобалося те, що зараз станеться.

Глашатай знову заговорив:

— За стародавнім законом корони сьогодні відбудеться ритуал вибору. Магія обере жінку, яка стане королевою цього королівства.

У залі запанувала напружена тиша.

Деякі леді стискали віяла так сильно, що їхні пальці побіліли.

Інші намагалися виглядати спокійно, хоча їхні очі видавали хвилювання.

Еліана відчула, як її серце б’ється дедалі швидше.

Це було безглуздо.

Корона не могла обрати її.

Вона навіть не стояла серед тих дівчат, що зібралися ближче до центру залу.

Король підняв корону.

На мить здалося, що у залі стало холодніше.

— Нехай магія обере, — тихо сказав він.

Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася втома.

Король повільно опустив корону на голову.

І тоді сталося неможливе.

Камені на короні спалахнули золотим світлом.

Спочатку слабко.

Потім яскравіше.

По залі прокотився здивований шепіт.

Світло почало рухатися.

Наче живе.

Воно ковзало над натовпом, торкаючись однієї леді, потім іншої, змушуючи їх завмирати від надії.

Одна з дівчат навіть тихо скрикнула, коли промінь на мить зупинився над нею.

Але потім світло рушило далі.

Еліана стояла осторонь, мов тінь серед сяйва бальної зали, і намагалася дивитися на ритуал так, ніби він не мав до неї жодного стосунку. Наче все це — лише вистава, що розгортається десь далеко, за межами її життя.

Та раптом повітря навколо неї змінилося. Воно стало теплішим, густішим, ніби наповнилося невидимим подихом магії.

У її думках, мов тривожний шепіт, знову й знову звучало одне й те саме: тільки не я… тільки не я…

І саме в цю мить золотий промінь раптово спалахнув перед нею, яскравий і невідворотний, мов сама доля.

Еліана завмерла.

Світло огорнуло її, мов сонячне сяйво.

По залі прокотився колективний подих.

— Неможливо… — прошепотів хтось.

Еліана повільно підняла голову.

І зустрілася поглядом із королем.

Його очі були такими ж здивованими, як і в усіх інших.

Світло корони стало ще яскравішим.

Глашатай виглядав так, ніби щойно забув, як говорити.

А потім нарешті оголосив:

— Магія зробила свій вибір.

Тиша у залі стала майже болісною.

— Обраною корони… є леді Еліана Вінтерфорд.

Світ навколо неї ніби зупинився.

Еліана відчула, як сотні поглядів звернулися до неї.

Хтось ахнув.

Хтось обурено зашепотів.