15. Мандрівний народ

— Агов, прокиньтеся…

Фей розплющила очі. Знову шатер, тільки стало темніше. До неї промовляла молода жінка з факелом в руках. Волосся її було сплетено у десятки кісок, а деякі  ̶  пофарбовані у багряний та помаранчевий відтінки. Великі темно-сірі очі споглядали гостю сповненими цікавості очима. Худеньке трикутне обличчя видалося Фей таким дивним, що вона не одразу помітила хлопчика років шести, що ховався за широкою спідницею жінки.

— Ми збираємо табір. Час вирушати,  — обережно сказала вона, розглядаючи Фей. А підійти ближче не наважувалася — застигла біля входу.

Фей поворушила ногами. Ступні вже не пекли так, як вчора. Спробувала встати та відчула біль. Безпорадність та страх бути покинутою накотили на неї хвилею паніки.

— Я не зможу йти… — тихо мовила вона й одразу ж додала. — Але я спробую! Благаю, не лишайте мене!

На очі накотили сльози. Фей затопталася на місці, наче випробовувала ноги на здатність пересуватися.

— Ми візьмемо її з собою, мам? — мовив хлопчик з відчутною тривогою в голосі. Темноокий, чорнявий — він зовсім був не схожий на жінку зі світлими очима та русим волоссям, близьким до рудого відтінку. Малий засмикав мати за спідницю, але вийти вперед не наважувався.

Фейрін, розгледівши юного заступника, мимоволі змусила себе зібратися, забути про паніку та витерла сльози. Її увага перемикнулася на хлопчика.

— Елайа, сонечко, погуляй на дворі, збери іграшки. Я допоможу нашій гості, не турбуйся.

Малий перетнувся поглядом з Фей на мить, моргнув та засоромився. Щось тепле промайнуло в неї в душі, навіть напівусмішка з'явилася на губах. Вона завжди любила дітей за щирість.

Хлопчик вибіг з шатра.

— Ми мандруємо пустелею — це ціна нашої свободи. Якщо ви готові понести таку ціну за свою свободу, то можете йти з нами. Пішки йти не потрібно буде, у нас стадо піскубів, — сказала жінка.

Фейрін кивнула та навіть нічого не мала казати, бо та продовжила:

— Верхи їздити вмієте?

— На піскубах — не пробувала, але вдома я була найкращою вершницею драконей, — пояснила Фей і тут же схаменулась, побачивши здивований погляд жінки.  —   Це такі тварини. Ми їх приручали...

— Ну добре. Медея передала вам одяг та взуття. Перевдягніться якнайшвидше та виходьте. Ми збираємо шатри.

Фей знову кивнула. Жінка вказала на купку складеного одягу на маленькому складному столику та чемно кивнувши, вийшла з шатра. Фей не стала втрачати часу та швидко натягла на себе кремового кольору вільну довгу сорочку та легкі широкі штани, не без болю взула важкуваті черевики з якоїсь кори, які виявились на диво зручними, хоч і не звичними. Почуття паніки відступило — натомість прийшла метушливість. Речей у неї, звісно, не було, окрім брудного лахміття, що вчора було її одягом. Зібравшись з духом, вона пішла назовні.

Навколо снували люди, метушилися, як мурахи, щось носили, вантажили на дивні повозки, схожі на вози. Ніхто не звертав на дівчину особливої уваги, усі були зайняті ділом. За плетеною огорожею трохи далі принцеса побачила піскубів. Плямисті величезні тварини з крученими рогами та великими мордами мекали та бажали вийти із загорожі, де їх тримали перед довгою подорожжю. Фейрін відчувала себе зайвою. Наче знову опинилася вперше в Шамсенурі. Але принаймні тут хоча б ніхто не тикав на неї пальцем та не вважав привидом смерті.

"Люди пустелі" виглядали трохи інакше — усі в білому тканому одязі, без малюнків та прикрас, як люблять шамсенурці, з довгим волоссям. При чому і жінки, і чоловіки. Його тут заплітали в різноманітні коси або скручували громадою на голові, переплітаючи з білою тканиною. А на обличчях у деяких були візерунки, нанесені фарбою. Чому не у всіх, Фей поки не могла зрозуміти. 

Розгублено потоптавшись на місці та не знайшовши собі справи, Фей помітила біля однієї з возниць того самого хлопчика. Він грався якоюсь іграшкою, сидячі на плетеній перевернутому догори дриґом кошику, поки навколо метушилися дорослі. Фей захотілося поговорити з ним, але вона боялася налякати дитину. Тож дочекавшись, доки їхні погляди перетнуться, вона обережно посміхнулася малому. Той спочатку швидко відвів погляд, але дитяча цікавість перемогла і він вже сміливіше витріщився на незнайомку та наче не був проти, щоб та підійшла до нього ближче. Фейрін, зрозумівши це, наблизилася до хлопчика, трохи шкутильгаючи.

— Вітаю! Тебе Елайя звуть?

Той кивнув.

— А я Фейрін. Дякую тобі, що вступився за мене. Мені дуже приємно.

Фей знов посміхнулася. Малий відклав свою іграшку та з цікавістю розглядав дівчину.

— Що у тебе з ногами?— запитав він.

— Я довго йшла пустелею,  — чесно відповіла Фей.

— А звідки ти?

— Я здалеку. Але жила якийсь час у Шамсенурі.

Фей знизала плечима та знов намагалася доброзичливо посміхатися. Вона не знала, що можна розповідати, а що ні. А ще знала, що діти добре відчувають брехню, тож намагалася бути чесною, наскільки це можливо.

— Ясно. Тебе вигнали звідти?

— Не зовсім. Я сама пішла.

Хлопчик із розумінням кивнув та подивився на нову знайому з повагою.

— Ти шанай? — поцікавився хлопчик.

— Шанай — це маг? Я не знаю. Тепер я вже не знаю, хто я,  — зізналася Фейрін. Елайя ставив складні запитання. Але вона все ж не брехала. Малий подумав трохи та додав:

— Я думаю, що ти шанай. Я чув, як це Медея казала мамі.

Елайя знов засоромився, наче сказав щось заборонене чи не те, або зізнався у скоєній недобрій справі. Мабуть, тому що почув те, що не мав чути.

"Підслуховував, малий бешкетнику?" — подумки запиталася Фей у малого.

— Твоя мама на службі у Медеї?

— На службі — це як?

— Ну, допомагає їй, виконує різні прохання?

— У нас кожен допомагає один одному. А Медея — наша провідниця та захисниця. Ми поважаємо її.  Вона вміє навіть викликати дощик з хустинки у глек! Ти бачила дощ?

Очі хлопчика заблищали захопленням. А у Фейрін — смутком. Чи бачила вона дощ? Він супроводжував її все життя, а вона навіть не звертала уваги. А зараз віддала б усе, щоб знову відчути, як по щоках мрячать краплинки, побачити, як теплий туман обіймає будиночки та повільно тане, вмиваючи площу та вулички міста свіжістю та чистотою ранкової роси.