19. Пошуки

Два дні Фейрін у компанії старого друга – любого драконя Юмо та вірної  подруги Тейри, якій зізналася про своє повернення однією з перших, прочісувала ліс. Вона, правда, не уточнила, яка саме магія її врятувала, сказавши лише, що їй допомогли потрапити в Амедехі шанай пустельного племені. Ніхто не вірив в те, що Мірана може бути живою, але слова Пандори надавали сил та надії. Батько та Боріас усі сили витрачали на підготовку до оборони міста. Всі розуміли, що лишилися лічені дні. Мешканців міста продовжували тримати в невідомості, тож столиця жила звичним життям, сподіваючись на захисний купол, який підхопить Обрана Адель, а рови та захисні споруди сприймали лише як перестраховку.

– Перепочиньмо трохи. Драконі вже теж втомилися, – запропонувала Тейра.

Фейрін погодилася. Відпустила Юмо пастися на невеличкій галявинці посеред болота. Подруга теж відпустила свого драконя та намагалася розпалити вогнище магічними іскрами, щоб трохи зігрітися.

– Це стає робити дедалі складніше. Тумани майже ніколи не відступають, дощі йдуть без перепину. Навіть магічний вогонь гасне тепер швидше.

– Дай допоможу.

Фей зосередилася та на очах здивованої подруги роздмухала добряче полум'я. Вогке повітря не дало розпалитися величезному вогнищу, як у пустелі, але теж було дивовижним. Бідна Тейра втратила дар мовлення від побаченого.

– Що? Як… як ти… Це ти?

– Уявляєш, у мене таки виявився хист, – іронічно сказала Фей, насолоджуючись реакцією подруги. – Навчилася дечого в пустелі.

Приголомшена Тейра притулила рота.

– Ну нічого собі, пустельні маги… А що ще ти вмієш?

– Та так, дрібниці, не зважай. Вогонь став звичним для мене в пустелі. Як і спека. Відвикла від такої кількості одягу. І що лоб і волосся мокріють від дощу, а не від поту, – всміхнулася дівчина.

Тейра уважно подивилася на принцесу. Їй здавалося, що перед нею стояла зовсім інша дівчина – не та мила та добра, хоч і норовлива Фей, яку вона знала з дитинства, а нова – могутня та завзята, ще й з нечуваної сили магією.

– Ти змінилася, подружко. Стала сильніша.

Фей наче не почула, пропустила слова Тейри повз вух. Принаймні удала. Їй було приємно це чути, адже вона ніколи не встигала за вміннями талановитої та "магічно обдарованої" подруги, яка милосердно ділилася з нею жалюгідними дрібницями від того, що знала сама. А тут все навпаки. Тейра не могла збагнути, яка магія робить таке диво.

– Відпочили, та й годі. Треба ще східну частину лісу прочесати, – мовила Фей та присвиснула до Юмо.

– Навіщо ми її шукаємо? Ну зникла ця зміюка, так їй і треба. Шамсенурці нічого не зможуть нам зробити. До того ж шанси вижити в болотах нікчемі з пустелі дорівнюють нулю. Хіба що хтось їй допоміг.

– Я обіцяла Едану повернути сестру.

– Може, і сама хочеш повернутися до нього?

Фейрін знітилася, рум'янець заволодів її щоками, а очі засяяли таємницею. Тейра продовжувала допитуватись, ніби відчувала, що намацала щось цікавеньке.

– То що? Він наче красунчик… Якби не ця жахлива засмага… Ой, вибач, – Тейра поглянула на засмагле обличчя Фей та зрозуміла, що бовкнула зайве.

– Він ставився до мене з повагою.

– Пустельний варвар? Отакої… Мені так шкода тебе було. І як тільки твій батько віддав тебе, не знаю. Сподіваюсь, хоч Боріас помстився за тебе цій шамсенурській шльондрі.

– Припини, Тей! Він і пальцем мене не торкнувся! І Боріас Мірани теж! – обурилася Фей, не витримавши. – Знаєш, я думаю, нам час повертатися у місто. Ти права. Ці пошуки марні.

Весь шлях додому вони мовчали. Фейрін насолоджувалася дракінською ходою. Юмо теж радів покатати хазяйку, за якою так скучив: постійно радісно дмухав ніздрями та грайливо махав головою, випрошуючи чергову порцію ласки від ніжної рідної руки.

Усі думки принцеси були зайняті нещасною Міраною. Де вона може ховатись? Може, їй і справді хтось допоміг? Але хто? Її всі ненавидять в Амедехі, тут вона чужинка – приблизно така ж, якою почувалася Фей попри вдавану привітність та миролюбність усіх. Якщо вона не знайде Мірану та не поверне її родині, вони з Еданом не зможуть бути разом. Не буде перемир'я, а кровопролитна війна зруйнує все те, що так сильно вона та її предки оберігали, зрощували, плекали. 

Залишався тільки один варіант, про який Фейрін знала, але тримала при собі. Вона Обрана, а отже зможе втримати купол, зможе вибудувати браму, тільки чого їй це коштуватиме – вона теж знала. Перед очима поставало перекошене лице Пандори, яка хоч і прожила значно довше життя, ніж звичайний люд, проте сповнене наростальної муки та нестепної агонії, які навіть розділити нема з ким. Коханий не зможе нести із нею цей хрест віками, а вона не зможе подарувати щасливе подружнє життя, адже буде скована тенетами магії до смерті або допоки два королівства не знайдуть нарешті шлях до порозуміння. А це навряд чи станеться, поки в одного є могутня армія та зброя, а в іншого – тільки магія. Хіба що доля буде прихильна до неї, якщо можна так сказати про загибель обох королівств. Тільки тоді вона буде вільна, от тільки заради кого тоді жити? Якщо дві країни просто вимруть: одна від зневоднення та посухи, інша потоне в болотах. У такому разі її муки не будуть вічними, проте який в цьому сенс? Вона нікого не врятує, ще й занапастить себе. Що ж робити? І як сказати про своє рішення Едану? Він не переживе та може стати першою жертвою на цьому тернистому шляху. Врятувати Амедехі та занапастити своє життя та щире кохання чи обрати коханого та чужбину, але зрадити рідних та батьківщину? Знищити…

"Ні, все очевидно. Нема що обирати. Я вірна донька Амедехі й залишуся нею до останнього подиху, як би страшно та боляче не було". 

Вже завтра мала бути седмиця, а отже Едан чекатиме на неї на горі вшанування пам'яті предків із новинами. А потім ще день свободи – і вона має принести себе в жертву. Зустріч з Еданом з усім тим лякала її найбільше. Фейрін уявляла, як вони разом сидять біля вогнища, як тепло поруч з ним, у його обіймах, але все ніяк не могла добрати слів у своїх цих думках, як сказати йому про те, що буде, якщо війна не припиниться. Звісно, була ще надія. Що Едан вмовить батька піти на перемир'я, але враховуючи обставини на це було годі чекати. Він зупиниться, тільки коли згасне жага помсти та гнів за втрату доньки. Але, на жаль, цієї жаги може вистачити на знищення половини Амедехі, включаючи рідних Фейрін, навіть якщо її Едан врятує та сховає від батька.