6. Доля

Зустріч двох королівських родин була призначена вже за кілька днів, у повний місяць, коли в Шамсенурі не так спекотно. Для амедехінців цей час був не дуже зручним, але вони прийняли побажання другої сторони та погодилися на перемовини у світлі вогнищ. Це було не просте рішення. І Боріас, і Фейрін довго сперечалися з батьком.

— Раптом це якийсь трюк? Що як вони нас дурять? Щойно ми опустимо купол, вони нападуть! У них величезне військо, металеві щити та купа зброї! Я думаю, не варто поспішати з відповіддю, — розмірковував на нараді Боріас. Фейрін також була не в захваті від умов перемир’я.

—  Так, батьку, навіщо нам з ними домовлятись? Вони нам не страшні, поки стоїть брама.

— Хіба в нас є вибір? Нам потрібен їхній метал, а ще треба кудись дівати воду, яка топить нас, але дуже потрібна їм. Вони теж це розуміють. Треба опускати купол, інакше ми потонемо в болотах вже за кілька десятиліть.

— Їм не можна вірити! А землі ми знайдемо! Я впевнена! Терра інкогніта приховує багато луків! Я знайду їх наступного…

— Наступного разу може не буди, Фей. Ти ледве вижила, забула? Не здумай більше навіть думати про Терра інкогніта!

— Тобто віддати мене чужинцям та заклятим ворогам ти згоден, а Терра інкогніта – занадто небезпечно для мене?

— Не перекручуй! Годі вже цих спорів! — Гліндор з усього маху ляснув кулаком по столу так, що підскочила чорнильниця. — Я не хотів цього казати, але, схоже, це неминуче… Проте ви маєте розуміти, що якщо ця інформація залишить стіни цієї кімнати, все буде даремно.

— Про що ти говориш, батьку? — збентежено запитав Боріас, та присів поруч з королем. Фейрін ображено закусила губу та ледве стримувала бажання негайно залишити кімнату та смачно гепнути дверима.

Король відвів погляд, встав зі свого стільця та підійшов до вікна, відвернувшись від спантеличених дітей.

— Зараз, мої дорогі діти, вирішується не лише ваша доля, але й доля усього королівства. Це перемир’я — наш шанс. Так чи інакше зміни неминучі. І зараз нам треба або прийняти їх, або боротися. Але ворог значно сильніший за нас.

Раптом Фейрін згадала слова Пандори.

«Прийми свою долю, Фейрін».

Вони луною пройшлися її думками та залишились в голові нагадуванням. Невже цей момент мала на увазі стара, коли говорила, що в долі на Фей інші плани?

«Вона знала…»

— Погоджуємося на перемир’я. — впевнено сказала вона, перервавши тишу. — Я вийду за шамсенурського принца. Заради Амедехі.

Боріас, здивувавшись такій зміні в настрої сестри, наче пройнявся її впевненістю.

— Якщо іншого шляху в нас справді немає, то я також погоджуюся. Тільки спочатку треба провести з ними перемовини та змусити їх відвести війська якомога далі.

— Діти…  Я навіть не знаю, що сказати… — батько зворушено схлипнув та підійшов обійняти доньку. Та, не поворухнувшись, прийняла його обійми. До них доєднався Боріас.

— Це все заради Амедехі, — сказав чоловік. — Ми маємо спробувати.

— Я сьогодні відправлю гінця до брами з пропозицією про перемовини без порушення кордонів. Наші магині нам допоможуть у цьому, — запевнив король, та на цьому нарада закінчилася.

Фей пішла до себе. Серце досі калатало від прийнятого сміливого рішення. Невже вона робить це? Невже погоджується пожертвувати собою заради порятунку королівства? Їй було страшно, але ж мета була такою значною. Хіба не цього вона прагнула все життя? Врятувати свій народ, допомогти йому. Якщо це не її доля, якщо не заради цього рішення невідома сила врятувала її тоді з болота, то заради чого?

«Так. У долі на мене інші плани були», — погодилася сама із собою Фейрін та пішла в оранжерею, яка займала майже всі її покої. Принцеса не бажала жодного сантиметра витрачати даремно, тож всюди були горщики з овочами та фруктами.

Фейрін поливала овочі у своїх покоях. Механічно наповнювала вологою горщики, зазирала під листя у пошуках стиглих плодів, але думки її були далеко. Вона думала про те, що ніхто не буде дивитися за її імпровізованим горóдом так само пильно, як і вона. А тим більше — служниці не стануть роздавати овочі безплатно дітлахам на площі. Вона думала і про свого драконя, якого вже не зможе осідлати. Брати його із собою у пустелю не розсудливо. Тварині там напевне буде погано. А що як і їй буде погано? Хто зна, як перенесе вона спеку та посуху, чи не потріскається її шкіра, як суха земля Шамсенура?

— Хіба в тебе немає інших бажань перед заручинами, ніж борсатися в землі, сестро? — голос Боріаса повернув її у теперішній момент.

— Обіцяй, що не станеш прибирати мою оранжерею тут та город. Навіть якщо я не повернусь. І не пускатимеш сюди цю… шамсенурську принцесу.

— Ой, лишенько… Це єдине, що тебе турбує? Справді? — хмикнув скептично Боріас та похитав головою.  — Лишилися останні дні в Амедехі, а ти витрачаєш їх на це.

— А на що мені варто їх витратити, на твою думку? Не ридати ж у ліжку.

— Ні, це точно не про тебе. Взяла б свого жеребця, відчула б у шаленій гонитві смак свободи.

Боріас іронічно посміхнувся та склав руки на грудях. Настрій у нього явно був кращий, ніж у Фей.

— А ти, я дивлюсь, не дуже-то й переживаєш щодо весілля. Думаєш, твоє життя не дуже зміниться після одруження на шамсенурському дівчиську?

— А чого переживати? Це вона нехай переживає, як не змерзнути в нашому кліматі, хоча в неї буде чоловік, який завжди зігріє. Ха-ха!

— Фу, це огидно,  ̶ ̶  скривилася Фей. Хоча насправді огиднішими їй були думки хіба що про те, як їй доведеться ділити ліжко з  ворогом — з чужою людиною. Хоча для себе вона вирішила, що буде триматися до останнього та захищатиме свою честь, адже шлюб фіктивний зрештою. Хай тільки торкнеться її — познайомиться з її улюбленим кинджалом... А якщо позбавлять і цього захисту — то вогняні кульки ніхто в неї не забере, і останнім часом виходили вони в неї все краще та яскравіше. Ці думки тішили Фей.

— Невже ти справді ляжеш із нею в ліжко?