13. Судна ніч

Ночі в Шамсенурі ставали дедалі спекотнішими та виснажливими. Літо йшло до свого піку. Навіть у підземній частині замку було задушливо. Фейрін досі переповнювали емоції після зустрічі з рідними декілька годин тому, вона довго не могла заснути. Крутилася в ліжку в одному спідньому, вставала попити води, вкладалася назад. Але все одно не могла стулити очей. Вологе тіло не знаходило собі місця на простирадлі. 

Було вже далеко за опівніч. Фей здавалося, що вона чує голоси. Хтось ще мучиться від безсоння? Король Кеган? Вона присіла на ліжку, прислухалася. Їй здалося, що це був голос Едана. Знічев'я вона накинула на себе тонкий шалик та вийшла в коридор підземелля. Пройшлася холодним полом. Раптом знов почула голоси.  Вони доносилися з кабінету короля.

"Що це можна обговорювати так пізно вночі?"

Цікавість штовхнула її вперед по коридору. Вона підійшла майже впритул до напіввідчинених дверей кабінету, крізь які пробивався протяг, та прислухалася до розмови. Говорив хтось з радників. Схоже, там була нарада.

̶- Ми мусимо діяти негайно…

̶- Ваша високосте, у нас все готове. Армія вишикована та озброєна. Війська та бойові машини чекають на ваш наказ.

̶  Добре, Вілеме. Тоді наказую виступати негайно. До сходу сонця ми розіб'ємо їхні нещасні обрубки, що звуться армією, та вступимо в бій з магами. Наша задача —  звільнити Мірану.

Фейрін завмерла та майже не дихала. Вона вслухалася в слова та не вірила почутому? Що вони планують? Невже наступ на Амедехі? Але як? Чому? Як же перемир'я?

̶  Так, ваша високосте.

̶- Батьку, ти впевнений, що ми встигнемо визволити її? Що як вона стане заручницею.

̶- Вона й так заручниця, синку. Ти сам бачив. 

̶- Так. Вона чітко нам дала знати. Ця тварина Боріас мучить її. Бідолашна… Треба діяти несподівано. Вони не очікують наступу.

̶- Ваша високосте, а що робити з вашою дружиною?

̶- З Фейрін? Я сам із нею розберуся. Вона поки що залишиться в Шамсенурі.

На цих словах Фейрін не витримала. Серце калатало так, що їй здавалося, зараз хтось почує її. То це правда? Едан з батьком планує наступ? Це було якось пов'язане з Міраною.

"Навіщо її визволяти? Що вони таке кажуть? Боріас не міг її образити! Цього просто не може бути! Це якась помилка".

̶- Отже, виступаємо!

Почулися кроки. Фейрін запанікувала та швидко побігла коридором. Повертатися до своєї кімнати вона не стала, а побігла у зворотному боці, наверх до палацу. Вона не розуміла, що робить, але знала, що повернутися вона не може.

"Я маю попередити батька. Я маю врятувати їх!"

Вона сховалася у покоях Мірани на першому поверсі замку. Тут її ніхто не додумався б шукати. А ще вона знала, що з кімнати є вихід до саду. Минулої своєї втечі вона скористалася саме задніми воротами в королівському саду. Так сталося і цього разу. Ніхто не охороняв цей вихід на відміну від ходів замку, бо мало хто взагалі знав про його існування.

Далі вона чимдуж побігла містом. Зрозумівши, що її хтось може впізнати, вона схопила з мотузки в одному з двориків перше, що трапилося їй під руку  — якийсь халат та рушник, замоталася в одяг, спорудила на голові чалму та побігла з міста.

Фейрін дуже боялася, що натрапить на шамсенурських воїнів, але на її подив, не бачила ні бойових машин, ні війська.

"Але ж вони говорили, що все вже готово. Невже вони вже на кордоні? Як їх не помітили наші лучниці-магині?"

Фей судомно перебирала в голові думки та збирала до купи шматочки почутих фраз, і так само швидко перебирала босими ногами по висохлій розпаленій землі. Вона бігла всю ніч, доки не зрозуміла, що вже не відчуває ніг, а ніжні стопи горять від піску та каміння. Дівчина зупинилася передохнути та замотала ноги шаликом, створивши ногам хоч якийсь захист. Її трясло, руки тремтіли – від хвилювання. А ноги – від втоми.

Раптом здалеку почувся гуркіт.

"Ні, тільки не це".

 

Дівчина схопилася та побігла далі до кордону. Як би ж її дракінь був тут… Вона чула нові гучні звуки та гуркіт, що ставав дедалі ближче, а потім побачила лінію горизонту у полум'ї, яка стала червоною.

"Сонце встає". Але тут же серце схаменулося та забилося сильніше. Це було не сонце, а розпал кривавої вогняної битви… 

Вона запізнилася.

Втомлена дівчина впала на коліна та голосно заридала. Вона не встигла, і просто зараз її народ вбивають, точиться бій, кровопролитний бій.

Едан зрадив її. Його народ пішов війною на її. І через що? Через надуманий привід? А може, це був початковий план ще від перемир'я?

Від цих думок їй стало ще болісніше, адже останні тижні та подорож на Гору Поколінь наче зблизила їх. Вперше в житті Фей відчула, що є хтось схожий на неї, хто її розуміє… Невже це все було оманою? Він надурив її? Та найстрашніше було ще попереду….

Фей підвелася та побігла вперед. Їй здавалося, що з-під ніг уходить земля, що вони несуть її невідомо куди. Вона просто бігла вперед на звук, аж згодом зрозуміла, що земля під ногами й справді тремтить… Вона вже бачила бойові машини та вогняні шари, що летіли на її землю. Чула крики та лязкіт зброї. Вона зупинилася на мить та відчула вібрацію.

"Вони піді мною",  ̶- здогадалася вона та припала до землі. Звук лунав чіткіше. Ну звісно! Весь замок та навколишні селища мали підземні ходи, де люди ховалися від спеки. Чому вона не припускала, що такі ходи могли використовуватися й у воєнних цілях? Шамсенурські воїни просто могли весь цей час копати ходи до самого кордону та непомітно готуватися до нападу. Невже вони справді планували це?

До кордону лишалося небагато, вона бігла щосили на ватних ногах, не розуміючи, що робитиме далі. Страх за близьких вирував всередині, але вона не давала охопити себе паніці. Ще була надія, що маги Амедехі відіб'ють військо, але що ближче вона підбігала, тим краще усвідомлювала, що навалу добре озброєних та підготовлених воїнів не здолає маленьке військо, хоч і з магічними стрілами та мечами. У вухах все чіткіше лунав крик. Це були люди, які не очікували нападу та рятували свої життя. Вона вже бачила, як палали та тліли домівки у столиці навіть під безперервним дощем. Чорний вогкий дим підіймався високо в небо та змішувався з важкими хмарами, які теж вже виднілися, застеляючи навіть синь шамсенурського неба, що пробудилося цього ранку від страшного лиха, від всесвітньої несправедливості, від війни, якої не мало бути.