17. Пробудження

Виття Клої та загальний галас перервав збентежений крик дитини, що донісся з намету:

— Мамо! Мамо!

Це був Ілайя. Він вискочив з намету, та швидко відшукавши очима в натовпі матусю, заплакану та сіру від горя, побіг в обійми рідної людини. Люди навколо розступалися, розглядаючи абсолютно неушкодженого хлопчика. За ним слідом вийшла Фей. Вона понуро та винувато дивилася в обличчя людей, не знаючи, що сказати. Здивована не менше за інших, вона не знала, куди подітися і як все трапилося, але тепер вона дізналася точно, що її магія особлива, не така як у звичайних шанай. Те, що від неї приховували роками, завжди було при ній. Вона ще не могла зізнатися собі в цьому, але все більше усвідомлювала, хто вона є.

— Фей врятувала мене, мамо! Не свари її, це я хотів дощ, — крізь сльози промовляв хлопчисько, обіймаючи матір. 

Клоя плакала та сміялася одночасно, не знаючи чи кричати на зніяковілу Фей, чи дякувати їй за порятунок дитини. Люди вражено дивилися на дівчину та перешіптувалися. Те, що сталося сьогодні, було нечуваним та небаченим досі, але як реагувати на таке - ніхто не знав, тож люди позиркували на головну чаклунку племені, яка швидко зрозуміла, що треба брати ініціативу у свої руки.

— Так, всі розходимось! Все добре, всі живі! Торне, Власе, поставте на місце зрушені намети. Флавію, займися починком паркану, піскубів треба загнати назад,  — швидко зорієнтувалася Медея, командним тоном розігнавши натовп, який не встиг відійти від раптової "загибелі" та одночасного спасіння за неймовірно дивних обставин.

— А ти, дівчино, нумо зі мною!

Медея схопила Фейрін за руку та затягнула її у свій намет.

Вона не кричала, не сварилася, не обурювалася. Тільки вказала Фей куди сісти. Та слухняно присіла на низенький стільчик. Шанай мовчки заварила чай. Аромат листя та спецій заповнив намет. Медея розлила чай по чашках та поставила на підлозі, засланій килимами, перед дівчиною та перед собою, вмостившись навпроти неї. Вони декілька хвилин не порушували тишу. Медея медитативно пила, примружуючи очі від задоволення. Фей несміливо простягла руку до чашки, повторивши за шанай. Та відсьорбнула ще порцію напою і нарешті мовила:

— Я більше не можу навчати тебе. Моєї мудрості замало, щоб осягнути магію, яка вирує всередині тебе. Ти знаєш це сама.

Чаклунка провела поглядом по фігурі Фейрін, ніби вимірювала її зріст та статуру, хоча насправді дивилася в саму душу.

Фейрін кивнула, розуміючи слова шанай, та уважно стежила за її поглядом, мимохідь обдивившись себе також, наче бачила своє тіло вперше. Вона і справді відчувала себе по-новому, як щойно народилася в новому світі.

— Пробачте за все, що я накоїла в селищі. Я б не пережила, якби хтось постраждав, або якби Ілайя… — вона скорботно зітхнула та не змогла договорити жахливу думку, яку боялася навіть висловити вголос.  — Мені дуже шкода.

— Так мало бути. Доля підказує тобі, що час вирушати.

— Але я не знаю куди? Додому? Де мені брехали все життя та віддали на чужину, коли можна було зробити все інакше… Чи до Едана, який розбив мені серце... Хіба я можу вплинути на щось?

Шанай мовчала. Вона не знала відповіді на ці запитання. Фейрін витерла сльозинку з щоки. Після недовгої паузи Медея ще трохи відпила чаю та спокійно продовжила бесіду, наче обдумала щось важливе.

— Ти казала, що тобі немає куди йти. Твоя магія показала тобі, що насправді ти можеш йти куди завгодно.

— Схоже, саме магія врятувала мене тоді у болотах… — пригадала дівчина спантеличено.  — Але як мені переміститися навмисно? Якщо обставини навколо не вимагають цього?

— Ти зможеш. Це частина тебе, як дихати або ходити. Просто ти забула.

Фейрін опустила голову. Чаклунка більше не могла їй допомогти, вона не володіла силою Обраних. Тепер все залежатиме тільки від неї.

Фей намагалася сконцентруватися та почути свої думки, виокремити серед хору сумнівів та докорів самої себе ту єдину  —  головну: "Де моє місце?"

— Ти знаєш, де ти маєш бути зараз, дівчинко,  — тихо пробурмотіла стара шанай, ніби читала думки своєї учениці.

Фейрін поринула у підсвідомість. Її тіло раптом стало невагомим та легким, наче зникло з всесвіту. Вона відчула головокруття та закрила очі, намагаючись зібратись. А коли відкрила їх, то зрозуміла, що все зникло. Навколо була лише темрява  — лячна тиша та чорнота. Вона знов заплющила очі, щоб трохи звикнути та упевнитись, чи не обманює її мозок, і почула потріскування багаття здалеку.

"Цього не може бути! Де я?"

 

Очі трохи призвичаїлись до темряви, і все навколо вже не стало здаватися таким чорним. Вона встала з землі, роззирнулася, вдивляючись у простір, та побачила каміння, гори позаду себе і безкрає чисте небо із зорями над головою. Вона вже була тут, це місто здавалося їй дуже знайомим… Прислухалася. Дійсно, десь неподалік чувся звук багаття, а ще якийсь дивний шум. Вона визирнула з-за чагарників, зробила кілька несміливих кроків уперед. Червона заграва від вогню виднілася з печери неподалік. Зараз їй ще більше здалося це місце знайомим. Вона вже йшла цією стежкою, була в цій печері, а цей шум — це ніякий не шум! Це плескіт води! Це ж той водоспад, що утворився якимось дивним чином! Чи не дивним?

Фейрін, наче метелик, полинула до вогню. Серце шалено калатало, очі розширилися. Вона ступала тихо, майже крадькома, як кішка, що готується до важливого стрибку.

Коли дівчина зайшла у печеру, то побачила розпалене багаття, а поруч із ним маленький килимок зі шкури піскуба. Щось хруснуло під ногами…

— Хто тут? — почувся голос із темряви. До неї швидко наближався темний силует чоловіка.

Фей зціпеніла, ноги стали важкими — забули, як ходити. Серце стукотіло так, що у скронях все пульсувало та бриніло. Хвилювання виром накочувало та відступало на мить, як хвилі буремного моря.

— Фейрін??

Темна постать вийшла на світло. Смуглявий, міцно складений, високий… До неї промовляв Едан. Той самий Едан. Її чоловік.