9. Прогулянки

Фейрін зазвичай прокидалася рано, але, виявилося, те що рано для Амедехі  ̶- розквіт трудового дня в Шамсенурі. Принца Едана вже не було. Він пішов ще коли вона спала. Перевіривши першим ділом кинджал під подушкою, вона видихнула з полегшенням, намацавши холодне лезо.

— Я хочу подивитись місто після сніданку, — сказала вона Захрі, коли та прийшла допомагати господині вдягтися та принесла великий таз з водою, щоб та освіжилася. Фей і справді спітніла і залюбки прийняла б ванну, але знаючи про дефіцит води в Шамсенурі, вирішила, що її прохання буде сприйняте як забаганка, а вона ніколи не була принцесою-капризулею.

— Боюся, що після вашого сніданку вже буде наближатися зеніт. Ніхто не гуляє в такий час.

— Добре. Тоді ввечері.

Служниця кивнула.

Фей нудилася весь день, страждаючи від спеки. Не роздумуючи, відправилася на декілька годин до купелей, а коли сонце почало хилитися до заходу з купою слуг та охоронців її вивели в королівський сад. Від розпеченої землі йшов жар навіть у тіні. До відсутності рослинності та яскравого світла Фей звикла не одразу. Пустельні пейзажі, доріжки з камінців, заклопотані возниці та метушня ринкової площі за воротами її лякали та манили одночасно.

— Я хочу туди, — сказала вона, вказуючи за ворота королівського саду.

— У місто? Але навіщо?

— Хочу все побачити, — відрізала та і сміливо покрокувала вперед, вийшовши на мить з-під тіні великого бананового листя, яке тримали над її головою слуги. Ті одразу ж поспішили за підопічною. Ходити містом з цілою купою супроводжувачів було ще незвичніше для принцеси, яка звикла до свободи. Вона відчувала себе  під пильним наглядом, наче на неї навісили повід та не давали вільно йти. Хотілося втекти, але страх невідомості перемагав та сковував ноги. Ще й ця спека. Варто було їй потрапити в метушливий натовп, як він миттю розходився. Перехожі чемно вклонялися, припиняли розмови та розбігалися по сторонах. Фейрін намагалася бути привітною, усміхалася, віталася з людьми, але жодного контакту у відповідь не відчувала. Її шугалися, наче прокаженої. пройшовшись ринком хвилин десять, вона втратила надію встановити контакт з кимось з місцевих.

«Нічого, вони просто не звикли до мене… Треба частіше виходити в люди», — думала вона.

— Нам вже час повертатися, принцесо. Скоро вечеря.

Фей не стала сперечатися. Ця прогулянка була найдивнішою та найкоротшою за все її життя.

Наступного дня вона прокинулася раніше, щоб знову роздивитись місто. Її знову супроводжувала процесія з п’ятнадцяти людей з віялами, банановим листям, глеком з водою. На неї дивилися як на інопланетянку  ̶- на іноземку, власне. Від спеки та нервування вона пітніла. Фей взагалі було незвично пітніти. Таке могло бути з нею хіба що в розпал тренувань з братом. А ще вона дуже скучила по своєму жеребчику. Як там її Юмо? «Зараз би помчати з вітерцем» - з сумом подумала вона, вимушена плестися за двома громилами-охоронцями, що наче протоптували для неї шлях крізь людні вулиці міста. Хоча в цьому потреби не було, всі й так розбігалися, забачивши амедехінську дівчину.

— Пандіора! — викрикнув з натовпу якийсь хлопчик.

"Які дивні ці шамсенурці" — тільки й встигла подумати принцеса, як хлопчик втік.

У наступні дні Фей побувала в королівських садах, куди віднесла свої томати. Там їх мали поливати та було достатньо світла для росту. Вона гуляла вздовж берега річки Шани, яка здавалася жалкою порівняно з Амедеєю, що владно захоплювала все нові землі в її рідному королівстві. Шану можна було переступити в деяких місцях, як їй казалося, або як мінімум — перейти вбрід. Усі береги були щільно забудовані та зайняті садами та пасовиськами. Нещасна ріка, наче невільниця, повільно текла під цілодобовим наглядом великого міста в пустелі. Ніхто  в ній не купався, бо це вважалося святотатством. Шамсенурська столиця була людною та тісною, але дуже великою — не обійти всю й за день. Проблем з територіями тут точно не було. Ввечері все навкруги було залито світлом вогнів. Сонце на небі згасало, а замість нього сходили тисячі інших, вогняних та яскравих.

Фейрін ніколи не бачила стільки світла й вогню. «Наче в пеклі», — подумала вона, вдихаючи аромати смаженого, диму та попелу. Розпечене повітря не відпочивало, бо тепер його смажили факели та вогні міста. Містяни день за днем продовжували сторонитися нової принцеси, обходили стороною процесію, яку було видно здаля. Втомившись від самотніх мовчазних прогулянок, принцеса вже обдумувала в голові план. План втечі.

Що-що, а це вона вміла з дитинства. Постійні заборони навпроти зробили її волелюбною та незалежною. Едан не турбував її кілька днів, наче взагалі забув про існування дружини.

— Сьогодні я хочу попрацювати в саду, — почала втілювати свій план в життя Фей, звернувшись до Захри.

Її відвели до оранжерей, де на окремому клаптику зростали декілька кущів амедехінських томатів. Королівський садівник, схоже, теж тримався від них подалі, як і місцеві жителі  — від Фейрін. Мабуть, боявся, що рослини якісь отруйні чи, боронь Боги, погано вплинуть на інші дерева та кущі. Фей дістала з мішечка трохи рису та сипнула його в землю, після чого щедро полила. Її дії були сприйняті за дивні. Так рослини тут не вирощували, а були здебільшого дерева, що розводили з саджанців. "Хоч би прижилися".

— Я займатимусь рослинами декілька годин. Зайдіть за мною пізніше.

— Добре, принцесо. З вами залишиться декілька охоронців та слуг.

«Не вийшло. Ну ладно. Переходимо до запасного плану».

— Тут не спекотно. Віяльники не потрібні.

Захра відпустила ще двох слуг з банановим листям. Фейрін поринула в садівництво, зібравши навіть невеличкий врожай з помідорів, один з яких одразу ж з’їла — давалося взнаки постійне відчуття голоду. Інші запропонувала на пробу Захрі та охоронцям, але ті відмовилися. Помітивши, що слуги трохи втомилися та втрачали пильність, чого їй і треба було, вона поступово поглиблювалася в сад, роблячи зацікавлений вигляд дівчини, що вивчала незнайомі культури, а сама нишком просувалася до виходу з іншого боку саду. Вже за хвилину вона бігла по міським вулицям, плутаючи між будинками, та шалено пітніла. Зрозумівши, що її випустили з поля зору і ніхто не переслідує, вона задоволено посміхнулася та впевненіше покрокувала вперед. Без супроводу, на неї менше звертали увагу, тож вона наважилася підійти до тих, кого дуже любила та боялася найменше — зграйки дітей, що бавилися біля якогось будинку.