14. Одкровення

Як же добре вдома, о Боги-пращури!

Фейрін ніжилася в теплій ковдрі, якою огорнула все тіло — один ніс визирав. У сирому вологому палаці улюблена ковдра була найкращим рятівником, краще за магічний вогонь у каміні, який підтримували палацові маги.

Вона встала, але з ковдрою розставатися не схотіла, загорнувшись в неї, як в теплий шерстяний халат, та побігла до батьків. Фей так хотілося їх обійняти, вони так давно не бачилися. І ось вона вже в обідній кімнаті.

— Тату, матусю, як же я скучила! Як я опинилася тут?

Ковдра впала на підлогу, а замість неї принцесу вже зігрівали міцні обійми рідних людей.

— Хіба ти не пам'ятаєш?

Першою озвалася мати, втираючи сльози. На ній була та сама темно-синя сукня, в якій Фей запам'ятала її на магічному екрані під час зустрічі. Вишуканою шовковою хустинкою вона втерла сльози собі та дочці.

— Не пам'ятаю!

— Ти не повернулася ввечері додому, тож ми відправили на твої пошуки драконей та охорону. Ти була в узліссі непритомна. Мабуть, впала, люба!

— Більше ніяких "терра інкогніта"! — озвався суворо батько, але все одно дивився на доньку м'яко та з любов'ю.

— А як же пошуки нових земель… стривайте. А перемир'я? Було перемир'я? Де Боріас?

Фей наче блискавкою вдарило, накотив сильний головний біль.

— Кликала, сестричко?

Боріас стояв поруч з батьками та грався своїм улюбленим кинджалом.

Фей розплющила очі, продовжуючи мружитись від болю. Батько накинув на неї ковдру. Їй було спекотно, але він все одно натягував теплу тканину на плечі, з турботою.

— А де твоя дружина? — допитувалася Фейрін. голова розколювалася, думки бігали, як мурахи. вона намагалася схопити одну, але вони розбігалися. Не в змозі намацати те головне, вона вдивлялася в очі рідних, в надії відшукати там правильну відповідь, і не знаходила.

—   Яка ще дружина?

Боріас здивовано підкинув кинджал у повітрі та вправно впіймав клинок.

— Якщо ти про Нілу? Так ми ще не побралися… — усміхнувся він та блиснув очима.

— Ні, Мірана — шамсенурська принцеса!

Усі втрьох пирхнули зі сміху. Боріас поправив густу бороду.

— Ти на шамсенурському сонці перегрілася, сестро!! Щоб я з шамсенурською бруднолицею дівкою та й у шлюб?? Ще чого!

Фейрін знов відчула наплив нестерпного головного болю так, що захотілося кричати, вити вовком…

—  А-а-а! Фей!

Все навколо закрутилось, і Фейрін опинилася в кімнаті старої чаклунки. Пандора знову була оплетена енергетичними каналами, що мотузками-удавами стискали все тіло. Тільки зараз Фейрін бачила на власні очі усі ці чари, а ще — як канатики, немов змії, тягнуться до неї. Вона із жахом відсахнулася.

— Пандоро…

— Мовчи, дівчинко, благаю! Не перебивай, бо нема в мене сил довго говорити,— благущим тоном заволала вона та простягла скоцюрблений від старості палець в бік принцеси. Фейрін налякано кивнула та підійшла ближче, щоб не пропустити жодного слова. Енергетичні мотузочки знов потяглися до неї, намагалися доторкнутись дівочого тіла, але не відпускали свою жертву — Пандору.

— Я збрехала тобі, Фейрін… Збрехала, моя дівчинко… У долі на тебе інші плани.

— Ви саме так і казали.

Чаклунка суворо здвинула брови та охриплим голосом продовжила, захитавши головою, немов благала мовчати та просто слухати.

— У долі на тебе інші плани… Ти  маєш жити, щоб припинити війну… Я протримаюсь недовго, але в тебе ще є час. А-ах…

Чаклунка видала жалісливий стогін та закрила очі. Фей зажмурилася від жаху, бо бачила, як ще сильніше стискали її ліани-канали, як витягували немов коріння баобаба з неї все життя: з її вен, шкіри, навіть кісток. 

"Який жах! Не можу на це дивитись"

— Відкрий очі! У долі на тебе інші плани! Відкрий очі!

— Не можу! Не можу! — зайшлася криком Фей та раптом прокинулася від власного голосу...

Вона була зовсім не вдома, а  в якомусь дивному незнайомому місці. Над нею трикутником сходилася стеля. точніше не стеля, а щось на кшталт намету чи шатра з товстої тканини, що пропускала світло лиш частково, та від того підсвічувалася приємним помаранчевим тоном. Тканина була вся в латках, дуже стара та запилена. Пил та пісок відчувався в повітрі. Дівчина важко підійняла голову та озирнулася. 

Шатер був достатньо просторий, вона лежала на м'якій устілці, а на лобі у неї був мокрий рушничок. Дуже сильно боліли ноги, вона поворушила ними та зрозуміла, що вони перев'язані якимось ганчір'ям. Панічне незрозуміле відчуття охопило все тіло, але бігти вона не могла, навіть встати не могла  — так сильно все боліло й пекло.

— Ти прийшла до тями. Як добре. Випий.

До шатра зайшла старенька жінка з темно-коричневою шкірою та малюнками на обличчі. У склубленому смоляному волоссі стирчало строкате пір'я, а вдягнена вона була в якийсь білий балахон від шиї та до п'ят. Фей скрикнула з переляку — ніколи не бачила такої дивної жінки.

— Хто ви?

— Важливіше, моя люба, хто ТИ…

 

Жінка маленькими кроками підійшла ближче до дівчини та піднесла до її обличчя кубок. Фей важко дихала, не знала як реагувати, але зазирнула у кубок. Там плескотала вода. Вона тільки зараз зрозуміла, як же сильно хоче пити. Спрага примусила схопити кубок та спустошити його жадібними ковтками до самого дна.

— Мене звати Медея,  — тихо мовила незнайомка, притримуючи кубок та допомагаючи слабкій Фей напитися.  — Я вождь мандрівного народу.

Фей віддала кубок та видихнула. Але спрагу все одно не втамувала, проте зараз було не до цього.

— Мандрівного народу?

— Люди пустелі. Так нас ще називають. Ти не напилася?

Фей невпевнено хитнула головою. Медея поставила пустий кубок на маленьку підставку, що явно слугувала низеньким складним столом, потім дістала з кишені свого плаття напівпрозору ніжно-блакитну хустку, взяла її двома руками та тримала над кубком, замруживши сильно очі, та щось почала нашіптувати. Фей здивовано спостерігала за діями жінки та не сміла навіть ворухнутися. Цікавість скувала подих.