7. Кінця світу не буде

Фейрін ступила на чужу землю та попрямувала до візниці поруч із тим, кого щойно нарекли її чоловіком. Він взяв її руку — холодну та вологу, як амедихінська земля, коли вони перейшли кордон, та допоміг сісти у візницю. Вона відчула тепло його долоні, але в погляді його не було теплоти. Попереду та позаду неї тяглася процесія зі слуг та охорони. Позаду лишалася рідна домівка та люди, яких вона знала все життя. Вона ще довго чула схлипування матері, що плакала від прощання з донькою. Але віддалялася від неї так само швидко разом з батьком та братом, поруч з яким замість неї крокувала зовсім інша, незнайома дівчина, яка за всю церемонію вимовила хіба що несміливе «так» у відповідь на запитання священника та нарешті показала своє обличчя — миловидне, кругленьке, з чуттєвими пухкими губками та по-дитячому невинними, переляканими, великими як в олениці очима.

Фейрін не приховувала під вуаллю обличчя, яке здавалося ще білішим у контрасті зі смуглими гостями та жерцями, тож її наречений мав більше часу вивчити її ще під час церемонії. На відміну від Боріаса, який явно зітхнув з полегшенням, побачивши нарешті, що його смуглява вже тепер дружина не дурна собою. Хіба що засмага здавалася якоюсь незвичною.

Церемонія вінчання була швидкою та дуже нервовою. Більш нервовим моментом було хіба що падіння купола та відкриття брами на зорі, що супроводжувалося жахітливою тишею з обох сторін. Амедехінці готувалися до найгіршого, хоч війська шамсенурців і були відведені далеко за горизонт. Не менш збентежені були й шамсенурці, серед яких також не всі підтримували цю угоду. Хтось боявся потопу, а дехто навіть пророкував кінець світу. Ніхто не знав, що буде після зникнення купола. Але нічого не сталося. Нічого не змінилося. Річка Амедея — найширша у світі  — не змінила річища, не хлинула потоком у пустелю. А піски Шамсенуру не повіяли до холодних країв Амедехі. Здавалося, що все лишилося таким самим. Тільки дві принцеси приречено покрокували через браму, наче заручниці при обміні. Кожна пішла на чужину до чужого чоловіка, і з обох боків розпочалися церемонії.

Полегшення відчула лише Пандора. Вона відпустила тисячі канатів, відрізала їх від себе та одразу ж впала, знепритомнівши. Її швидко підхопили служниці та унесли в покої, а натомість гордовито її місце зайняла Адель, наче попереджаючи ворога про свою пильність. Нещасна Пандора нарешті виспиться та відпочине від нестерпного болю, що мучив її віками, щоб спокійною відійти в інший світ, коли настане її час. Фейрін із заздрістю дивилася на Велику. Здається на її виснаженому непритомному обличчі вперше промайнула усмішка. Той вантаж, що впав з її плечей, Фей тепер ніби відчула на собі, коли купол зник та розпочалася церемонія вінчання за кілька хвилин потому. Крок за браму був найважчим в її житті.

Як все пройшло — вона майже не пам’ятала. Все було наче уві сні. Вона, наче робот, виконувала все, що її казали — тонкощі незнайомої, але схожої на весільний обряд її країни, церемонії. Потім було торкання руки принца, що обпалило її шкіру, наче блискавка. Незручні погляди, вимушене "так", таке саме "так" у відповідь. Потім ще якісь слова привітань, оплески, пелюстки троянд, що летіли в обличчя та під ноги. Вона  відчувала себе зайвою. Це свято хоч і було присвячене їй — нареченій  — вона відчувала себе чужою. Чула плач матері зовсім поруч, але тепер за кордоном. Усі ці погляди та обережні усмішки незнайомих людей здавалися не щирими. Наче вона — чудовисько. Звісно, насправді ніхто так не дивився на неї, це була лише уява, розбурхана емоціями та адреналіном у крові. Легкі вбрання, напівпрозорі сукні та просторі костюми шамсенурців здавались непристойними. Її довга весільна сукня ніжно-блакитного кольору закривала все тіло, окрім долонь. Наглухо застібнуті ґудзики на шиї трохи душили її, як і утеплений хутром корсет.

Коли все закінчилося, вони поїхали до палацу. Мовчки. Туманні кордони брами лишалися далеко позаду, хмари швидко танули на небі, залишаючись десь там у рідному королівстві. Земля з чорної та вологої ставала дедалі сухішою та жовтішою, вкривалася тріщинами. Вона визирнула у віконце візниці, закрите товстою шторою, та одразу ж примружилася від яскравого світла, що вдарило в очі. Сонце! Яке ж воно яскраве та тепле! Жодне вогнище не порівняється з ним. Дівчина трохи звикла до яскравого світла, що пронизувало возницю з середини, та зачаровано роздивлялася безкраю блакить неба, по якому котився пекельний вогняний шар. Згодом вона побачила й золоті оберемки купола палацу, що велично височив над розпеченим містом вдалечині. Все навколо здавалося їй залитим позолотою, чарівним яскравим сяйвом. Фей вперше відчула, що їй стає спекотно. Крапельки поту проступили на лобі, у горлі пересохло. Вона відпустила штору, яка обрізала сонячні промені та створила знов напівтемряву.

— Води, принцесо?

— М-м? Що?

Фей кинуло в жар ще більше від несподіваного звернення її чоловіка. Він вказав очима на глечик з блискучої міді. Фей кивнула. Ковток води їй справді не завадить. Принц налив у чашу трохи рідини та простяг принцесі.

— Вам варто зняти щось з одягу. Хоча б хутро.

Фей перелякано подивилася на Едана та інстинктивно вчепилася в теплу спідницю, підгорнувши її під стегно, та відсунулася.

— Ні, дякую.

— Ви спітніли. Я все ж радив би вам хоча б розстібнути ґудзики на шиї. Ще не вистачало теплового удару.

— Я перевдягнуся в палаці.

— Як знаєте. Тобто знаєш.

Фейрін знову втялася в нього поглядом, наче шукала в кожному його слові прихований сенс.

— Ми все ж таки тепер чоловік та дружина, маємо звертатись на «ти» один до одного, — обережно пояснив Едан.

Фей кивнула. Більше вони не розмовляли.

Потім вона все ж таки розстібнула пару ґудзиків на шиї, намагаючись зробити це непомітно. Краплинки поту струмочками стікали по спині, пітніли долоні, лоб, шия.

Їх хотілося лише одного — щоб ця подорож нарешті закінчилася та скинути з себе весь-весь одяг.